Ліжко його українське

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Є серед поетів усякі. Віршомази є. Віршорізи. Віршолази. Віршолами. Віршоловів не вистачає. Бо вірші не пишуться – ловляться. Вірші ніби кайф: найкраще ловити лежачи.

"Найкращий поет – мертвий поет", - за таким принципом оцінюють поетів у нашій країні її чиновники та президенти. Зрештою, чи тільки вони? Найвища форма вшанування поета – це поховати його. У виняткових випадках – ще й перепоховати.

І хоч як шкода це усвідомлювати, але в цьому розумінні поет Назар Гончар уже два роки серед найкращих. 21 травня 2009-го білий світ облетіла жахлива і приголомшлива звістка про його раптову трагічну смерть. Минає два роки, як ми живемо без нього.

Утім, він і за життя був серед найкращих. Жодна антологія найновішої української поезії не обходилася без кількох його шедеврів. У тріаді поетичного угруповання ЛуГоСад він був центром – Го.

А тепер навіть міністерство освіти вже має повне право публікувати його твори в навчальних програмах. Вікіпедія, щоправда, стверджує, наче його поезії так чи інакше вже там з’являлись. У такому разі міністерство має принаймні повне право не вилучати їх звідти. Воно цим правом, ясна річ, не скористається, бо Назарові твори видадуться йому підозрілими, безідейними або ще, чого доброго, націоналістичними. У наш час будь-який художній твір, написаний українською мовою, може здатися міністерству націоналістичним. І слушно! Ну, що хотів сказати автор отакими блюзнірськими і (хай Бог милує) ксенофобськими рядками:

Ліжко моє –
моя поетична майстерня
Ліжко моє –
мій найщиріший друг

Ліжко чиєсь –
do you sleep English?
Ліжко чиєсь –
schlafen Sie Deutsch?

Ліжко моє –
ліжко моє українське
Ліжко моє –
то мій вселюдський борг

Назар Гончар був останнім з арлекінів Львова й околиць, якщо під околицями Львова розуміти цілий світ. І в той же час він – перший з мінімалістів рідного слова. Адже кожен може зробити максимум, значно складніше знайти мінімум. Любити слово – не штука. Спробуй у слові штуку вилюбити. Всі сенси, нонсенси й нюанси вдало донести. Донесеш вдало – такий вірш доносом назовуть. Або м’якше – донесенням. Такий поет називається доносієм. Або донором.

Є серед поетів усякі. Віршомази є. Віршорізи. Віршолази. Віршолами. Віршоловів не вистачає. Бо вірші не пишуться – ловляться. Вірші ніби кайф: найкраще ловити лежачи. Ніч – це зона перелітання віршів. У цій зоні діє закон мерехтіння слів. Слова – це іноді риби. А ліжко – човен. Піймане слово все одно відпустиш у сон. Тільки непіймане слово живе. Тільки неживе слово може бути піймане. Найкраща поезія – тиша між словами, пробіл на папері. Скільки відьом уміщається на кінчику голки? Скільки хвостів можна злапати у паузі між словами? Найкраща поезія міститься на кінчику голки. Найкраща проза – та, що виправлена і закреслена.

Такими приблизно словами я говорив про нього років тринадцять тому. Це була моя ода авторові наведеної вище "Оди до ліжка". Я хотів поділитися власним захватом від цього феномену. Такої дивовижної здатності вслухатись у слово, у сполучення слів, руйнувати банальні й зачовгані містки між ними і вмить зводити нові, абсолютно свіжі й чисті, я ніде більше не зустрічав. Ні, звичайно, я трохи знаю спадок кубофутуристів, дадаїстів, оберіутів чи віденської школи. Але щоб подібного класу явище існувало вживу, десь отут, поруч зі мною – такого більше ніде не зустрічалося.

Назар Гончар був арлекіном Львова і арлекіном мови, української. З його участю вона робилася геніальною та універсальною, ніби закон усесвітнього мерехтіння. Своїми незліченними перформенсами він промацував стежки, що згодом ставали модними мистецькими напрямками і для більшої вагомості набували поверхових англійських назв: body poetry, street art.

Свої виступи він певний час називав театром ледачої істоти. Читання віршів перетворювалось у вельми ощадливу на жести і в той же час дуже промовисту пантоміму – так мало було в них слів. І таким вагомим бувало кожне з них.

Нині його б усе частіше затримували на вулицях наших міст за чудернацький вигляд. Ознакою невільної та злої країни є те, що чудувати в ній небезпечно – за тебе візьмуться як не бандюгани, то міліція. Ознакою невільної та злої країни є також те, що бандюгани і міліція нічим навзаєм не відрізняються. Назар не вмів бути злим, але навіть і йому певного разу трапилося написати отакий вірш:

на превеликий жаль я не верблюд
ох як би я крізь вушко голки як би
плюнув
на всю оту мізерію мерзенну
а поміж нею зокрема на розпреприкру
образу
явно-славною несправедливою
підозрою у замірах лихих
на скверномисліє
на превеликий жаль

Я запрошую вас хоча б найближчими днями послухати й почитати його. Він же насправді є, нікуди він не зникав. Ось тут він разом зі своїм голосом:

http://dzyga.com/lv/content/view/100/227/


А ось тут, наприклад – його вірші:

http://www.poetryclub.com.ua/metrs_poem.php?poem=20497

Спілкуймося з ним – і всім стане краще, я певен.

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

День театру! День театру! День теаааааатру!

Україна – це Свобода плюс Родіна. Жодному львів'янину не спаде на думку бити й ображати беззахисних і грошовитих роззяв-туристів. Але цього разу йшлося не про туризм, а про театр. Чи, як кажуть у футболі, про договірняк.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції