Мульти-культі по-українськи, або всіх в один казан

Погляди 19 листопада, 2008, 16:02 1140 3
Додати до обраного
Дискусії про мовну та культурну політику в Україні відстали від європейських на кілька десятиліть. Етап, який там уже пройшли, тут ще не почався.

Часто-густо в Україні плутають громадянство з етнічною чи культурною ідентичністю - хто такі «українці»? Звідси конфлікти навколо шкільного курсу літератури та історії, дубляж фільмів. Голодомор та УПА.

Учасники дискусій виходять із деяких засадничих тез, яких інколи й самі не зовсім свідомі. Кожна людина тією чи тією мірою відносить себе до спільноти зі своєрідною культурою, системою звичаїв, мовою та історичною пам’яттю. Звичайно, впродовж життя вона може змінити середовище, опанувати іншу мову тощо.

Але при цьому якась особлива культурна приналежність, яку сама людина не завжди може чітко сформулювати, завжди залишається. Правда й те, що перехід до іншої культури через зовнішній тиск – іншими словами, асиміляція – є досить болісним.

Сучасний український політичний істеблішмент проводить переважно саме асимілятивну політику. Проте енергія та зауваження тих, хто, скажімо, не вважає Голодомор геноцидом (не заперечуючи, втім, самого факту Голодомору) або виступає за викладання російської мови чи літератури як окремих дисциплін у школах часто перетворюються лише на політичні очки кількох партій і дуже рідко спонукають до реального порозуміння з опонентами та до пошуку оптимального способу жити разом.

Власне кажучи, проблеми, про які йдеться в згаданих дебатах, уже кілька десятиліть є предметом полеміки інтелектуалів і політиків усього світу. Полеміка ця стосується поняття «мультикультуралізму». Тож буде не зайвим з’ясувати, що це таке, аби отримати більш-менш прозору матрицю, в якій могли б розташувати себе учасники українських дискусій – уже на новому рівні усвідомлення проблем.

Мультикультуралізм – політика винятків для відмінних груп

Найзагальніше політику мультикультуралізму можна визначити як практику державної або інституційної підтримки культурних спільнот задля збереження їхніх специфічних культур у відмінності від інших культур. Часом ця підтримка відбувається всупереч свободі індивідуального самовизначення.

На найпростішому рівні йдеться про помірне фінансування певних програм, спрямованих на збереження культурної ідентичності; у більш складних випадках справа доходить до винятків у законодавстві – так, у Малайзії мусульмани, на відміну від немусульманського населення, в деяких питаннях можуть керуватися законами шаріату, а не світським законодавством. Зробити виняток у законодавстві, зокрема, в питаннях сімейного права, для мусульман вимагала від уряду Мусульманська асоціація Швеції, але їхню вимогу було відхилено.

Мультикультуралізм становить альтернативу як лібералізмові, що чітко стоїть на позиціях якомога ширшої особистої свободи, рівності перед законом і відокремлення держави від церкви, так і консерватизмові, який припускає проникнення культурних відмінностей до публічної сфери, але прагне домінування певної культури над іншими.

Скидається на те, що останніми роками саме консерватизм становить панівний тренд в українській політиці (про що свідчив бодай намір запровадити обов’язковий курс християнської етики в школах).

Подібно до консерватизму і на відміну від лібералізму, мультикультуралізм акцентує увагу не стільки на правах індивідів, скільки на правах груп; індивідуальна свобода може обмежуватися заради виживання культурних спільнот. Це попри те, що прихильники мультикультуралізму часто наголошують: право на культурну ідентичність є індивідуальним правом.

Перший досвід: країни іммігрантів

Найінтенсивніше та найдавніше дебати про мультикультурність точилися в багатонаціональних і багатокультурних державах із великою часткою іммігрантів – у США та Канаді. У Канаді мультикультуралізм з університетських аудиторій та шпальт періодичних видань перейшов до публічної політики, ставши офіційною доктриною 1971 року. Спочатку тут ішлося насамперед про оптимальний варіант співжиття англо- та франкомовного населення, пізніше доктрину було поширено і на інші етнічні та культурні спільноти.

Квебек
Посадовці Квебека дещо обмежили свободу мешканців провінції в ім’я збереження французької мови в провінції. Фото: asheepinwoolsclothing.typepad.com
Вельми показовим для розуміння суті політики мультикультуралізму є приклад Квебека – канадської провінції, де переважна більшість розмовляє французькою, на відміну від загалом англомовних інших провінцій Канади. У Квебеку ухвалили кілька законів, метою яких була підтримка французької мови.

Згідно з ними, франкомовні мешканці провінції не могли віддавати дітей до шкіл з англійською мовою викладання, великі компанії мали вести документацію французькою мовою, а комерційний підпис французькою мовою став обов’язковим. Тут, особливо в законі, що стосується шкіл, очевидним є певне обмеження індивідуальної свободи та рівності, порушення ліберальних принципів – бо ж легко уявити франкомовного мешканця Квебека, який хоче, аби його дитина навчалася в англомовній школі, але не може віддати її до неї, на відміну від свого нефранкомовного сусіда. Але таку політику виправдовують міркуваннями, що французька мова в Канаді потребує особливого піклування, оскільки в іншому разі не витримає конкуренції з англійською.

У США особливо інтенсивно відбувається полеміка про мультикультуралізм в освітній політиці. Культурні меншини вимагають, приміром, зміни канону текстів, обов’язкових для прочитання в школах та університетах. Адже переважна більшість текстів, які вважаються класичними – Біблія, або діалоги Платона, або драматургія Шекспіра, – написані представниками західної культури (часом про канон говорять, що його створили «мертві білі гетеросексуальні чоловіки-християни», але це вже формула, якою послуговуються меншини загалом, а не тільки культурні меншини).

Плакат про мову (sovmusic.ru)
Одне з найгостріших питань української дійсності - статус російської мови
Це, з погляду культурних меншин, несправедливо, тож до освітніх програм треба додати тексти, написані поза межами західної культури. При цьому обґрунтовують таку потребу в два способи. Перший спосіб виходить із американських реалій і стосується тільки фактичного стану американського суспільства: оскільки воно складається далеко не тільки зі спадкоємців західної культури, оскільки воно багатоетнічне й багатокультурне, то, відповідно, й культури треба представити в освітньому каноні пропорційно.

Для американського китайця, приміром, має бути доступним спадок його власної культури вже зі шкільної лави. Інша стратегія аргументації загальніша та радикальніша, стосується не тільки США: послідовники її твердять, що корпус читаних в університетах усього світу текстів є саме таким, яким він є сьогодні, через колонізаторську історію Європи. Європейці, мовляв, просто нав’язали вивчення своїх культурних здобутків неєвропейським народам, тож цю глобальну несправедливість потрібно виправити.

Усе це зовсім не чужі українським реаліям питання, бо ж Україна теж поділяє історію колонізації; в американських дискусіях можна знайти чимало поживи для рішень про те, як, власне, має наповнюватися курс зарубіжної літератури в школах або курс української та зарубіжної культури в університетах.

Толернатність
Мультикультуралізм постав як відповідь на завдання узгодити різні способи життя в межах одного суспільства. Фото: culturalstudies07.wordpress.com
Що може сказати дискусія про мультикультуралізм національній державі?

Логіка мультикультуралізму діє не тільки всередині багатокультурних держав, а й на рівні національної держави, якщо взяти її в контексті оточення: прихильники державної підтримки «національної культури» виходять з аргументу, що без певного обмеження індивідуальної свободи та без втручання держави «мала національна культура» не виживе в глобальній «конкуренції» культур.

Таким в Україні є аргумент про захист української мови на противагу російській, насправді схожий на згаданий уже аргумент франкомовних мешканців Квебека, тільки взятий у дещо ширшому контексті.

Як така, дискусія про мультикультурність в Україні ще не починалася, не кажучи вже про відповідну політику. Тим часом навіть у європейських монокультурних національних державах, не в останню чергу завдяки еміграції, вже встигли поламати чимало списів у дискусіях і пройти кілька етапів, пов’язаних із цими дискусіями, в реальній політиці.

Навіть постійні згадки про «російські школи» чи «школи інших національних меншин» не можуть указати на адекватний шлях культурної політики, адже вони радше приховують проблему.

толерантність
В Україні мало зважають на світовий досвід мудьтикультурності
Розподіл шкіл за мовною, культурною, етнічною ознакою – це шлях до сегрегації. Дорослій людині буде значно складніше звикнути мати справу з відмінними людьми, ніж дитині. Тому важливо знайти серединний шлях між асиміляцією та сегрегацією; і бажано, аби справа не закінчилася простою пародією, подібною до сьогоднішньої, коли чимало дітей послуговується переважно російською мовою, зовсім не вміючи нею писати.

Можливо, якимось виходом могла би бути більш гнучка шкільна програма, в якій, відповідно до бажань учнів або вчителів, збільшили б частку факультативів. Тоді учні – представники різних етносів чи культур не розходилися би по окремих школах, але мали б змогу, навчаючись спільно, залишати місце для своєї відмінності.

Цінним для України може бути досвід Нідерландів, де з 70-х років формулою політичного консенсусу була соціальна інтеграція за збереження мови та культури груп іммігрантів (звісно, з тією поправкою, що в Україні меншою мірою йдеться про іммігрантів, більшою – про меншини з давньою історією життя в Україні), або підхід британських лейбористів, що наполягали на інтеграції без асиміляції, тобто на захисті прав меншин щодо збереження їхньої культури за одночасного сприяння їхній громадянській політичній участі. Але спочатку потрібно сприйняти відмінності серйозно замість зводити все до питання «другої державної мови», «українських чи неукраїнських сил» і подібних ярликів, далеких від справжніх проблем учнів, студентів чи громадян, яких хвилюють питання культури та історії.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами ТСН / Олексій Вєдров
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 19 листопада, 2008, 16:02 1140 3
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
  • vip vip 23 листопада, 16:52 Згоден 0 Не згоден 0 Що ж, продовжуємо розмову. По-перше, мерсі за компліман на адресу автора. По-друге, нічого автор не пропагує і нічого (або нікого) не прославляє. Просто ділиться думками. Навіть якщо він в чомусь і помиляється, то має на це право, так само як і ми можемо з ним не погоджуватися і висловити свої думки. Але ж, погодьтеся, некоректно сразу ж вішати на автора усіх собак (@@@). Мабуть, Ви пам'ятаєте Вашу з автором дискусію з приводу мусульманства? Так от, якщо б він Вам відповідав в такій грубій формі, як Ви, то це б сприяло будь якому порозумінню? Ось тому і треба буди толерантнішім (не толерастом). відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції