Минуле як теперішнє

Сергій Жадан© ТСН.ua
Витоки тоталітаризму часто не так у бажанні тирана дорватись до влади, як у готовності більшості цією владою його наділити, створюючи собі образ чергового рятівника.

 В Берліні, в Німецькому історичному музеї відкрилась виставка "Гітлер і німці. Народна єдність і злочин", відразу ж викликавши неабиякий суспільний інтерес та резонанс.

Німці загалом люблять свої музеї. Музеями тут цікавляться не лише туристи, і відвідують їх не лише школярі. Виставки тут справді можуть спричиняти масштабні дискусії та обговорення. Як це сталося, скажімо, в дев'яностих, із першою в об'єднаній Німеччині виставкою, присвяченою вермахту. До цього в суспільній свідомості німців доволі чітко розмежовувалась участь у подіях Другої світової підрозділів СС і, власне, німецьких військових, котрі сприймалися, радше, як прості виконавці наказів і не пов'язувались зі злочинами проти цивільного населення. Натомість та експозиція стверджувала цілком протилежне, позбавляючи вермахт суспільного виправдання та стаючи приводом для великої дискусії.

Не дивно, що й виставка, присвячена такій дражливій темі, як становлення та функціонування влади Гітлера, відразу ж стала предметом обговорень, провокативних заяв та скепсису багатьох професійних істориків. Аби подивитись її, вистоюють черги як самі берлінці, так і численні туристи. Для останніх це загалом ціла пригода – треба ж, центр Берліна, і раптом особисті речі фюрера, предмети побуту 20-30-х років, агітаційні плакати й кінохроніка тих часів.

Утім, самі організатори виставки зробили все можливе, аби постать Гітлера поставлено було в об'єктивний історичний контекст, тому поряд із вітальними листами, надісланими німецькими школярами на день народження вождя, розміщені матеріали, що розповідають про депортацію та знищення євреїв чи побут українських остарбайтерів.

Загалом, виставка покликана не так висвітлити й окреслити постать самого Гітлера, як з'ясувати природу взаємопов'язності та взаємовідповідальності в умовах тоталітаризму. Відтворюючи історію політичної боротьби, приходу до влади та її цілковитої узурпації націонал-соціалістами, автори виставки акцентують, що все це тією чи іншою мірою робилося за згоди та підтримки більшості населення тогочасної Німеччини. І що підтримуваний нацистською пропагандою міф про народне єднання, про єднання вождя з нацією, про масову підтримку та цілковиту довіру з боку населення так чи інакше відповідав дійсності.

Зародження та плекання культу особи трактується в цьому контексті як процес взаємний – з одного боку, насаджуваний пропагандистською машиною націонал-соціалізму, але разом із тим легко підхоплений населенням і збережений великою його частиною аж до завершення Другої світової.

Тоталітаризм як витворення закритої та надзвичайно суб'єктивної системи цінностей, покликаних вивільняти комплекси, образи та задавнену агресію, характеризується передусім саме цією взаємопов'язаністю, круговою порукою, про що і розповідають автори. Витоки тоталітаризму часто ховаються не так у бажанні майбутнього тирана дорватись до цілковитої влади, як у готовності суспільної більшості цією владою його наділити, створюючи собі образ чергового рятівника, який перебере на себе спочатку ініціативу, а потім – відповідальність. Ось саме про неприпустимість перекладання частини суспільної провини на плечі однієї особи – диктатора, про необхідність загальної відповідальності й розповідає ця виставка.

Так само, як ідеться в ній і про неприпустимість суспільної амнезії. Обірваність і нетривалість історичної пам'яті, спроби перегляду історичних фактів та початки історичного ревізіонізму, так чи інакше, потребують постійного повторювання давно всім відомих, здавалося б, речей, постійного нагадування про факти, можливо, не надто приємні, проте надзвичайно важливі. В цьому, мабуть, і є основні відмінності між німецьким та, умовно кажучи, пострадянським підходами до оцінювання свого тоталітарного минулого.

За німецьким прискіпливим висвітленням власної історичної провини, за детальним перераховуванням жертв і категоричною відмовою від ідеологічної спадщини (при тому, що подібна відмова часто трактується при оцінюванні збоку як певна суспільна травма) стоїть настанова на діалог та порозуміння, на чітке усвідомлення небезпеки тоталітаризму та принципову неприпустимість ревізіоністських тенденцій; натомість як за російськими (а віднедавна – й українськими) спробами нового трактування історії та зовнішньою антифашистською риторикою, дуже часто стоять спроби елементарної реабілітації сталінізму як такого.

Саме тому, по-перше, складно уявити собі відкриття подібної виставки, присвяченої взаємозалежності тоталітарного режиму та суспільних запитів, скажімо, в Москві чи Києві, а по-друге, якщо й припустити, що виставка, присвячена, скажімо, Сталіну, таки відкриється, з великою імовірністю можна припустити, що образ вождя буде в ній подано в суто позитивному контексті, себто без згадок про голодомор чи гулаг. Оскільки привиди минулого мають здатність легко проникати в теперішнє, наповнюючи і деформуючи його своєю присутністю. Особливо, якщо робити вигляд, що цієї їхньої присутності не помічаєш.

__________________________________

 Читайте також:

Шістнадцять квадратних метрів убозтва

Вони щиро переконані, що розвиток книговидавництва – це портрети президента на шкільних букварях, а культурна політика – це святковий феєрверк до дня незалежності.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
  • Одесса Одесса 21 жовтня, 15:44 Згоден 0 Не згоден 0 Да, такой выставки России не видать вплоть до очередного распада. Путин не сам пришёл к власти, его туда поставили и держат миллиолны бесправных, голожопых быдляков с очередной надеждой на реванш их уже неоднократно разлагавшейся империи. Потому и уровень жизни в Гериании и России разный. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції