Навіки разом

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Ніщо так не об’єднує, як спільна біда. У нас із японцями їх тепер аж дві – аварії на АЕС та сусідство з Росією. Дуже хочеться, щоб наші спільні з ними сусіди зі своїм радісним "Это вам за Курилы" врешті позатикалися.

В одному зі своїх інтерв’ю Сергій Жадан розповів історію, про яку я грішним ділом уже й забув, а тепер на неї випадково натрапив. Суть її така. Певний студент подарував йому танкістський шолом. Наступного дня Сергій вилітав до Швейцаріі, де ми з ним мали спільний виступ. Згадавши, що в мене день народження, Сергій вирішив передарувати той шолом мені. Я, хоч у танкових військах не служив і відповідно ніколи не горів у жодному танку, подарунок усе-таки прийняв. Шолом був теплий, я одягнув його після виступу і пішов собі в ньому вулицями Берна. Дорогою до готелю ми зупинили таксі. Водій-балканець зиркнув на мене впівока, після чого розсміявся і ламаною німецькою сказав: "О, japanisсhe Aviator!".

Загалом Сергій майстер запам’ятовувати (і що важливіше – довигадувати) подібні речі. Якби не він, уся ця історійка, та й не тільки вона, щасливо канула б у Лету. Але раз цього не сталося, слід пошукати в ній якогось таємного сенсу.

Ким мене лише не називали! До яких лише національностей не прив’язували! І хоч іншого варіанту, крім як бути українцем, у мене й немає, я справді забагато часу віддаю комп’ютерному моніторові, й від цього поступово роблюся все більше схожим на японця. "А ще, - докинуть у цьому місці мої любі читачі-злостивці, - треба менше пити". Так наче саме японці є світовим еталоном пияцтва.

Пригадую, як мені не сподобалось оте ламане "japanishe Aviator". Відразу виникли асоціації з Другою світовою і тисячами японських льотчиків-камікадзе, цих юних самураїв, ще фактично дітей, закинутих у самісіньку пащу смерті. У нас люблять перетирати схожі теми. Розпатякувати про Сталіна чи Гітлера, про їхню начебто геніальну здатність посилати мільйони людей на заріз і вганяти їх у таку безвихідь, що нічого іншого, крім смерті героя, вже не лишається.

Японці завжди здавалися мені трохи інопланетянами. Не зовсім такими, як решта земних мешканців. З кількома японцями я досить близько знайомий. Скажімо, з композитором Тошіо Госокавою. На його прохання я записав йому з дюжину дисків старовинної української музики – "Божичів", "Древа", Компаніченка. Проте ми з Тошіо так і не стали друзями. З інопланетянами можливі контакти, але не дружба.

Утім, самі японці всіляко борються зі своєю інопланетністю. Саме тому вони чемпіони світу з наслідування. Російська класика, британський рок, американські комікси пустили серед них настільки міцне коріння, що виплодили вже й власних культурних монстрів – манґа, додзінсі, культових японських письменників, з головою занурених у західний літературний контекст. Той самий Госокава під час одного з берлінських семінарів зауважив приблизно таке: "Японська культура – це культура копіювання. Але наші копії кращі від оригіналів".

Захоплення японцями як найбільш технологічною й надсучасною нацією, що змогла зберегти усе традиційне, автентичне, й досить ефективно синтезувати його із західним, є явищем універсальним та повсюдним. Українська ж версія цього явища породила безліч смішних теорій щодо схожості японської й нашої культур. Для того, щоб досхочу ними натішитися, вистачає розшукати відповідну статтю у "Вікіпедії" - японські пагоди і гуцульські церкви, квіткові орнаменти кімоно і українських вишиванок.

Ба, навіть і якісь лексичні схожості знайшлися – причому навіть не з тих, де відома межигірська резиденція в японському перекладі мала б називатися Хатахама. З’явився навіть японець-бандурист, із вусами та оселедцем, що власним прикладом доводить, наскільки ми близькі.

А ще: нестійкість японської тверді, її постійна схильність до потрясінь – і нескінченні закарпатські паводки. Кримські і курильські територіальні розбори з росіянами. Та й ґуґл на запит у пошуку "японці українці", виявляється, подає на мільйон результатів більше, ніж у пошуку "українці росіяни". Наш потяг до цієї дивної країни є справді ні з чим не порівнюваним. "От яких братів і сусідів ми б воліли мати на сході", - думалось мені, поки врешті не сталося те, що об’єднало нас по-трагічному: аварія на "Фукусімі-1".

Відомо ж – ніщо так не об’єднує, як спільна біда. У нас із японцями їх тепер аж дві – аварії на АЕС та сусідство з Росією. Таким чином, ми з ними вже навіки разом. Дружимо радіоактивними зонами та всіма можливими наслідками. Як і в нас, у них слово "промінь" асоціюється не тільки з чимось радісним і сонячним, а швидше навпаки.

Я вірю, що японці вистоять, і рятівний йод їхніх морів зупинить променеву хворобу. Адже іншої планети, щоб утекти звідси, в них насправді немає.

А ще мені дуже хочеться, щоб наші спільні з ними сусіди зі своїм радісним "Это вам за Курилы" врешті позатикалися. Бо це ж таки вже за межею – стоїть собі косоротий гопник світового масштабу на перехресті народів та культур і роздає направо й наліво свої стусани – тобі за Курили, тобі за Севастополь, оцим за Південну Осетію, а цим узагалі – за те, що прибалти. І щоб якось його вгамувати, я навіть погодився б стати безстрашним Японським Авіатором.

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Любов з акцентом

14 квітня у Києві в нас із гуртом "Карбідо" розпочнеться невеличкий тур, своєрідний зе бест із попередніх програм, "Самогон" та "Цинамон", та водночас прелюдія до третьої – "Абсент".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 30
Вибір редакції