Міліція зі збродом

УНІАН

Юрій Винничук

Недавно у мого родича на забаві вкрали мобілку. Написав заяву, назвав підозрілих осіб, міліціонер їх викликав, крадії призналися, обіцяли повернути гроші, бо мобілку вже встигли продати.

Після цього міліціонер дзвонить моєму родичу і просить забрати заяву, бо кінець місяця, а про мобілку нехай не переживає, ті хлопці повернуть гроші, вони ж у нього на контролі. Родич приходить і на вимогу мєнта (а як іще назвати цього дешевого шахрая?) пише нову заяву, що, мовляв, мобілка знайшлася.

Потім вони потисли одне одному руки і розійшлися. Минуло кілька місяців. Ніхто грошей не повернув. Моєму родичу. А от щодо мєнта, то я якось і не сумніваюся, що він на свою канапку з ікрою заробив.

Думаю кожен з нас може навести схожий приклад.

А ось приклад інший. Якось я гостював у Філадельфії в родині Андрейчиків. Пані Віра Андрейчик, дуже активна українка, недавно за свої заслуги перед українською громадою отримала від одного із сенаторів у подарунок американський прапор, який висів на Капітолії. Так от у пані Віри пропав песик.

Був старий і сліпенький, вийшов серед зими прогулятися і не повернувся. Пані Віра прогулялася кількома прилеглими вуличками, але намарно. Песика ні сліду.

Що зробила б у такому випадку наша господиня? Нічого. Чекала б, що песик врешті решт сам відшукає дорогу додому. Ну, може б, почепила оголошення на кількох стовпах.

А що робить американська громадянка? Вона телефонує в поліцію і повідомляє про цей сумний трафунок. Лише на хвильку прошу читачів уявити собі сцену, як ви телефонуєте до нашої міліції і просите знайти сліпого песика. Гадаю кожен легко зможе передбачити весь соковитий набір ненормативних слів, які доведеться почути у відповідь.

Але не так в Америці. Там поліція звикла мчати на допомогу за будь якої нагоди. Пропав песик? Як виглядає? Яка порода? Скільки часу відсутній?

І ось уже поліційна машина працює на повні оберти – від авта до авта лине інформація про бідолашного загубленого песика. Час від часу хтось телефонує пані Вірі й звітує: а чи не ваш це песик такий-то і такий-то? Аж ось нова звістка: знайшовся якийсь песик схожий на пропалого, але не відгукується на звичні американські звертання.

– А нічого й дивного! – каже пані Віра. – Бо то український песик і він розуміє тільки по-українськи!

– О кей! А як буде українською: соme-come?

– Кажіть йому: на! на! йди сюди!

І за мить знову від авта до авта лине інформація про песика, який розуміє тільки українською, а браві поліцейські при цьому ще й збагачуються на кілька українських слів.

І що ви собі гадаєте? Знайшли! Принесли на руках просто до хати! Старенького, сліпенького песика!

А коли я сам якогось дідька забрів на гай-вей, по якому пішки ніхто не ходить, бо там лише авта шмигають, і біля мене зупинилося поліцейське авто, я подумав: ну капєц, зараз заметуть.

Поліцейський сказав мені сісти в авто і запитав, що я роблю там, де нормальні люди не швендяють. Я пояснив, що заблукав, а прямую в університет. Поліцейський кивнув і рушив. Я думав завезе мене на поліцейську дільницю і оштрафує. А він завіз мене до університету.

 Ще не вивітрилися мої враження від зустрічей з американською поліцією, коли я у Львові, переходячи вулицю, раптом почув: „Да йоб тваю мать! Рухайся, блядь!” Спочатку я навіть не второпав, що ці слова звернені до мене, бо на блядь я не дуже скидаюся.

А тим більше не міг повірити своїм вухам і очам, що вони пролунали з міліцейського авта, котре через мене мусило зупинитися, а наші доблесні міліціонери втрачали свій дорогоцінний час. Може, вони мчали на терміновий виклик, може, від їхньої спритності залежало чиєсь життя, а тут якийсь хрін замість того, щоб зі швидкістю антилопи гну перебігати вулицю, іде собі неквапно і в вус не дує.

Ну, дістав, бл**ь! А я такий був ошелешений, що навіть не встиг записати собі номер того авта, аби увічнити цих мужніх людей, які так квапилися виконати свій черговий службовий обов’язок. Правда, мчали вони під музику, з авта лунало: „Палюбі мєня такой, кака я єсть...”

І що вони доброго зробили? Тепер, коли я чую цю пісню або бачу цю співачку, у мене виникає блювотний рефлекс.

Мої контакти з нашою міліцією надто скупі. Але те, що я дізнаюся з новин, жахає. Останнім часом усе тільки погіршується. Навіть за Кучми міліціонери не вели себе так нахабно і брутально, як зараз.

Вони мужньо ідуть у наступ на пенсіонерів, на смерть стоять, оберігаючи маєтки і заповідники теперішньої еліти, щоб кляті журналюги не проникли у святая-святих, викручують руки жінкам, кидають звичайних людей, не бандитів, обличчям до землі, ба навіть стіною стоять проти корови, яка запрагнула потрапити у парламент.

Але там, де уже повно свиней, кабанів, баранів, козлів, тхорів і скунсів, корова почувалася б цілком затишно. Шкода, що це невинне сотворіння таки не пустили, бо на відміну від парламенту, який не дає нам нічого, корова дає молоко.

Натягнувши на свої голови, не спотворені IQ, чорні шоломи і сховавши за ними обличчя, мєнти здаються нам грізними і страшними пришельцями з Марса. Коли я дивлюся на цю синьо-чорну наїжену палицями масу лягавих, здається, що нема такої сили, яка б її поборола, нема нікого, хто міг би стати на їхній дорозі – усе зметуть.

Але життя показує нам інший бік кальсонів. Насправді це глибоко ранимі, слабкі люди, які, потрапивши у не надто комфортну для них ситуацію, розм’якають, як медузи. Це демонструють зараз усі так звані свідки у справі Юрія Луценка. Дорослі здорові дядьки, офіцери, – раптом з’ясовується – не витримують кількагодинних допитів і підписують усіляку ахінею, від якої потім у суді відхрещуються.

Що відбувалося з ними там, у кабінетах слідчих? Їх били стільцем по голові, палицею по п’ятах, підвішували на гаки? Виривали нігті, накачували психотропними ліками? Ні. Їх просто допитували по кілька годин. Не днів і ночей, а годин. Цього вистачало.

Вони підписували протоколи і, полегшено зітхнувши, верталися додому. Далі вони або відмовляються від своїх слів, або взагалі не приходять на виклик суду.

Нещодавно вийшли друком два грубих томи моєї антології „Розіп’ята Муза”, де опубліковані твори 322 українських поетів, які загинули від репресій та на війнах. Працюючи над цим проектом, я прочитав чимало протоколів допитів і спогадів про страшні 1930-ті роки.

Там якщо письменники й ламалися та признавалися у своїй контрреволюційній діяльності чи шпигунстві на користь Японії, то після таких тортур, які й не снилися нашим героїчним міліціонерам. Їх допитували по кілька діб підряд, не дозволяючи ані на мить склепити очі, їх били, не давали ані їсти, ані пити. Та й то не всі здавалися.

Зате, коли під роздачу у 1938-39 пішли чекісти-євреї, чиїми руками ґрунтовно почистили весь інтелект української нації, то усі ці браві борці з імперіалізмом і націоналізмом повелися точнісінько так само, як і теперішні міліціонери. Вони відразу попідписували усю ту маячню, яку їм підсунули, а потім їх розстріляли, як і замордовану ними українську контру.

 І от мені цікаво, а як поведуть себе оці лицарі „Беркуту”, які так відважно йдуть на прю проти мирних мітингувальників, якщо їх коли-небудь запросять у кабінет слідчого? Чи вистоять вони? Чи не кинуться усе спихати на злочинний режим, який змусив їх лупити палицями і топтати ногами громадян?

Історія має властивість повторюватися. Будь-якому режиму рано чи пізно настає гаплик, а тоді крайніми стають не ті, що давали накази, а ті, хто їх виконував. Бо ті, котрі нагорі, помінявшись владними місцями, швидко помиряться. Відбудеться уже звичне в природі явище перетікання одного рідкого лайна в друге. Шкода, що нам від цього легше не стане.

_________________________________________________________________________________

УНІАН

Юрій Винничук

Фальсифікатори і провокатори

Щодо угрофінського походження росіян, то сучасним росіянам нема чого аж так хвилюватися. Усі антропологічні дослідження стосуються лише їхнього етногенезу. Після того, як московити успішно русифікували мільйони українців, білорусів, поляків, слов'янської крові влилося в них значно більше.