Наш бронепоїзд

"Дніпро" бореться за Лігу Європи© fcdnipro.ua
Чи час кричати "ура", співати осанну й жбурляти чепчики в повітря після перемоги "Шахтаря" в Кубку УЄФА?

До Німеччини з її шалено-алогічним чемпіонатом нам, звісно, ще далеко. Рости, так би мовити, й рости. Проте так сталося, що за тур до фінішу сезону в українській футбольній першості залишаються нез’ясованими аж два серйозні питання.

Результати 29-го туру Прем'єр-ліги

Чому аж? Та тому, що останніми роками подібних питань розігрувалось в ліпшому випадку одне. Нині ж ще треба виявити, хто складе компанію Богом забутому "Харкову" вже у першій лізі і хто разом із "Металістом" та "Ворсклою" братиме участь у прем’єрному розіграші Ліги Європи.

Якщо врахувати, що на пониження в класі претендує одразу троє сіромах ("Львів", "Іллічівець" та "Зоря"), а прорубати останнє вікно в Європу (проходити в двері ми давно відвикли) намагаються, пищать і хочуть водночас двоє бажаючих (донецький "Металург" та "Дніпро"), то в останній змагальний день першості статус товариських втратять одразу чотири поєдинки (тобто, половина в турі). А коли згадати, що в Києві демонструватиметься остання в цьому сезоні серія протистояння "Динамо" та "Шахтаря", яка навіть попри відсутність детективного сюжету обов’язково знайде родзинку, перчинку й закуску, то сміливо можемо констатувати, що прохідних матчів (принаймні в першості, що вже дихає на ладан) у нас стає дедалі менше. Та чи час кричати "ура", співати осанну (як кому зручніше) й жбурляти чепчики в повітря?

Як на мене, питання риторичне. І це – м’яко кажучи.

Тут ось, на всіх закапелках та щілинах, єрепенять на всю горлянку, що, мовляв, наш футбол (зокрема, його клубний різновид) зробив стрімкий ривок угору, до світлого майбутнього. Паралельно нагороджуючи його відомих представників оплесками, гонорарами, медалями, орденами та грамотами Верховної Ради. З приводу останнього цінного подарунка нічого проти не маю – наш законотворчий орган завжди тримав руку на пульсі. Варто було загинути одразу кільком бідолахам у пекельному полум’ї гральних монстрів, як ці автомати стали поза законом. Варто було виграти "Шахтарю" Кубок УЄФА – і донецький клуб оперативно отримав грамоту. Якби люди залишились живими – то й гральний бізнес до Чорнобиля ніхто б не збирався переносити. А якби не виграв "Шахтар" – то й не отримав би подяки. Також оперативно. Тобто, сперечатися з логікою народних депутатів – себе не поважати. Вранці гроші – в обід стільці. Я про інше хочу сказати. Якщо нашому парламенту глибоко начхати на все, окрім дати всіляких виборів, бо на решту проблем у них вистачить похвальних грамот, то хоча б ми з вами маємо розуміти та усвідомлювати сутність питань. Невже хтось справді, поклавши руку на серце, може стверджувати, що український футбол помітно прогресує? Панове, незважаючи на перемогу в Кубку УЄФА, небаченому рейтингу як асоціації, так і окремих клубів, футбол наш стоїть на тих же позиціях, що й років десять тому. До плей-оф Ліги чемпіонів наші не потрапили. Точніше, повз матчі навиліт "Динамо" та "Шахтар" благополучно пролетіли. Хоча мали всі шанси, аби туди потрапити. Про який прогрес можна говорити?

Йдемо далі. Левову частку рейтингу Україні принесли до болю знайомі обличчя. Крім того, саме ці обличчя й окупували – вже вкотре – перші дві сходинки в турнірному реєстрі. І це при тому, що "Металіст", як, до речі, і "Дніпро" в минулій першості, мав реальні шанси фінішувати, як мінімум, другим. Тобто, якщо хтось у нашому футболі й прогресує, так це ті, прогрес яких давно очевидний, його видно неозброєним оком. "Шахтар" та "Динамо", "Динамо" та "Шахтар". Третя сила, при всій повазі до "Металіста" і віри в "Дніпро", поки що в нашому футбольному середовищі не народилася. Тому, підозрюю, й надалі ми можемо розраховувати на перевірених "прогресуючих". Прикупить Ахметов чи Суркіси двох-трьох висококласних виконавців – і вже можна буде розраховувати на вихід до основного, весняного раунду Ліги чемпіонів. А не розчохлять гаманці – до побачення, прогрес українського футболу.

Тому, допивши останню заздравну чарку на честь дійсно знаменної перемоги "Шахтаря", варто приходити до тями. І чим скоріше – тим краще. Бо той же "Шахтар", як і те ж "Динамо", свої проблеми вирішать в будь-якому разі. Як казав колись Берлусконі після програного фіналу Ліги чемпіонів, - "не пощастило зараз, виграємо наступного разу". Так і двоє наших фаворитів.

За інших треба піднімати не чарку, а свічку. "Металіст" третій рік поспіль бронзовий. На безриб’ї це, певна річ, досягнення. Проте зараз, як мені видається, харківський клуб має, бодай для себе, відповісти на кілька питань. Якщо команда хоче справді, пробачте за затерте слово, прогресувати, то конче потрібно придбати дійсно сильних виконавців. Не Олійника, Березовчука чи Семочка, а вже готових гравців під серйозні завдання. Так, доведеться викинути явно не один мільйон, із яких не один мільйон піде на вітер, але без цього не обійтися. На одному диханні, емоціях чи складі можна рік-другий творити сенсації. Проте ці сенсації, як і похмілля, мають одну нехорошу рису – вони закінчуються. І тоді треба пропонувати щось нове. Інакше – апатія, стагнація і решта не вельми приємних визначень. Подібне стосується й "Дніпра". Хоча там ситуація трішки інакша. Якщо в Харкові є тренер, а бракує футболістів, то в Дніпрі – все навпаки.

Про донецький "Металург" я узагалі промовчу. Хоча таки скажу пару незлих і тихих. Так вже сталося, що стартові суцільні перемоги донецької команди на тлі невдач звичних претендентів на медалі (особливо іншої донецької команди) якось автоматично змусили говорити про феномен Костова. Каюсь, я сам грішив подібними епітетами, вбачаючи в Метадоні промінь світла в темному царстві, а в Костові – нового, небаченого досі стратега. Проте час не лише лікує, а й завдає інших ран. Лубочний король виявився каліфом на годину, а феномен Костова перетворився на синдром Селюка. Якщо хтось мав необачність спостерігати за останньою грою донеччан, мене зрозуміють (маю на увазі матч у Запоріжжі). Часом складалося таке враження, що гості тупо...зливають. Розумію, що це безглуздо, проте іншого виправдання їхнім кастрованим діям я не знаходжу. Здавалося б, ти претендуєш на путівку до єврокубків, твій єдиний конкурент паралельно грає фактично товариський спаринг проти команди, яка давно забронювала за собою останню сходинку. Мені здається, що в такому випадку треба гризти землю. А вони замість землі гризли нігті. Ось і відчуйте різницю.

А в решти "прогресуючих" справи зовсім кепські. Людям по півроку не платять зарплату, стадіони – немов вигони в якомусь занедбаному селі (а то й узагалі їх немає), тренувальні бази – на тих таки вигонах, матчі "три на три" – кожен третій. Оце і є наш прогрес.

Оце і є наш айсберг. Оце і є наш бронепоїзд. Про який ніхто не згадує навіть в години, коли заслуженим виписують грамоти.

Тому не питайте, по кому подзвін. Тому не дивуйтесь, якщо в наступному сезоні від нашого рейтингу залишиться булька, адже бали здобуватимуть (якщо здобуватимуть) двоє знайомих облич, а ділити доведеться вже на п’ятьох...

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції