А чим же має гордитися саме країна Україна за тих 20 років, від чергового свого народження? Крізь пелену спогадів виявилося, що виключно людьми та їх вчинками.
До свята отримав запрошення взяти участь в опитуванні, яке проводить поважна й авторитетна соціологічна інституція, яка ніколи не обслуговувала партійні проекти влади. Розлоге опитування планував заповнити й проскочити за декілька хвилин і повернутися до своїх справ. Але несподівано загруз на другому запитанні. Щоб дати правдиву відповідь, довелося декілька годин пригадувати, аналізувати й співставляти події минулого. Питання було простим і невигадливим: чим має пишатися Україна за 20 років Незалежності ?
Перший камінь спотикання: а "Україна" у запитанні - це хто? Варіант Людовіка XIV, який твердив "держава – це я" у нашому варіанті відпадає, бо опитування надіслали мені на пошту, а не в Межигір'я. Тому треба було шукати відповідь самому. Банально було б відповісти: ми усі. Але чи є "Україною" ті громадяни, які мають паспорт та інші документи нашої держави, але при цьому бажають їй неминучої погибелі та реставрації "совка" під виглядом будь-якого із союзів чи "рускава міра"? А десятки тисяч екс-моряків ЧФ РФ та їхні сім'ї, які осіли в Криму і пенсію отримують від держави Україна, але під рукою завжди двоголовий російський паспорт? А тисячі буковинсько-бесарабських двічі громадян із паспортом "великої Румунії"? А сотні тисяч заробітчан, які мільярдами переказів євродоларів розбудовують країну, але вже другий десяток років наміру повертатися не виявляють? А тисячі нелегалів і напівлегалів, які затрималися на роки в Україні в очікуванні наступного марш-кидка на Захід? Із тими магічними "ми" не усе так просто.
Хто ж тоді має бути тим суб'єктом "Україна", який чимось в опитуванні має пишається? Ми і вони – це ж не одне ціле, не одна нація, не один народ. Отже, говорити від їх імені бажання жодного не має. У нас різне бачення минулого, сьогодення та майбутнього.
Другий раз заціпило на тому, а хто саме має пишатися: держава чи країна. Бо країна, це "ми", за винятком вище згаданих суб'єктів, а от держава – це точно "не ми". За тих два десятиліття прірва між країною та державою - вже розміром у тисячу років розвитку цивілізації. Держава ж таки щось середнє між візантійщиною та Золотою Ордою. Країна – щось інше: прекрасний край багатої природи і трагічної історії, родючої землі та мільйонів знедолених людей, що на ній живуть-виживають, ландшафти і попелища, грошовиті міста і обдерті селища. От саме "країна", напевно, це і є "ми", і навіть ті "двопаспортники", і усі "україноненависники", і усі мігранти-емігранти. Усі – усі, окрім саме тих, хто "держава".
Якщо "держава" і має чимось пишатися, то саме мільярдними статками ахметових-фірташів та інших юріїв єнакіївських. Держава має пишатися державними президентськими палацами-резиденціями, багатшими за палати Саддама чи інших нафтових шейхів. Держава має пишатися найсучаснішим парком авто, літаків та гелікоптерів. І не просто нових, а найдорожчих. Держава точно може пишатися найбільшою міліцією, яка численніша за армію. Держава може пишатися і навіть вихвалятися тим, що добровільно і майже безкоштовно знищила третій ядерний світовий арсенал. Саме держава має пишатися і повною ліквідацією свого морського флоту. Держава може, але скромно не буде, пишатися одним із найпотужніших "чорних" ринківпродажу запасів армійської техніки та зброї. Саме держава. От тільки усім цим країна пишатися не може... й не хоче.
А чим же має гордитися саме країна Україна за тих 20 років, від чергового свого народження? Крізь пелену спогадів виявилося, що виключно людьми та їх вчинками. Спортсменами – параолімпійцями, які принесли медалі всупереч катастрофічного недофінансування спорту. А далі постали наші чемпіони, починаючи від інтелектуалів-шахістів Іванчука та Пономарьова, і плеяду яких замикають брати Клички. Наші науковці, які без грошей і засобів для існування продовжили робити відкриття. І напевно й ті, які стали громадянами інших держав та мізками-двигунами їх університетів та наукових лабораторій.
Значно приємніше й легше віднайти українців серед емігрантів та їх нащадків. Там, де сама держава і країна переплелися і становлять одне цілісне, де дано людині реалізувати усі свої таланти й знання, вивезені з України – таких десятки й сотні.
З таким підходом лише викласти біографії цих людей - не вистачить декількох томів. 24-й генерал-губернатор Канади Роман (Рамон) Гнатишин, французька актриса Мілен Демонжо — українка-харків'янка у дівоцтві Марія Трубникова, американська Олександра Зух, більше відома за океаном як Сандра Лі, Міс Всесвіт – 2009 Стефанія Фернандес Крупій, американські астронавти, які виходили у відкритий космос Хайді-Марія Стефанишин-Пайпер та Джудіт Рєзник, супермодний письменник Чак Паланік (Палагнюк), чий брат і нині мешкає в Україні. А тих, хто став зіркою світової величини і чиї батьки – емігранти з наших країв, просто важко перелічити. Тут і Міла Йовович, і Дастін Хофман, і Лені Кравіц, і Майкл (Михайло Болотин) Болтон.
У пресі за 2004 рік можна віднайти цікавий епізод: на фестивалі російських фільмів у Голівуді Джек Пеленс відмовився від звання "Народний артист Росії": "Я — українець, а не росіянин", — заявив він і покинув зал, протестуючи у такий спосіб проти українофобського російського кінофільму "72 метри". А як вам такий пасаж з інтерв'ю 2006 року: "Мої бабусі й дідусі, і по батьківській, і по материнській лініях родом із України. Від них я й дізнався про вашу країну. Український дух завжди відчувався в нашому домі..." Це розповів режисер Стівен Спілберг.
Але нажаль, право гордитися цими людьми мають інші країни та держави на свої ювілеї Незалежності – ми ж можемо лише бути гордими за наших колишніх та їх нащадків. Можемо, але не хочемо, тому навіть не знаємо і не цікавимося.
Так чим же за останні 20 років треба гордитися Україні, окрім спортсменів, двох-трьох письменників та декількох науковців ? Танками заводу Малишева, ракетоносіями АКБ "Південне", літаками антонівці. Вписав ці мілітарні уламки військово-промислового комплексу в анкету і відправив. Відмазався. Але на запитання опитування так і не відповів.
________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Чи далеко ми, українці, стоїмо від політичного ідіотизму, який знову косить підданих Російської Федерації?