Мандрівка у втрачений рай

Юрій Винничук© УНІАН
Оце прочитав новину про те, що Почаївську Лавру московський пархіат збирається приватизувати. І згадалося...

Щоліта у дитинстві я жив у маминому селі Підлісному під Кременцем у бабусиної сестри - тети Олесі. Від села до Почаєва було менше як 20 км, і у Лаврі я бував частенько, особливо на Спаса та в час прощ на свято Успіння (28 серпня) і Преподобного Йова (10 вересня). Тоді дядько з тетою запрягали воза, і ми їхали до Почаєва на возі, встеленому сіном та килимом. Більшість селян ішли пішки, але тета вважала, що така дорога не для її здоров'я. Найбільше я любив прощу на Преподобного Йова, мама не раз, аби не проминути тієї прощі, привозила мене до школи аж 11 вересня, з чого я невимовно тішився. Правда, офіційна причина мого запізнення завше виглядала поважно – як не ангіна, то скарлатина.

Ці прощі збирали тисячі вірних, дороги просто таки роїлися людьми. Чимало хто йшов не тільки пішки, а й на босяка, перекинувши наґлянцовані чоботи через рамена, аби вже у самому Почаєві вимити ноги в потоці та взутися.

Ігуменом Почаївського монастиря у 50-тих та початку 60-тих років був двоюрідний брат діда, і він завше нас радо приймав та пригощав у трапезній. На відміну від інших прочан, які несли і везли з собою харчі, ми перебували на привілейованому становищі. На кухні порався старенький отець Василь, який дуже полюбляв дітей і намагався догодити, чим тільки міг. Смачнющі та запахущі борщі якоїсь казкової сонячно-червоної барви з золотистими крапельками олії, печені карасі й лини, голубці з тертої бульби зі смаженою цибулькою і хрумке печиво та медяники у формі чоловічків, оздоблені цукровими візерунками, і зараз раюють на моєму язику. Одне те, що ми мали змогу обідати зі святими отцями, заливало мою душу солодким острахом, і я сидів тихо, як мишка, не вередуючи, і все мені неймовірно смакувало.

Коли влада змушувала монахів вивішувати на брамі червоний прапор під час совєтських свят, отець Василь віджартовувався: „Нащо нам прапор? Ми всі за совєтську власть. Подивіться на цей червоний борщ! Ви бачили ще десь такий? Хіба у ваших райкомівських та обкомівських їдальнях варять червоніший?”

Навіть моя мама, яка славилася своєю кухнею, узяла перепис того незабутнього борщу і дбайливо вписала у свій товстий кулінарний зошит.

Тоді в Лаврі було чимало українців і не чути було серед монахів стільки кацапської мови, як зараз. Родич розповів, що більшовики багатьох ченців вислали до Сибіру, звідки ніхто уже не повернувся. Та була й інша версія: монахів посадили у гвинтокрил і поскидали над лісом з висоти. За тих часів, які я описую, з двохсот ченців залишилося сім десятків, а з них більшість були ієромонахами. То були справді святі люди.

Обабіч дороги, що вела від воріт Лаври до Успенського собору сиділи жебраки – сліпі й каліки. Але які то були сліпці, можна зрозуміти з такої пригоди. Мама, зауваживши, що голова у мене розчухрана, звеліла зачесатися, я вийняв гребінчика з кишені, а звідти вилетів ще й карбованець. І чую: „Мальчік! Мальчік! Рубль патєрял!” То гукав один зі сліпців, цілком слушно розрахувавши, що йому того карбованця не дістати, а за підказку щось таки перепаде. Мама розсміялася і сказала, аби я йому кинув кілька копійок. Та коли я підійшов до старого, то побачив, що дивиться він не на мене, а кудись у простір білими неживими очима.

Іншого разу я побачив, як жебраки увечері билися. Верховодила ними стара товста бабера, страшна, як соціалістична революція. Хтось із жебраків приховав нажебране, і стара карга кинулася товкти його по голові залізним кухликом, в якого збирала милостиню. Сліпці, очевидно під дією святих молитов прозріли, а каліки застрибали на обох ногах. У запалі боротьби стара розхристалася і з-за пазухи вивалилися такі великі цицьки, яких я ще в життя не бачив. Жебраки спілкувалися кацапською, білоруською та суржиком. Місцевих серед них не було. То все був набрід, який щороку з'їжджався до Лаври, як ото закарпатські цигани на Великдень до Львова.

У той час, як українські прочани вражали своєю одухотвореною святковістю, поважністю і сумирністю, прочани з Расєї – дикістю і неохайністю. Жінки у довгих чорних спідницях, у вицвілих хустинах, чоловіки у фуфайках, і ті й ті взуті у заболочені кирзаки, волочили на собі брудні заяложені брезентові наплічники, на яких звисали чайники, кухлики, баняки, з кишень наплічника стирчали ложки, ножі, свічки, а ще якісь дивні патики. Призначення цих останніх я збагнув згодом: їх використовували винятково зі шляхетною метою – почухатися у не надто приступних місцях. Ото витягне дядько такого патичка і чухає собі спину, або запхає у чобіт і там собі литку шкрябає. Дуже зручно. І Бога у церкві не прогнівиш, і воша вже так не докучає.

Пахнули кацапи відповідно своєму вигляду, а тому їх під час богослужіння відтискали убік і намагалися з ними не змішуватися. Кацапи поводилися, як цигани, сідали на свої клунки де попало, виймали харчі, їли і пили з чайників воду. Увечері вони розпалювали на полі багаття і щось там готували і, видно, й пили, бо чути було якісь утробні не надто богомільні співи.

Бачив я у Лаврі і юродивих. І що цікаво – то теж були не місцеві люди. Одна юродива будь-що хотіла здерти з себе сукенку перед образом Богоматері. Вона верещала, вила і кидалася, жінки хапали її за руки, лагідно прохаючи заспокоїтися. Раптом з'явився отець Василь. Він голосно промовив якусь біблійну фразу, і юродива враз обм'якла і безсило впала жінкам на руки.

А то раз бачу – дві старші жінки котять вгору до собору молоду товсту дівку. Буквально котять, як якусь колоду. Дівка була страшна, волосся розтріпалося і вивалялося у пилюці, вона ревіла і стогнала, а баби скоромовкою лопотіли кацапські молитви, похапцем хрестячись, і котили, котили, а в тому їхньому буркотінні можна було розрізнити лише: „Ізиді сатана... ізиді сатана...”

Якась наша молодиця зачудувалася:

– Ой, людоньки! А то що за кара небесна? То ви її зцілити думаєте?

– Ісцелім, ісцелім, – казали баби, важко дихаючи, – святия угоднікі... памогут... ісцелім матушку...

Молодиця з недовірою підступила ближче:

– То це ваша матушка? Така молода? Ой, страхіття!

Матушкою у нас зазвичай називали старшу монашку або попадю, але кацапи це слово звикли вживати до будь-якої жінки.

Раптом баби закричали: „Ізиді, сатана! Ізиді!” Молодиця сахнулася, подумавши, що це стосується її, і перехрестилася:

– І-і-і! Лучче на себе погляньте! Та ви ж на нього більше схожі! І чого б ото я кляла при святім храмі?! Понаїхало тут...

Совєти відібрали у Лаври частину приміщень і в одному з них влаштували божевільню. Час від часу звідти долинали крики хворих. Якось мій тато, до всього цікавий, постукав у браму божевільні і попросив дозволу зайти.

– У вас тут хтось знайомий лікується? – спитав старенький брамник у білому халаті, скидаючись більше на монаха, ніж на санітара.

– Так, – збрехав тато, – далекий родич, але, знаєте, ми б хотіли здалеку на нього подивитися.

– Ага, розумію, – кивнув чоловік і впустив нас.

Хворі самозаглиблено й мовчазно гуляли подвір'ям. Вигуки долинали хіба з приміщення. Найбільше мене вразила дуже гарна дівчина, що стояла осторонь, спершись на балюстраду. Обличчя було, як з ікони. Тато теж звернув на неї увагу. Брамник пошепки після татових наполягань розповів, що дівчина років з десять тому, коли ще була підлітком, помагала партизанам – прала, шила, їсти варила. Там і батьки її були, рятуючись від виселення на Сибір. Коли ж їхній загін потрапив у оточення, браві чекісти після жорстокого бою замордували усіх поранених партизанів, в тому числі й батьків дівчини. А потім ще й поглумилися над дівчам.

– От вона після цього... – закінчив розповідь брамник, який і справді виявився ченцем, формально начебто покинувши Лавру, насправді не поривав з нею і тут.

Востаннє я побував у Лаврі у 1975. Я вже не застав нікого зі знайомих ченців. Кацапська мова звучала уже всюди. Зате помітив декого з жебраків, зокрема й ту баберу, що ними верховодила. Жива, здорова, хтозна чи справді мала стільки літ, на скільки виглядала.

Тоді ж трапився зі мною дивний випадок. Прямуючи до собору, я помітив на собі чийсь пильний погляд. Назустріч ішов хтось дуже схожий на мого покійного дідуся у вишиванці. Проминувши його, я озирнувся. Невідомий озирнувся теж. Усе в мені завмерло. Я не знав, що маю чинити, ледве стримав себе, щоб не наздогнати його. Ця пригода не давала мені спокою. Вдома я переглянув старі світлини і упізнав дідусевого брата Никифора, про якого, як і про дідуся можна знайти свідчення в „Літописі УПА”. На фото він був теж у вишиванці. Невже це його я зустрів? Але ж він уже років десять, як помер...

________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Про громадян „нєкоєй” України

Дізнавшись про те, що Межигір’я стало тепер рекреаційною зоною, я уявив собі ці одухотворені вервечки трудящих, спортсменів з м’ячами, луками, списами і туристів з мангалами. А на воротах – усміхненого господаря, який радісно вітає гостей.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 57
  • FrancUA FrancUA 14 вересня, 14:13 Згоден 24 Не згоден 4 -[-div class=quotation-]--[-span class=nick-]-Хахаха-[-/span-]- -[-span class=date-]-Сьогодні, 11:08-[-/span-]- -[-span class=text-]-По твоей логике каждый, кто не поет дифирамбы гнойным паРашникам - нацист, русофоб и махровый бандеровец. Продолжай в том же духе, вшивая псориазная монгольская подстилка. Каноничные православные церкви Пентархии уже указали вам ваше место, фашистские мордовске мрази. Слава великому русскому херою Ю.Буданову и "Булгарии"!-[-/span-]--[-/div-]-Уродов хватает у каждого народа. Той пост - живое подтверждение...А насчет будановых-булгарий: почитай лучше черную хронику на этом сайте как там свидомые себя показывают - "На Тернопільщині п'яний батько проломив голову однорічній дочці", "На Чернігівщині хлопець зарубав сокирою батьків, бо йому "наказали образи з ікон", "На Дніпропетровщині хірург задушив дружину поясом від халата, а потім повісився на ньому"...Булгари відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції