На городі Бузина

Юрій Винничук© УНІАН
Від часу здобуття Україною незалежності російські шовіністи і їх посіпаки не можуть заспокоїтися. Сотні книг уже видано, в яких доводяться якісь абсолютно фантазійні версії походження українців, а поява української мови зведена до австрійської інтриги.

У збірнику “Украинский сепаратизм в России” (Москва, 1998) читаємо: “Если русское общество и государство будут бездействовать, признавая свершившимся факт появления на малорусских землях государства “Украина”, не стремясь развенчивать всевозможные русофобские мифы, усиленно внедряемые в украинское общество и в сознание малороссов, проживающих на территории России, то через очень небольшой срок наша Родина столкнется, возможно, уже с непреодолимыми проблемами в лице государства “Украина”, вступившего в НАТО и готового к войне с Россией в любых коалициях. Пока не поздно, надо указать всем на историческую правду “украинской” проблемы, беспристрастно отделив от этой правды наслоения “украинской” пропаганды”

Вірним соловейком, який натхненно тьохкає на московські ноти, є Олесь Бузина. Розраховані на недалеких читачів його псевдоісторичні фейлетони ущерть нашпиговані вигадками і безглуздям. Остання ідея Бузини полягає на тому, щоб повернути для України назву Малоросія. Бо, за його словами, саме в Малоросії зародилося „малороссийское дворянство - наша единственная национальная аристократия”. Так наче не було бояр, князів, королів, української шляхти, козацьких полковників та гетьманів, а в Галичині баронів і графів.

„Давно пора вернуть Малороссии историческую память, – пише Бузина, – самосознание и, не побоюсь этого слова, автономию, которой она исторически обладала. В будущей украинской федерации Малороссия наряду с Новороссией, Крымом, Галичиной, Волынью, Донецко-Криворожской республикой и Подкарпатской Русью должна занять свое достойное место как равная среди равных”. А відтак за Бузиною повинна зникнути назва народу „українець” і повернута імперська назва „малоросіянин”. Дивна ідея людини, яка вважає себе українським патріотом. Чому саме „малоросіянин” – термін, що увійшов до літератури лише наприкінці XVІІІ ст.? Русь, як назва народу, куди древніша, бо виступала за твердженням історика Б. Рибакова „у двох значеннях: вузькому (етнічному) та широкому (територіальному)”.

Уряд сучасної Греції, посилаючись на історію, різко протестує на рівні ООН проти назви новоутвореної держави Македонія. Ледь не дійшло до війни. Через претензії Греції сучасна назва Македонії досі не загальновизнана. До ООН Республіка Македонія прийнята 1993 р. під дивною назвою Колишня Югославська Республіка Македонія.

От якби Бузина висловив думку про те, що нам пора опротестувати штучну назву Росія та повернути собі нашу древню назву Русь, це ще можна було б сприйняти Натомість він вишкрябав термін, який значно пізніший від термінів „русь” та „русин”.

Самі ж росіяни до русів мають такий самий стосунок, як сучасні македонці до Александра Македонського. У 1175 р. Лаврентіївський літопис, описуючи нараду в місті Владимирі після вбивства Андрія Боголюбського, говорить: “Князь наш убиен, а детей у него нету, сынок у него в Новегороде, а братья его в Руси”.

1187 р. князь Рурик київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його дочку. Всеволод згодився і відпустив її “в Русь”. У Новгородських літописах Новгород і його земля чітко протиставляються “Русі”. Для новгородців їхати до Києва означало їхати на “Русь”, а поверталися вони до себе в “Новгород”, а не в “Руську Землю”. Для суздальського літописця “Русь” – Південь, Придніпров’я, Київ, а він сам – „житель землі Суздальської”.

У Б. Рибакова читаємо: “Словами “Руська земля” означувалася лише південно-східна частина руських земель, Придніпровська Русь, яка обіймала лісостепову смугу від Києва до Курська”. У А. Насонова: “Ростово-Суздальська земля, як і Рязань, протиставляється Русі і південним літописом, і північно-східним”.

У 1154 р. в Іпатіївському літописі записано: “Том же лете пойде Дюрги (Юрій) с ростовцы и с суздальцы и с всеми детьми в Русь”. Під 1180 р.: “Вышедше же ему (Святославу Чернігівському) из Суздальской земли, и пусти брата своего Всеволода... в Русь, а сам... пойде Новугороду Великому”.

Якщо з Ростова чи Суздаля хтось вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, то говорили: “Їде в Русь”. Москва для літописців ще й на початку XІІІ ст. теж не Русь: князь „иде з Москви в Русь”, київське військо – “руське”, “руські князі” – південні князі, а проти них виступають “сила ростовьская” і “помочь муромьская”.

Середньовічні тексти доводять, що північні князівства не були Руссю. Однак великодержавні шовіністи воліють цього не помічати і далі надто широко трактувати слова літописця, який вклав їх в уста Олега (912 р.) про Київ: “Се буди мати градом русьским”. Цей вислів у XX ст. став вживатися у дусі російської імперської концепції. Недаремно генерал–лейтенант Бредов під час переговорів з українським генералом А. Кравсом у 1919 р. заявив: “Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет”.

Отак літописний афоризм перетворився на політичне гасло і підставу для загарбання України. У М. Булгакова полковник Щеткін закликає російських офіцерів, що мають захищати столицю від військ Петлюри: “Виправдайте довір’я матері російських міст, яка гине”, а генерал Картузов формує у Києві дружини для оборони “матері російських міст”.

Чим же була для русів північно-східна територія? Вона мала свою назву: „земля Залессская”, бо містилася за лісами. У “Задонщині” Дмитро Донской звертається до своїх воєвод зі словами: “А идет к нам в Залесскую землю”, “Пойдем… во свою Залесскую землю к славному граду Москве”.

Тим часом князі Галицько-Волинської держави продовжували іменуватися, за традицією королів Романа та Данила, князями і господарями “Руської землі” або “усієї Руської землі”: duces totіs terrae Russіae в 1316 р., domіnus terrae Russіae в 1320 р., dux et domіnus Russіae в 1334 р., а на печатках продовжував фігурувати титул короля – Reх Russіae. Галицького князя Романа Мстиславовича літописець називає “самодержавцем усеї Руси”.

Етноніми „русь” та „русин” вживалися до середини ХVІІІ ст., як загальноукраїнська самоназва, включаючи Східну Україну. У це ніяк не хочуть повірити бузиністи, вважаючи, що русинами були лише західні українці. Проте, українці називали себе русинами та народом руським у всіх козацьких літописах та документах. Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі”. Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування. Мелетій Смотрицький писав на початку XVІІ ст.: “Не віра робить Русина русином, Поляка поляком, Литвина литвином, а народження і кров руська, польська та литовська”. Іван Вишенський підписувався “Іоан русин Вышенскій”.

Європа теж чітко розрізняла Русь і Московію. У Monumenta Germanіae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum. Папа Климентій VІІІ з нагоди Берестейської унії велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenіs receptіs 1596”. Папа Урбан VІІІ звертався: “O meі Ruthenі, per vos ego Orіentem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”.Назву “Ruthenі” зустрічаємо не лише в папських буллах, а в усіх західноєвропейських літописах і документах.

Західні дипломати постійно називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovіtes”, бо Московія прийняла назву “Россія” лише за царя Петра І. Народ називали московитянами до ХVІІІ ст. Італієць Гуагніно у праці “Sarmatіae Europae descrіpto” (1581 р.) виразно розмежовує назви “Polonіa, Russіa, Lіvonіa і Moschovіa”. Те саме бачимо на усіх картах аж до початку ХІХ ст.. А ще до XVІІ ст. картографи називали Московію Татарією. Голландський географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 р.”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру І.

1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. Ціла територія від Сяну аж до Дніпра позначена як “Russіa Rubra”, а нижче дописано “Ukraіna” на противагу до північних земель, названих там “Russіa Moscovіtіca”. У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraіne і Russіe”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovіta”. Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія. Подібних прикладів безліч.

Навіть після перейменування Петром І 1721 р. “Московського царства” на “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія” і “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Ламар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів. Цей народ має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще відміннішу від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії”. Сучасний французький історик Фернан Бродель у праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVІІІ ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія.

Катерина ІІ “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни”. Цариця виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”. А тим часом у деяких країнах Європі й досі навіть тарганів називають „москалями”.

Щодо Малої Русі – то це зовсім не те, що бачать у ній російські шовіністи й дилетанти від історії, бо Мала вона не тому, що – мала, а це віддавна прийнята назва метрополії, звідки нація розселилася на нові терени, на велику землю. Історія знає Малу і Велику Грецію, Вірменію, Польщу, Азію. Та й ми в Галичині часто називаємо Східну Україну Великою.

Бузина наполягає на тому, що Малоросія – це Полтавщина і Чернігівщина. Але вперше назву “Мала Росія” усталено на патріаршому синоді 1303 р., коли на прохання галицько-волинського короля Юрія патріарх заснував нову галицьку митрополію. До середини XІV ст. термін “Мала Русь” означає Галицько-Волинське князівство, на противагу до всієї Руської держави. Цікаво, що в російських дореволюційних енциклопедіях взагалі нема гасел “Великая и Малая Русь”, “Великороссия”, “Малороссия”. “Ці терміни якось випали з поля зору буржуазної науки”, – скаржився історик А. Соловйов.

У XVІІ ст., після Переяславської угоди, московський цар Олексій приймає 1655 р. титул “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец”. А. Соловйов визнавав, що терміни “Велика” і “Мала” Русь з 1654 р. увійшли в російську політичну термінологію під впливом київської ученості і набули грецького забарвлення: „Ці назви прийшли до Москви із Києва, походячи своїм корінням з Візантії”.

Мені дивно, що СБУ досі не звернула уваги на провокаційні тексти Бузини, адже в них можна зустріти відверті заклики до розколу і перетворення України на якусь клаптикову формацію, де буде дуже легко зайнятися тотальною московізацією.

Має рацію історик Ярослав Дашкевич: „Як це не дивно, але в Україні немає закону про захист гідності й честі українського народу – про захист національних та державних символів, до яких, так чи інакше, належить також назва держави і народу. Такий закон цілком вкладається у сферу захисту від національної дискримінації, від національних конфліктів, що передбачено міжнародним законодавством, яке гарантує права людини. Виходить, що в межах держави можна зневажати ім’я титульної нації та її суверенного державного організму. Національна назва народу – це його обличчя, з якого не можна глузувати, над яким не можна знущатися і т. д.

Наявність юридичних санкцій в плані захисту національного імені народу і держави суттєвим чином зменшила б прояви антиукраїнізму в засобах масової інформації, в публічних виступах, у межах навчального процесу і т. д. При наявності такого закону ледве чи була б можлива розгнуздана поведінка таких службовців Російської православної церкви, як, наприклад, єпископ тульчинський і брацлавський Іполит, який у квітні 2001 р. називає державу, в якій він виконує свої обов’язки, Малоросією. Ніхто, виходить, не збирається приборкувати і притягати до судової відповідальності людей, що таким чином розпалюють міжнаціональну ворожнечу”.

_____________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Фатальні наслідки неперекритих аеропортів

Я пригадую, як Жанна д'Арк Майдану з палаючими очима переказувала прохання простого народу: „Ви ж тільки перекрийте аеропорти, щоб вони не повтікали!” І щиро обіцяла виконати це побажання.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 45
  • Оля Оля 18 січня, 23:22 Згоден 1 Не згоден 0 P.I.Darasyuk/ 27 грудня 2009, 11:04 Те про що Винничук як ви виразились "настукав" в цій статті є беззаперечний факт який відомий будь-якій в міру освідченній людині не говорячи про СБУ тому ваші намагання обгадити автора назвавши його "стукачем" з тої ж категорії - на городі бузина... відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції