Не кажіть гоп

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Поки ми все ще сперечаємося про книжки і культуру, гопники роблять своє: лузають насіння, чухають короткострижені макітри, злазяться на сходняки і, головне, красуються в телевізорі. З’являтися в телевізорі для успішного гопника майже те саме, що й дихати.

Здається, то було 2002 року – серед літа ми опинилися в Кишиневі разом з моїми польськими друзями. Моніка, дружина письменника Анджея Стасюка, за фахом антрополог. Вона часто наголошує на речах, настільки, здавалося б, очевидних, що ніхто, крім неї, вже їх і не зауважує. "Що далі у пострадянський простір, - сказала вона того разу, - то менше субкультур на вулицях. Жодних тобі дредів чи ірокезів або чогось аналогічного – вся молодь на одне лице".

Я заперечив, що насправді субкультура тут присутня, але вона, по-перше, єдина, а по-друге, жахливо монотонна і невигадлива, через що здається, ніби її взагалі немає. Представники цієї субкультури називаються гопниками, а їхня сукупність – гопотою.

Спостереження Моніки не було таким собі мудруванням на дозвіллі. Швидше – черговою реплікою з нашої уривчастої, вже кількаденної дискусії про роль неформальних молодіжних рухів у східноєвропейських перетвореннях. Ми сягали початків і говорили про злам 1980-х та 90-х. Про те, що без неформальної молоді не відбулося б жодної з оксамитових революцій. Без неї ж не відбулося б і подальших змін. Молодь вирішувала все.

У мішкуватому одязі, пірсинґовані й татуйовані, завжди розкуті, музичні і рухливі – ці строкаті люди були передвісниками демократичних свобод, ненасильницьких цінностей, нонконформізму, постколоніальної революції свідомостей.

Я переважно погоджувався з моїми друзями, бо протягом попереднього десятиліття мав змогу спостерігати за схожими, хоч і значно повільнішими, субкультурними процесами в Україні. Схід дещо відставав від Заходу й Києва, проте Північ не була антиподом Півдня. У певний проміжок часу стало модно читати складні поморочені книжки, займатися йогою, вишукувати по секонд-гендах яскравий одяг, слухати етнічні суміші з усього світу.

І навіть моє улюблене кобзарське мистецтво набуло сяких-таких ознак культу. Культовим потроху ставало все українське. Українське було синонімом альтернативної культури, принаймні здавалося досить серйозною її складовою. Коли я зустрічав так званих неформалів на вулицях Києва, Львова, Одеси, Дніпра чи Харкова, то був упевнений, що це і є вони, мої читачі. Я в цьому жодного разу не помилився. Вистачало побачити молодих людей, які легко виділялися з натовпу – і все ставало ясно як Божий день.

Як же швидко відбулося зміщення полюсів! Нині в натовпах цієї країни найпомітніші гопники.

Минули часи, коли довгокосі чоловіки становили потаємну і справжню еліту українського суспільства. Тепер їх усе частіше перепиняє міліція. Вона в нас особлива – це такі пузаті, педагогічно запущені телепні, яким більше ніде не знайшлося місця. За великим рахунком, це ті ж гопники, але сильно запущені, хоч обмундировані казенним коштом і таким же робом озброєні.

Дочекавшися врешті свого президента, гопники прагнуть витиснути з епохи його правління максимум. Щиро кажучи, вони паразитують на його неповторному індивідуальному стилі. Поки ми все ще сперечаємося про книжки і культуру, вони роблять своє: лузають насіння, чухають короткострижені макітри, злазяться на сходняки різних рівнів і, головне, красуються в телевізорі. З’являтися в телевізорі для успішного гопника майже те саме, що й дихати. Після того як увесь притомний народ перекинувся на ютуби і фейсбуки, гопники тріумфально захопили "тєлік". Вони думають, що відтепер у їхніх руках центр управління світом. Тобто що вони вже не гопники, а – як це називається? – метросексуали.

Гопники наших днів приміряють на себе східні практики, влазять у подерті джинси, відрощують волосся і вилежуються в соляріях. Вони нарешті навчать нас, як правильно готувати найекзотичніші страви, як добирати і пити вино, яку попсу вважати джазом, під яким кутом розуміти новини, як одягатися, робити ремонт або манікюр, як вийти заміж за мільйонера і, головне, як цим самим мільйонером стати.

Гопниківське мистецтво передбачає безконечне калькування і таке ж невміле та безконечне насадження численних матриць і копій. Чисельність і масовість – це красиво і природно. Однаково бездушна музика, однаково фальшиві радянські фільми, однаково несмішні гумористичні шоу, однаково довгоногі студентки на підтанцьовках у ректора. Жодної тобі кривенької качечки, жодної аномалії, жодного світла в кінці тунелю!

Хоча ні. Світло є - і це Ганна Герман. Якби цієї пані з її вишуканим діаспорним акцентом та амбіціями кардинала Ришельє не існувало, гопникам довелося б її вигадати. На щастя, нічого вигадувати не треба. "Ми ідемо в Європу!", - каже мама всіх гопників, маючи на увазі конкурс Євробачення.

Що ж до її головного підопічного, то він незаперечно прогресує. Дедалі вільніше й розкутіше він ділиться зі своїми підданими наболілим, розповідає про тенісні травми обидвох ніг, спочатку правої, потім лівої, і навіть кнопкодавів-спартанців цілком коректно не називає спартаківцями. Ще трохи – і він сягне досконалості в тєлячьїй мові. Мається на увазі та, що по тєліку.

_______________________________________________________________________________________

Читайте також:

Очі Вія

Ми не любимо нікого і особливо своїх. Зате ми колупаємо на предмет українськості кожну закордонну зірку і тішимося, що в нас є Ленні Кравітц, Міла Йовович, а на крайняк – Кобзон.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 21
Вибір редакції