Московський патріархат старається присвоїти історію київської церкви

Любомир Гузар
Погляди 21 червня, 2011, 15:00 5829 20
Додати до обраного
Владика Любомир Гузар розповів про різницю життя в Україні та за кордоном, похмурі обличчя перехожих та вказівники на дорогах, скандали в інституті церкви, позицію щодо абортів та розлучень.

Владика Любомир Гузар, до недавнього часу – голова Української Греко-Католицької церкви та один із найавторитетніших представників духовенства і в Україні, і в усьому світі в розмові з Олександром Ткаченком в передачі tkachenko.ua зізнався, що й сам іноді мав немало гріхів

- Владико, Ви є автором ідеї про єдиноапостольну українську церкву. Як Ви собі уявляєте реалізацію цієї ідеї за наявності чотирьох предстоятелів і фактично чотирьох різних церков – Української греко-католицької, Української православної московського патріархату, Української православної київського патріархату, Української автокефальної церкви?

- Треба починати від того, що це не є 4 церкви. Це є 4 гілки однієї церкви. Тисячу років тому, коли рівноапостольнй князь Володимир Великий прийняв християнство як державну релігію, була одна церква. Але з часом через різні обставини, а головне – і тут нема чого прикривати – головне через наші людські гріхи, ну і також зовнішні деякі впливи, ця первісно одна церква поділилася. Поділилася на 4. Сьогодні маємо 4 гілки. Не 4 церкви, це неправильно так казати. Хоча ми вживаємо ці поняття і кажемо "Українська православна", "Українська греко-католицька" та інші. Це не є правильно, але такий вжиток, бо інакше годі було б порозумітися. Отже, це є сьогоднішній стан – чотири, які впродовж віків з різних причин в різних обставинах набули певних особливих прикмет, які, можна сказати, підкреслюють оцю окремішність, це віддалення одне від одного. І коли ми говоримо про ідею, бажання повернутись до первісної єдності, щоби була в Україні тільки одна церква, так, як було колись, то нам треба дуже добре застановити, що в розвитку нашому впродовж століть сталось такого, що справді нас, який спосіб відчужує одне від одного. А з другої сторони, є такі речі, які не є суттєві і які можна цілком спокійно залишити і продовжувати їх, бо вони не перешкоджають єдності. Що є дуже важливо. Якщо би ми вже пізнали те, що нас роз'єднує суттєво, і те, що є, так сказати, принагідне, що нам потрібно – нам потрібне бажання. Сильного послідовного бажання знову повернутись до первісної єдності. Тут ми мусимо взяти під увагу, що це бажання має бути не тільки на рівні ієрархії, владик чи духовенства, що це бажання мусить бути. Я підкреслюю – мусить бути на рівні мирян, на рівні того народу, який належить до цих сьогодні чотирьох гілок. Мусить бути дуже сильне бажання. Бо якщо буде це бажання, тоді і духовенство, і єпископат будуть реагувати на це, і будуть мати дуже сильну підставу тривалості евентуального об'єднання. Я хотів би ще, може, тут додати дуже важливу роль монашества, бо монашество в нашій церкві київській, київського походження церкві – будь це в православних гілках, будь це в греко-католицькій – відіграє надзвичайно важливу роль, оскільки втішається високим авторитетом. І тут, крім того, бажання мирян – то є база, що так скажу – мусить бути також відкриття, бажання, справжня релігійна зрілість і монарших спільнот. Без цього воно не піде вперед.

- Перепрошую, а є таке бажання на рівні ієрархів?

- Я би сказав так: є дуже багато говоріння, та нема сумнівів. Наскільки воно є направду щирим бажанням – це треба приглядатися до кожного ієрарха і дивитися на те, що він робить. Не що він говорить, а як він поводиться, яке його ставлення до співбратів – навіть тих, які не є з тої самої гілки. Як він ставиться, чи він шанує, чи він бачить в них своїх співбратів, навіть якщо тимчасово відділених.

- Владико, а Ви відчували таке бажання, відчуваєте таке бажання від інших ієрархів?

- Тут, бачите, треба дивитися справді поодиноко.

- Наприклад, Володимир Сабодан.

- Я, бачите, з ним мав нагоду зустрічатись. І я б сказав, дуже мені було приємно завжди. Небагато разів ми зустрічалися, але тих кілька разів, що я мав нагоду, що ми зустрічалися, я відчув присутність людини, яка цінує, глибоко цінує духовні вартості. Ми не говорили про політику, ми говорили про молитву, ми говорили про монашество. Це, так би сказати, було темою наших розмов. І я думаю, що це людина, яка так дивиться на церкву, що в її душі є справді релігійні такі відчуття, які мусять бути, оскільки ми, я думаю, є християнами. Оскільки приймаємо Боже об'явлення і Божу науку, відчуваємо потребу в тому, що церква є об'єднана.

- Але, владико, Ви знаєте, як часто останнім часом відвідує Україну патріарх Кирило. Як за таких умов великої активності найвищого ієрарха московського патріархату Ви уявляєте собі реальність появи української об'єднаної апостольської церкви?

- Бачите, я так дивлюся на цю справу: патріарх Кирило є предстоятелем російської православної церкви московського патріархату. З різних обставин, оскільки я так говорю не як великий знавець історії, але з того, що я трошки розумію і знаю. Є бажання зі сторони московського патріархату мати дуже поважний вплив на церкву в Україні. Цілу церкву, київську церкву. По-перше, що, бачите, московський патріархат старається присвоїти собі історію київської церкви. Нема сумніву, що християнство помандрувало за допомогою місіонерів також і в ті території, які сьогодні становлять російську державу. Але це, можна сказати, є в дуже багатьох випадках в різних країнах і частинах світу. І це не дає оцій, скажімо, церкві-дочці, церкві, яка походить із місійних праць якоїсь іншої церкви, не дає, на мою думку, право собі присвоювати історію церкви-матері. Ми є та церква-матір, і ми дуже раді, що наші предки ішли в різні частини слов'янського світу, щоб проповідувати Боже слово. Але ми не бачимо в цьому підстави для такого присвоєння. Наша церква – київська церква – навіть якщо роз'єднана, має свою історію, має своїх святих. Російська церква має свою історію, своїх святих, свої періоди, коли стала церквою, митрополією, патріархатом і т.д. Це не є частина нашої, київської історії, це є московська історія, яка повноправно (і яка, Богу дякувати, що має патріархат), має це типове завершення своєї структури.

- А Ви, владико, спілкувалися з патріархом Кирилом?

- Я в своєму житті, здається, один або два рази цілком так приватно зустрічався з нагоди... Які ж то були з'їзди? Один з'їзд в Москві, а один з'їзд - десь на терені Італії. Ми так зустрічалися, говорили, без жодних зобов'язань. Він тоді ще далеко, багато років тому назад, не було навіть якоїсь, так би сказати, думки про те, що він буде вибраний патріархом. Від часу, коли він став патріархом, я привітав його, побажав йому Божого благословення в його праці, коли він був вибраний. А поза тим якогось контакту я не мав.

- А чи не відчуваєте Ви загрози, що якщо в Україні і буде єдина велика церква, то це буде якраз церква-донька, церква московського патріархату?

- (сміється) Ну, небезпека є. Якщо ми не об'єднаємось, якщо ми не зрозуміємо, хто ми є. Ми - греко-католики, київський патріархат, автокефальна церква, українська православна церква. Якщо ми не зрозуміємо, хто ми є.

- Владико, але потрібні були десятиліття, століття, щоб гілки однієї церкви роз'єдналися. Скільки часу потрібно, щоб вони об'єдналися?

- Немало. (сміється) Знаєте, те, що так довго роз'єднується, не об'єднується так легко і швидко. Не треба себе обманювати, що ми це можемо осягнути. Але дві речі дозвольте. Перша – це ми не можемо не хотіти об'єднатися, бо ми є християни. І кожен раз, коли ми відмовляємо символ віри або коли ми читаємо Святе Письмо, там недвозначно і виразно сказане є, що Ісус Христос заснував одну церкву. І не може бути в нас ні найменшого сумніву, чи ми хочемо, чи ми не хочемо. Але друга справа є, що незважаючи на цю свідомість потреби єдності, то є більше чим потреба – божого приказу, заповіді щодо єдності – ми мусимо як люди хотіти то, що я згадав, - мусимо направду прагнути. А якщо будемо прагнути, тоді оті елементи, які, нам здається, сьогодні нас роз'єднують, вони будуть замикати. Вони перестануть бути тою перешкодою. І ми самі здивуємося, чому ж це нас стримувало одне від одного на стільки століть. Це нема ради. Мусимо хотіти.

- Владико, в чому різниця між греко-католиками і православними? Перепрошую за таке питання.

- (сміється) Ну, різниця, основна різниця, мені здається, полягає тільки в тому – визнання наступника святого Петра як центру, видимого центру єдності. Тут є свої проблеми, свої труднощі, бо впродовж віків це поняття, на жаль, пройшло різні фази. І сьогодні, мені здається, ключовим є знайти формулу – як можемо ми бути об'єднані. Отак, як воно сьогодні стоїть, є між православними нашими братами оправданий страх, що бути об'єднаним в єдності з наступником святого Петра з Папою Римським, з єпископом Риму, що це є немовби заперечення своєї ідентичності. Що це є якесь підкорення, що це стане немовби невільником когось чужого. Ми мусимо усвідомити собі і це є наше змагання, скажімо, греко-католицької церкви – випрацювати поняття "сопричастя". Те, що в грецькій мові кажеться "кінонія", в латинській мові "комунія", а в українській мові ми вживаємо поняття "сопричастя". Бо сопричастя – це є єдність, не заперечуючи оправданих різниць.

- Владико, тобто Ви передбачаєте єдину українську церкву під крилом Папи римського?

- Остаточно, мені здається, що так, як воно первісно було, і до цього треба вернутись. Але я би хотів сказати це відразу – що такий факт абсолютно ні в який спосіб не заперечує, не загрожує нікому з нас. Ми мусимо бути свідомі одного, дозвольте, що я скажу про це – поняття "православ'я". Православ'я, на мою думку, саме слово "православ'я" має щонайменше два поняття. Коли скажемо слово "православний" - що це значить? Воно може значити дві речі. Воно може значити східну традицію, східну християнську традицію. Християнство почалося в Єрусалимі і розійшлося по світу. Одні апостоли пішли тим шляхом, інші – іншим. І небезпідставно, що святий апостол Андрій також був в наших сторонах, на київських горах. Отже і пішли апостоли до Іспанії, до Італії, пішли апостоли і до Індії – по різних-різних частинах світу. І та частина, що ми б називали "східна", навіть географічно "східна", але це є заявлене поняття не з самої географії, а радше із культури. Це християнство очами східних християн, християн, скажімо, Палестини, християн Сирії, християн еллінського світу, Греції, Візантії пізніше – це витворило певне поняття, певне бачення християнства згідно із культурою тих країн. Інша частина пішла на захід, пішла в те, що ми на сьогодні знаємо як Західна Європа. Тепер же ж православ'я в тому значенні то є швидше культурне поняття. Остаточно ми мусимо собі усвідомити, що християнство це не є якась, так би сказати, механічна дійсність. Це є Боже слово. Ісус Христос, Боже об'явлення - як його бачать люди. Можна поставити на стіл квітку і запитати у п'яти осіб: "Ану намалюйте цю квітку". І вони намалюють так, як кожен з них бачить. Чи буде це та сама квітка? Так, та сама квітка, але як її бачить п'ять пар очей. Так само і християнство. Є певні основи, які Бог об'явив, Боже об'явлення, свята таїна, Боже слово, які є абсолютно загальні й однакові для всіх. Але люди сприймають в різний спосіб.

- А може, краще, владико, перепрошую, якщо б так склалося, хай цю квітку бачать представники Української греко-католицької церкви, віряни, по-своєму, представники московського патріархату по-своєму, і хай вони живуть в мирі!

- (сміється) Оте, власне, розходиться! Є, бачите,певні елементи, які є абсолютно однакові і мусять бути однакові, бо вони не від людей, а від Бога. А є другі елементи, які є другорядні і які кожна культура зберігає для себе. От, скажімо, українська церква говорить українською мовою, співає українськими напівами, малює ікони в свій спосіб. Навіть більше – та церква турбується проблемами народу в Україні. Російська церква, московська церква те саме робить для себе. Там говорять російською мовою, малюють ікони за російськими стилями, музика російська. Потреби держави, потреби народу є свої і церква на них реагує.

- Тобто Ви радше говорите про культурні і політичні відмінності, ніж про релігійні?

- Напевне, що так. Але основа – віра – мусить бути однакова, якщо ми хочемо себе назвати християнами. Тепер же ж, бачите, маєте московську, російську церкву, українську церкву, київську церкву, грецьку церкву. В Німеччині, у Франції, в Італії – де хочете. Кожна має свій культурний вияв, можна сказати. Але всі ми віримо в те саме. І на підставі тої спільної віри ми маємо будувати єдність, оте сопричастя. Дозвольте приклад: Вишгородська Богородиця і Богородиця в Гваделупі – та сама Богородиця, але інакше намальована. Або ми і мексиканці маємо ту саму віру в ту саму Пресвяту Богородицю, хоча їх представляємо так, як ми її відповідно до нашої культури собі уявляємо. Отже, бачите, те, що є другорядне, те, що є культура. От того воно розходиться. Політика – змінна річ. Ви знаєте, політика не є дуже важлива тут, хоча часами відіграє більшу роль, ніж потрібно. Культура, яка є для народу, є тут більш важливою вказівкою. Але все ж таки культура – це є людський аспект. А те, що нас остаточно мусить об'єднати і де ми мусимо згодитися, це є наша віра. Ще, дозвольте, додам один штрих: ми не сміємо мішати віру і богослов'я. Віра – це є прийняти Боже слово, тому що Бог так сказав. Богослов'я – це є зусилля людини за допомогою свого людського розуму і людських дарів зрозуміти Боже об'явлення. Віра може бути тільки одна, бо є один Бог. Богослов'я можуть бути різні, залежно від того, як віруючі люди бачать, чи розуміють, чи стараються пізнати Божі правди.

- Владико, Ви колись сказали, що в ідеалі одна з найвищих форм любові до народу – це політика. Поясніть це, що ви мали на увазі? І як ви ставитесь до українських політиків?

- Політика – це є одна з найкращих форм, бо це в сумі є служіння. Я хочу зробити щось для свого народу. Скажімо, як людина народжується, має батьків, сім'ю, братів, сестер. Це є найближчі для нього люди. Кожний з нас родиться в якійсь країні, де є народ. І служити тому народу, бажати йому зробити найкраще – це є висока, справді, може, і найвища форма світського, мирянського служіння. Бачите, це вимагає високої духовної культури.

- А як Ви оцінюєте українських політиків у цьому зв'язку?

- На жаль, трудно сказати. Мушу Вам щиро признатися, не дуже високо. Мені здається, бракує отої культури, того розуміння, що політика – це є служіння народові. І що політик мусить шанувати народ. І мусять шанувати один одного також. Ми говоримо про владу і опозицію, але вони разом творять владу. В який спосіб – вони разом займаються проблемами народу. Отже, вони мусять вміти один одного пошанувати. Це є вираз культури. Політична культура – то є пошана один одного, але головне - пошана народу як цілості. І також розуміється: тут треба, може, розрізнити політиків від державних мужів. Державні мужі – то є еліта. Політики – то є верхівка, ніби найвищі урядовці. Але яка є різниця: еліта – це є люди, які дбають про майбутнє, про своїх дітей і внуків. Верхівка – то є тимчасове явище. То є люди, які на сьогодні займають найвищі уряди. Еліта – це є вияв політичної культури. І на жаль, мені здається, моє враження... Я мав нагоду жити в Америці, в Італії. Мені якось так здається, що у нас оця політична культура не є на дуже високому рівні.

- До речі, владико, Ви виростали в США, жили в Італії. Що Вас в першу чергу вразило, коли Ви повернулися в Україну?

- (сміється) Добре. Я Вам дам такий приклад, що може Вас розсмішить. Такий банальний приклад. Отже, я справді виростав в Америці. Я приїхав до Америки, не знаючи Америки. Я приїхав до Італії, не знаючи тої мови, не знаючи Італії. Я мав нагоду в своєму житті багато подорожувати. Така була моя доля – мене часто в різні країни посилали. Яка різниця. Я приїжджаю на якийсь аеродром чи на якусь залізничну станцію в країні, яка є для мене цілком нова. Перший раз приїжджаю туди. І що є дуже цікаве – що ціла обстановка є так обставлена, щоби допомогти подорожньому, навіть тому, який не знає мови, знайти себе, найти те, що йому потрібно. Коли я перший раз повернувся у Львів, в Україну в 1992 році. Я ж народжений у Львові, але вже минуло багато років – більше 40-ка. Заїхав поїздом на станцію і почав розпитувати, шукати, що, як, куди мені далі йти, що робити. Я натрапив на величезні труднощі. Вказівок не було. Я йшов туди й сюди, йти там шукати, то шукати. Я питаю міліціонера, я питаю в подорожніх – ніхто нічого. Якось так мені дуже трудно було. Одним словом, та ціла система, яку я зустрів там, перший раз, але не одинокий раз – на жаль, також і в інших обставинах ту саму трудність на пострадянському просторі. Західний світ побудований так, щоби людині допомогти. А той радянський, який, на жаль, ще до великої міри в нас спокутує, є побудований так, мені здається, на підставі мого досвіду, щоб людину пригнобити. Щоб людині ускладнити життя. Ну, Ви водите автомашину. Яке Ваше враження щодо вказівок по дорозі – куди їхати, як їхати?

- Я бачу здебільшого бігборди з рекламою.

- Реклама, да. А, скажімо, в Німеччині, навіть будучи цілком чужою людиною, чи в Америці Ви бачите вказівки – сюди, туди, стільки кілометрів, стільки миль, там скрутіть, те зробить. Все дуже ясно, навіть для людини, яка не знає цілковито, перший раз їде дорогою. Все продумане, щоби подорожньому допомогти. А у нас немовби навиворіт, як то кажуть, навпаки. Щоби утруднити, щоби людина була загублена, щоби була пригноблена. І мені здається, це є найважливіша різниця – відношення до людини.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 21 червня, 2011, 15:00 5829 20
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 20
  • Київ Київ 22 червня, 02:19 Згоден 20 Не згоден 0 Дуже цікаве і гарне інтерв'ю ! Дуже радий з того, що наш народ має такого духовного і розумного Владику Любомира! І щасливий з того, що належу до цієї Церкви! Дай Вам Боже великого і міцного здоров'я. щоб Ви ще довго служили нашій Церкві і нашому народу! відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції