Надії маленький оркестрик

Харківський "Металіст" довів, що шанси України на продовження єврокубкового походу є досить реальними.

Гарний смак найчастіше з’являється з гірким досвідом. Це на власній шкірі відчуло „Динамо”, котре нині, як, до речі, і в попередні роки-сезони, все ще перебуває в пошуках своєї гри. Однак „Металіст” на власній шкірі це не відчув. Мабуть, у нього ще все попереду. Проте поки що харків’яни продовжують доводити, що у будь-якому правилі є винятки. І що шанси України на продовження єврокубкового походу абсолютно реальні. У всякому разі, набагато реальніші, ніж видавалися одразу після жеребкування. 

Хоча все ж варто нагадати, що, зазвичай, саме із солодощів починається гірке життя. Після двох стартових матчів можна з певною долею впевненості говорити, що як мінімум повторні поєдинки для наших команд будуть надто складними. І „Динамо”, і „Металіст” хоча й зуміли вистрибнути із коротеньких штанців футбольного провінціалізму і достоту переконливо вразили і своїх опонентів, і своїх прихильників, проте загалом зіграли так, як зуміли. Цього достатньо, аби поставити залік і вважатися любителем фортуни, проте мало, щоб комфортно почуватися відмінником із перспективами кар’єрного росту. 

Кар’єрного зростання очікували насамперед від киян. Проте саме „Динамо” замість очікуваної першої зірочки на загальноукраїнський „погон” фактично власноруч вмонтувало перший дебелий знак запитання. Проти солідного, але навряд чи занадто мотивованого супротивника кияни зуміли протиставити передовсім азарт та емоції. На більше „біло-блакитних” просто не вистачило. І це при тому, що „Валенсія” нині переживає не найкращі часи. 

Бодай і тому, що, і як „Динамо”, не змогла зіграти оптимальним складом. Хоча Емері, на відміну від Сьоміна, міг дозволити собі експериментувати зі складом, міг дозволити довго не витягувати з рукава головного козиря. 

Візаві молодого наставника валенсійців про подібне міг тільки мріяти. І це видається двічі дивним, адже, на мій погляд, команда рівня (і статусу) „Динамо” не має і не може залежати від функціонального стану одного-двох виконавців. 

Футбол
ТСН.ua
Це справді нонсенс, коли через травму одного-єдиного гравця доводиться в пожежному режимі перекроювати всю команду. Чому, скажіть на милість, в такій команді усього півтора центральних оборонців? Чим займається так званий селекційний департамент? І навіщо взагалі залишили в Києві „досвідченого” Сабліча і „перспективного” Допілку, коли жоден із них і їм подібних не в змозі замінити „кришталевого” Папу. 

У підсумку ЮрПавлович в пару до Михалика відрядив Бетао. Це відрядження не могло не пройти безболісно. І воно не пройшло. Правий край динамівського захисту після такої пертурбації осиротів. І на нього відрядили Несмачного. Ліпше не вийшло, бо в цьому разі апріорі мало бути як завше. 

Воно так і сталося. Нинішній динамівський капітан і на своєму рідному лівому крилі почувається зазвичай як у гостях, а на незвичній позиції – і поготів. 

Саме Андрій став „співавтором” пропущеного киянами м’яча. Захисник ледь не звернув в’язи, намагаючись перехопити передачу на Мату. Не перехопив. Чи звернув шию – питання риторичне. А далі була черга „жувати гумку” спочатку Гіоане, а потім і Бетао з Михаликом. Ці гіганти київського захисту чомусь не зуміли на рівному місці втримати Сильву, і молодий меткий нападник „Валенсії” відкрив рахунок. 

Ось так – перша атака гостей і одразу ж – результативна. До того ж, склалося враження, що іспанська команда аж ніяк не збиралася форсувати події. Вона всім своїм виглядом ніби промовляла, а місцями і волала, що гратиме на результат, прилаштовуватиметься до візаві. Мабуть, саме тому кияни отримали і оперативний простір, і навіть час для прийняття рішень. Це достоту вагомий аргумент у будь-якому разі. 

Динамо-Валенсія
В Києві "Динамо" і "Валенсія" не змогли виявити сильнішого
Щоправда, цей аргумент потрібно вміти використати. Динамівці цього зробити не зуміли. Чи не змогли. Хоча, окрім усього іншого, оборона „Валенсії” щедро платила взаємністю колегам із динамівського захисту. Проте ні Кравець, ні Єременко, ні навіть найактивніший Милевський у досить зручних ситуаціях не могли поцілити у ворота. Чому? А дідько його знає. Можливо, перехвилювалися. Може, ще не увійшли як слід до сезону (до речі, класна відмазка, головне, що універсальна). 

У той же час я не вважаю, що господарі не зуміли налаштуватися на такого суперника. Зуміли. Либонь, налаштувалися. Однак те, що не зуміли чи не захотіли перелаштуватися до вимог єврокубкового суддівства – однозначно. І це було видно неозброєним оком. 

А даремно. Бо, як мовиться, крайнощі – це найчастіше ознака обмеженості. В усякому разі, саме так говорив Лобановський. А він даремно ніколи нічого не казав. До того ж, це не чемпіонат України, де товаришам Милевському, Бетао чи будь-кому в футболці з двома зірочками можна навперебій патякати на різну тематику та падати, немов серпом підкошеними, від найменшого пориву вітру. 

На жаль чи на щастя – кому як – але Гюмьєнні судить трішки інакше, ніж Вакс. Я не говорю ліпше, але таки дійсно – інакше. Особисто у мене не вистачить слів і аргументів на користь Милевського. Навпаки, думаю, що арбітр вилучив Артема цілком заслужено. Даремно Ващук його назвав недавно справжнім мужиком. До мужика йому – як Несмачному до Роберто Карлоса. Панове, учіться хоча б на своїх помилках. Це я й на адресу Алієва. 

Але водночас варто також віддати й належне динамівському форварду. Забити йому хоча й не судилося, але крові він „кажанам” попсував вдосталь. І валенсійський самостріл – заслуга і Милевського також. 

На більше киян не вистачило. Та й навряд чи могло вистачити. Із коротеньких штанців вони хоча й вистрибнули, натомість втративши головну атакуючу одиницю, проте звично наступили на знайомі граблі, а „Валенсія” без особливих проблем довела справу до потрібного рахунку. Вона, мов черепаха, більше покладалася на панцир, а не на ноги. І панцир її загалом не підвів. 

Радше за все, на „Местальї” буде по-іншому. І, здається, не на нашу користь. Хоча надія таки є.
А досягнутою нічиєю президент „Динамо” може все ж втішатися. Хоча й сказав перед матчем, що вона його засмутить. Нічому засмучуватись. Є об’єктивні закони, проти яких навіть авторитетна думка Ігоря Михайловича буде виглядати непереконливо. „Динамо” зробило все, що могло. 

Динамо-Валенсія
В Києві "Динамо" і "Валенсія" не змогли виявити сильнішого
Запасу міцності, стабільності, відчуття, що є ще куди рости, бігти й думати, у цієї команди поки що немає. Так, непогано борються за м’яч, згоден, не опускають руки у скрутній ситуації, але для того, аби вважатися самовпевненим відмінником із перспективами – буде замало. 

До самовпевненого відмінника „Металісту”, здавалось би, ще далі, ніж динамівцям. І передовсім тому, що слобожанська команда ще не має ані досвіду потрібного, ані статусу. Ще не один пуд солі треба з’їсти цьому колективу, щоб узагалі розраховувати на щось більше, аніж функції ситуативного творця сенсацій. Проте фарт і майстерність знову грають на боці „Металіста”. 

У Генуї українська команда зробила немало, аби знову втерти носа прописному фаворитові. І таки досягла свого.
Бажаючи здобути потрібний результат в „пів ноги”, генуезькі футболісти не продемонстрували ні швидкості, ні бажання. 

Більше того, „Металіст”, який діяв достоту злагоджено і чітко, візуально легко не тільки вирівняв гру, а й перехопив ініціативу. І нехай гострих моментів поблизу воріт Кастеллацці харків’яни майже не створювали, частіше володіли м’ячем саме вони. „Сампдорія” чомусь почала притискатися до власних воріт. І поплатилася. 

Фортуна знову посміхнулась жовто-синій команді. Коли спливали останні хвилини першого тайму, харків’яни продемонстрували колективний відбір м’яча і Олійник зумів переправити м’яча у дальній кут воріт. 

Ймовірно, такий розвиток подій варто записати не лише до пасиву італійців, а й до активу української команди, яка діяла грамотно, а головне – без мандражу. До того ж, на відміну від того таки „Динамо”, кадрових проблем „Металіст” не те, що не мав, а не мав узагалі. Навпаки, у Мирона Маркевича була можливість для кадрового маневру. Якщо вже Девич залишився на лаві запасних, значить, можливість варіювати складом дійсно була. 

Важко сказати, наскільки реально футболісти „Сампдорії” зуміли оцінити суперника. Також не беруся стверджувати, наскільки гра „Сампи” вписується (чи не вписується) до звичних рамок її дій у цьому сезоні. Проте із побаченого у конкретному матчі можна зробити висновок, і це зважаючи на певні об’єктивні чинники, що команда Маццарі в чемпіонаті Італії недарма перебуває в зоні вильоту. Від колишньої слави залишився лише спомин. 

Упродовж усього поєдинку італійці не зуміли створити бодай одного більш-менш переконливого моменту поблизу воріт Горяїнова. Практично всі їх атакуючі потуги звелися до потенційної активності правого крила атаки з послідуючим нехитрим навісом/прострілом до штрафного майданчика. 

Для оборони „Металіста” такі ходи не стали проблемою. Більше того, аби підопічні Маркевича були більш наполегливими, вони могли вирішувати питання щодо переможця двобою вже в першому поєдинку. 

Але й 1:0 в гостях – цілком комфортна перевага. Особливо якщо врахувати, що „Сампдорія” в рідних стінах не програвала дванадцять поєдинків поспіль. А скільки матчів поспіль українські клуби не вигравали на виїзді в Італії – можна лише здогадуватися. 

Тому знімемо капелюха перед „Металістом”: команда показала змістовний футбол, а головне – здобула потрібний результат, продовживши свою суху серію в Кубку УЄФА до 450 хвилин. І нехай матч-відповідь у Харкові буде складнішим, ніж перша гра, у нас із вами в запасі є не лише виїзна перемога, а й надія.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції