Ковток Дилана

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Нашій культурі, мабуть, дуже не вистачає когось так само мудрого й вічного, як Дилан. Такого мудрого, чесного і справедливого батька.

24 травня, себто не далі як минулого вівторка, йому виповнилося 70 років. Президент Обама підписав указ про присвоєння йому почесного звання "Народний артист Сполучених Штатів Америки". Вгадайте, котре з цих речень правдиве, а котре ні. Від себе скажу, що перше здається мені настільки ж неможливим, як і друге. Бобові Диланові вже сімдесят?!

У наших радіотеле-ЗМІ, майже у всіх без винятку, є одна мила особливість: хорошу музику вони починають ставити лише перед приїздом того чи іншого видатного музиканта. Усе починається десь приблизно за два-три місяці. Так було, скажімо, перед концертом Пола Маккартні. І тут-таки вся наша соціальна верхівка, а передусім політики, згадала, як гаряче й віддано вона любить "Бітлз".

Так було і перед приїздом реанімованих "Квін". Збірки з кращими гітами гурту крутили навіть у громадському транспорті, в нашій країні знаному як "маршрутки". Так було і перед приїздами "М’юз" або навпаки – котрихось давно забутих рок-стариганів. Зненацька виявляється, що в нашій наскрізь просовкованій батьківщині повно шанувальників Стінґа, Роберта Планта чи навіть "Дрім Театер". Я роблю ці висновки з того, які ціни на квитки встановлюють організатори їхніх концертів – удвічі, втричі вищі за європейські. Ну, просто як на Стаса Михайлова якогось! І це за цілковитої відсутності нормальних концертних майданчиків та залів. Я вже не кажу про рівень життя й доходів наших меломанів, потенційної публіки саме цих концертів.

І лише прощальні виступи Алли Пугачової та нові кліпи Боба Дилана, здається, не зникнуть з наших телеекранів ніколи.

Про Дилана Томаса, великого валійського поета, нині знають головним чином те, що його ім’я вибрав собі за псевдонім леґендарний Боб. Той самий автор і виконавець, той самий музикант і поет з одесько-вільнюськими єврейськими коренями, найближчий приятель Алена Ґінзберґа та інших бітників, той самий лауреат Пулітцерівської премії, той самий ґуру незліченних поколінь. Його, Диланові, пісні виконували Джиммі Гендрікс, "Роллінґ Стоунз", Джонні Кеш, Боб Марлі, Роберт Плант, Том Петті, Патті Сміт і навіть "Ґанс-н-Роузес". А ще тисячі і десятки тисяч музикантів по всьому світу.

І навіть російський рок, усі ці барди та гнусаві співуни з їхніми свого часу культовими "тєкстáмі", всі вони виросли і викохались, як паразити, лиш на самому Дилані. Ну і, звісно, українське телебачення з його затупленими під формат каналами, котре між прокладками з російських і наших попсюків ночами, щоб начальство не бачило, все ще крутить відео з Дилановим "Beyond Here Lies Nothing". Дилан вічний, ніби Данкен Маклауд або Овідій. Його пісні вже назавжди в ротаціях усіх улюблених інет-радіостанцій.

За що ж його так люблять і чому це так безапеляційно, незалежно від часу та зміни поколінь? Кілька років тому мене вельми втішила звістка від білоруських друзів-поетів, які збирали цілі автобуси й вирушали з Мінська до Варшави на Диланів концерт. Нас із білорусами взагалі багато речей єднає. Крім квітучої демократії та всенародної любові до свого президента, це ще й цілковита неможливість бодай якось задовільняти свої культурні потреби у власних країнах. Добре, що на світі є Берлін чи Варшава. Добре, що більшість із нас усе ще трохи виїзні. І добре, що Боб Дилан буває аж так близько від наших західних санітарних кордонів. Напевно, це саме той ковток свободи, про який кажуть, що він останній.

Попри те, що Боб Дилан не вважає себе аж надто дотичним до політики, на Заході його згадують у першу чергу за політичними піснями. Але це політика в найширшому сенсі – як бунт, як протест і незгода: "Blowin' in the Wind" (її ще й Марлен Дітріх устигла заспівати та й Елвіс Преслі також), "Mr. Tambourine Man", "Like a Rolling Stone". Незрозумілий для більшості наших неангломовних співвітчизників, Дилан сприймається ними як зірка далекої західної культури, а не як борець за їхні ж власні свободи та права.

Але найбільше в ньому імпонує саме небажання бути зіркою, відмежування від зірковості. Про свій гіт "Knockin' on Heaven's Door" він казав: "Так, це хороша річ, але мені більше до вподоби, як її виконують хлопці з "Ґанс-н-Роузес". Ще один свій справжній бойовик "All Along the Watchtower" він радо закріпив за Джиммі Гендріксом і визнавав лише його інтерпретацію. Славнозвісну американську народну баладу "The House of the Rising Sun", гітарну королеву наших підліткових дворових сейшнів, Дилан записав одним із перших. Проте, коли її зіграли "Енімалз", він радо поділився враженням: "Я почув цю пісню в їхньому виконанні по радіо, коли їхав у своєму авто. Від захвату я ледь не випав з нього, так мені сподобалось".

Нашій культурі, мабуть, дуже не вистачає когось так само мудрого й вічного, як Дилан. Такого мудрого, чесного і справедливого батька. Чи навіть уже й діда. Як показує наш гіркий досвід, талановиті українські музиканти вічними не бувають. І Кузі-Гадюкіну вже ніколи не виповниться сімдесят. Залишається вважати нашим Дилана – й не тільки через одеські корені.

___________________________________________________________________________________

Читайте також:

Ліжко його українське

Є серед поетів усякі. Віршомази є. Віршорізи. Віршолази. Віршолами. Віршоловів не вистачає. Бо вірші не пишуться – ловляться. Вірші ніби кайф: найкраще ловити лежачи.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції