Мавпи не махлюють

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Махлювання – ось мистецтво, в якому ми попереду всієї планети. Звідси і культ "Євробачення" - бо є простір для махлювання, є маневр, є навик, є рідна совдепівська – перепрошую за варваризм – смєкалка.

Моя (на жаль, давно покійна) бабуся Ірена дуже любила музику. Настільки, що починала плакати, коли з репродуктора лунав її улюбленець Дмитро Гнатюк. Коли я був малим, то полюбляв піджартовувати над нею.

Якось по телевізору показували групу циркових шимпанзе – як вони дебоширять серед музичних інстументів. На тлі цих кадрів звучало щось диксилендове. І я, передчуваючи неминучий подальший ефект, зауважив: "Бач, як мавпи навчилися грати – цілком непогано виходить". На це вона лише покивала головою. А ввечері вже розповідала комусь – здається, моєму батькові: "Показували вдень той відомий мавп’ячий оркестр. Як добре вони грають джаз!".

Звісно, така безмежна довіра бабусі до моїх вигадок мене надзвичайно тішила. Але я думаю, що тут ховалася й дещо глибша, суто естетична причина: диксиленд у її сприйнятті був настільки примітивною музикою, що навчити добре його зіграти можна було навіть мавп. І тільки в їхньому виконанні він мав шанси їй сподобатися.

Згадуючи цю історію тепер, можу собі лиш уявляти, якою була б її реакція на сучасну українську музику – точніше, на те, що нам сьогодні впарюють замість неї. Бабуся часто ставила вголос питання, чому такий співучий народ фактично не дав світові жодного композитора – не наших локальних і таких народних Лисенка, Стеценка чи Леонтовича, а таки ним, світом, визнаних. Останньою її надією довший час лишався Петро Ілліч Чайковський. Але коли пізніше вона дізналася, що він родом із Вятської губернії, то й зовсім засумувала.

Насправді в нас є, скажімо, Максим Березовський, що його ім’я викарбуване золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії наступним після Моцарта. Хоч його твори – то все ще бароко, давня музика, передкласична. А справжньої світової класики, не місцевого масштабу, в нас немає.

Мабуть, не без бабусиного впливу я й сам почав замислюватися над тим, чому українці, попри всю свою співучість, неабияку народнопісенну спадщину, неозору кількість талановитих вокалістів "з народу", виявляються такими немузичними. Яке дивне поєднання – співучий немузичний народ!

Можливо, справа в якихось генетичних особливостях? Коли генетика переходить у ментальність, а та у фатальність? Оволодіння будь-яким інструментом вимагає ж не тільки вроджених здібностей, а ще й мільйонів годин рутинного, одноманітного, настогидливого вправляння, до того ж волі, терпіння, посидючості. Ні, це не для нас.

А ще ж війни, тюрми, репресії, виродження, порожнеча і холод концертних залів та філармоній, безконечний відтік талантів закордон через непотрібність удома. А ще ж поламані, як пальці на допитах, лінії культурної тяглості. Чого вже там з нас вимагати – ми й так даємо більше, ніж можемо.

Зате іноді ми відіграємося "Євробаченням". "Євробачення" - наше все. Саме тому навколо цього шоу у нас і здіймається стільки галасу. Раз на рік у наших співгромадян з’являється така от світла турбота – хто поїде. Зважаючи на музику, яка є серед них справді популярною, жодні перспективні і цікаві виконавці аніскілечки не хвилюють українців протягом цілого року. Але раз на рік серед них виникає дріж і ажіотаж.

Син мого знайомого колись підзаробляв у такій собі "євробаченнєвій бригаді". Кілька десятків студентів з Франика повезли на Кіпр, роздали їм там по десяткові мобілок з кіпрськими номерами й вони звідти своїми начебто кіпрськими есемесами підтримували кого треба.

Залишається тільки уявляти собі справжні масштаби всієї фальсифікації. Бо скільки таких студзагонів повивозили на той момент до Кіпру, в Туреччину чи ще куди де легше з візами – хто може це оцінити? Це ж ті самі виборчі "каруселі" 2004-го – близька і рідна Україні технологія. Це ж ті самі "Великі українці", завдяки яким так ні сіло ні впало вирвався вперед, стрімко обійшовши всіх на фініші, князь Ярослав Мудрий (у реальному житті дещо, кажуть, кульгавий).

Залишається порадіти за наших юних мандрівників – студенти й на Кіпрі побували, й на пляжі погрілися, і в морі покупалися, і грошенят заробили, хоча б на кишенькові видатки. Ну, а потім уже все залежало від виробітку – скільки есемесок устигнеш вислати з отих десяти чи дванадцяти мобільників. Для кращого результату вони ще й розбилися на пари: один шле смс-и, другий тим часом міняє СІМ-картки. А мораль (у нашому випадку - ідеал чесного змагання і справедливого результату) - до чого тут вона? І взагалі навіщо думати про мораль у країні, де є Національна експертна комісія з моралі? Хай вона, комісія, й думає.

Махлювання – ось мистецтво, в якому ми попереду всієї планети. Звідси і культ "Євробачення" - бо є простір для махлювання, є маневр, є навик, є рідна совдепівська – перепрошую за варваризм – смєкалка. А в цьому випадку – навіть смсєкалка.

"Євробачення" - це наша остання культурна територія. Не стане його – то й України не стане. А музика? До чого тут вона? Музикою хай циркові шимпанзе займаються.

__________________________________________________________________

Читайте також:

Не кажіть гоп

Поки ми все ще сперечаємося про книжки і культуру, гопники роблять своє: лузають насіння, чухають короткострижені макітри, злазяться на сходняки і, головне, красуються в телевізорі. З’являтися в телевізорі для успішного гопника майже те саме, що й дихати.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 12
Вибір редакції