Любов, комсомол і весна

Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Але не в Харкові...

Наші міста – суворі й стримані взимку, засипані січневим снігом та обвітрені лютневими протягами, на весну стають зовсім беззахисними й безборонними, повільно відігріваючись під нетривким березневим сонцем. Ще довгий час дерева стоять чорні, аж прозорі, і земля на подвір'ях вогка й в'язка, і всі ці прохідники та футбольні майданчики, спуски та сквери, позбавлені листя й трави, виглядають, ніби помешкання, в яких уже зробили ремонт, проте ще нікого не заселили. Наші міста загалом здатні викликати безліч нарікань та сумнівів, а навесні вони, без кольорів та відтінків, просто й безапеляційно свідчать про реальний стан речей, показуючи нашу урбаністику такою, якою вона є, без прикрас та замовчувань.

Підозрюю, що велика кількість емігрантів виїхали з наших міст саме навесні, рушаючи від строгої сірості панельних будинків та червоної жорсткості заводських цехів у напрямку сонця, листя і хоча б якогось моря. Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Вже від початку квітня ти починаєш ходити й приглядатись до порожніх алей та одиноких дерев на старих вулицях, чекаючи на появу зелені. Такий собі авітаміноз кольорів, нестача насиченості й яскравості в твоїй сітчатці, потреба чогось, що буде привертати твою увагу. Є, звісно, реклама, вона криклива і її невиправдано багато, проте вона не так привертає, як подразнює увагу, роблячи тебе ще більш невтішним та розгубленим.

Але так чи інакше, у квітні весна вже розлита в повітрі, вона проникає в під'їзди та вагони підземки, торкається жіночої шкіри й прогріває чорні, мов паровозні топки, легені досвідчених курців. Головне тепер – дочекатись, коли все заквітне. Або зробити так, як зробили нині в Харкові зі старими, барачного типу будинками, що тягнуться вулицею від щойно збудованого терміналу в бік центру. Раніше пересічний мешканець якої-небудь глибокої Австрії, прилетівши до нашого пролетарського мегаполісу й вийшовши за ворота аеропорту, перше що бачив перед собою – це печальний ряд сірих хрущовок (чи може ще й сталінок), котрі свідчили не так про героїчне минуле регіону, як про його неоднозначне сьогодення. Мабуть тому хтось і вирішив, із прицілом до євро-двадцять-дванадцять, не травмувати незагартовані душі громадян євросоюзу й просто пофарбувати ці будинки в кислотні кольори. Так щоби видно їх було ще з неба, на підльоті до небесної брами міста.

Їх справді видно здалеку, і враження вони справляють, слід сказати, незабутнє – уявіть собі цілу вулицю, схожу на конструктор лего, будинки, пофарбовані в ядучі відтінки рожевого, зеленого та жовтого, растафаріанське буяння фантазії у підході до дизайнерських рішень, святкове відлуння уроків малювання, перенесене на великі архітектурні форми. Щоправда, вже наступні ряди будинків так і лишились нефарбованими, проте хіба може це зупинити хід весни й повсякчасного нескінченого відродження всього живого в наших темних і глибоких, як ніч, чорноземах?

І вже проїхавши такою вулицею, ти потрапляєш до весняного вихору, до міста, наповненого цим дивним передчуттям тепла та фарб, що ось-ось вибухнуть, потрапляєш до гамірних натовпів, котрі снують містом від ранку, у пошуках невідомо чого, але чогось, поза сумнівом, важливого. Тому що люди, на відміну від дерев, відчувають усе гостріше, й реагують на все безпосередніше. І навіть якщо в чомусь помиляються, то справжні їхні бажання та зусилля варті усіх неточностей, а справжня їхня жага виправдовує будь-які помилки.

Скажімо трапилась мені сьогодні, просто посеред міста, за два дні до Великодня, дивна трійця. Попереду йшла жінка, була невизначеного віку та соціального стану, на ногах трималася важко й поводилася виклично, проте в руках мала справжнього великоднього кошика, набитого якоюсь жовтою пресою. А позаду тяглися два її янголи-охоронці, тримаючись не менш важко й поводячись не менш виклично. І один був одягнений у жовтий легкий жилет, який одягають уночі даішники, а другий був у чорній шкіряній куртці, густо залитій жовтою фарбою, такою, якою пофарбовані будинки біля аеропорту. В якийсь момент, не маючи змоги вгнатися за своєю супутницею, вони просто зупинилися, й по-братськи обійнялися.

- Христос Воскрес, братуха, - кричав даішник пофарбованому. – Христос Воскрес!

- Точно, - відповідав йому пофарбований, - точно!

А їхня супутниця чекала їх при світлофорі, і в кошику її звивали собі гнізда всі протяги Київського району міста Харкова.

Читайте також:

Тіло Христове

Наші історії й наші міста охороняють нас від неприємностей та негараздів, варто лише відчувати цю дивовижну топоніміку, серед якої нам випало жити.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: