Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Але не в Харкові...
Наші міста – суворі й стримані взимку, засипані січневим снігом та обвітрені лютневими протягами, на весну стають зовсім беззахисними й безборонними, повільно відігріваючись під нетривким березневим сонцем. Ще довгий час дерева стоять чорні, аж прозорі, і земля на подвір'ях вогка й в'язка, і всі ці прохідники та футбольні майданчики, спуски та сквери, позбавлені листя й трави, виглядають, ніби помешкання, в яких уже зробили ремонт, проте ще нікого не заселили. Наші міста загалом здатні викликати безліч нарікань та сумнівів, а навесні вони, без кольорів та відтінків, просто й безапеляційно свідчать про реальний стан речей, показуючи нашу урбаністику такою, якою вона є, без прикрас та замовчувань.
Підозрюю, що велика кількість емігрантів виїхали з наших міст саме навесні, рушаючи від строгої сірості панельних будинків та червоної жорсткості заводських цехів у напрямку сонця, листя і хоча б якогось моря. Перебути ранню весну в місті, де головним кольоровим наповненням є різні відтінки сірого, доволі складно. Вже від початку квітня ти починаєш ходити й приглядатись до порожніх алей та одиноких дерев на старих вулицях, чекаючи на появу зелені. Такий собі авітаміноз кольорів, нестача насиченості й яскравості в твоїй сітчатці, потреба чогось, що буде привертати твою увагу. Є, звісно, реклама, вона криклива і її невиправдано багато, проте вона не так привертає, як подразнює увагу, роблячи тебе ще більш невтішним та розгубленим.
Але так чи інакше, у квітні весна вже розлита в повітрі, вона проникає в під'їзди та вагони підземки, торкається жіночої шкіри й прогріває чорні, мов паровозні топки, легені досвідчених курців. Головне тепер – дочекатись, коли все заквітне. Або зробити так, як зробили нині в Харкові зі старими, барачного типу будинками, що тягнуться вулицею від щойно збудованого терміналу в бік центру. Раніше пересічний мешканець якої-небудь глибокої Австрії, прилетівши до нашого пролетарського мегаполісу й вийшовши за ворота аеропорту, перше що бачив перед собою – це печальний ряд сірих хрущовок (чи може ще й сталінок), котрі свідчили не так про героїчне минуле регіону, як про його неоднозначне сьогодення. Мабуть тому хтось і вирішив, із прицілом до євро-двадцять-дванадцять, не травмувати незагартовані душі громадян євросоюзу й просто пофарбувати ці будинки в кислотні кольори. Так щоби видно їх було ще з неба, на підльоті до небесної брами міста.
Їх справді видно здалеку, і враження вони справляють, слід сказати, незабутнє – уявіть собі цілу вулицю, схожу на конструктор лего, будинки, пофарбовані в ядучі відтінки рожевого, зеленого та жовтого, растафаріанське буяння фантазії у підході до дизайнерських рішень, святкове відлуння уроків малювання, перенесене на великі архітектурні форми. Щоправда, вже наступні ряди будинків так і лишились нефарбованими, проте хіба може це зупинити хід весни й повсякчасного нескінченого відродження всього живого в наших темних і глибоких, як ніч, чорноземах?
І вже проїхавши такою вулицею, ти потрапляєш до весняного вихору, до міста, наповненого цим дивним передчуттям тепла та фарб, що ось-ось вибухнуть, потрапляєш до гамірних натовпів, котрі снують містом від ранку, у пошуках невідомо чого, але чогось, поза сумнівом, важливого. Тому що люди, на відміну від дерев, відчувають усе гостріше, й реагують на все безпосередніше. І навіть якщо в чомусь помиляються, то справжні їхні бажання та зусилля варті усіх неточностей, а справжня їхня жага виправдовує будь-які помилки.
Скажімо трапилась мені сьогодні, просто посеред міста, за два дні до Великодня, дивна трійця. Попереду йшла жінка, була невизначеного віку та соціального стану, на ногах трималася важко й поводилася виклично, проте в руках мала справжнього великоднього кошика, набитого якоюсь жовтою пресою. А позаду тяглися два її янголи-охоронці, тримаючись не менш важко й поводячись не менш виклично. І один був одягнений у жовтий легкий жилет, який одягають уночі даішники, а другий був у чорній шкіряній куртці, густо залитій жовтою фарбою, такою, якою пофарбовані будинки біля аеропорту. В якийсь момент, не маючи змоги вгнатися за своєю супутницею, вони просто зупинилися, й по-братськи обійнялися.
- Христос Воскрес, братуха, - кричав даішник пофарбованому. – Христос Воскрес!
- Точно, - відповідав йому пофарбований, - точно!
А їхня супутниця чекала їх при світлофорі, і в кошику її звивали собі гнізда всі протяги Київського району міста Харкова.
Читайте також:
Наші історії й наші міста охороняють нас від неприємностей та негараздів, варто лише відчувати цю дивовижну топоніміку, серед якої нам випало жити.