Ніколи не здавайся

© УНІАН
Або своєрідне побажання до Нового року.

Якось перед Новим роком не хочеться пірнати в політику, а тим більше окидати орлиним зором усе добре й погане, що було у 2015-му році. За мене це зроблять інші. Розповім я краще одну історію.

Якось, мандруючи широкими просторами Канади й Америки, я зустрів ЙОГО. З вигляду він був спокійний, врівноважений і, здавалося, дивився на світ філософськими очима. Він мені відразу сподобався. І не тільки він, але, що важливіше, сподобалася мені ціна на нього.

В Україні лобстери дорогі, як холєра, а тут мені випадала нагода купити його за 12 доларів, на ту пору – 96 гривень. І я купив. Мені його файно запакували, і всю дорогу я чув неспокійне вовтузіння та шурхотіння, мовби він намагався вивільнитися з пут, якими скрутили його клішні. Раз по раз він стріпував хвостом, а я думав про те, як же я його готуватиму.

Оскільки моє життєве кредо збігалося з відомою максимою Скарлет О'Гари з "Розвіяних вітром" ("Я не хочу думати про це сьогодні, я подумаю про це завтра"), то, відповідно, бажання купити лобстера значно випереджало тверезу думку про те, яким чином його зварити.

А жив я у готелі. І мав там мікрохвилівку, тарілки й інше начиння, а також електричний чайник. Спочатку я уявив собі, як запихаю нещасного лобстера в мікрохвилівку, і як він там гине, наче у газовій камері. Я подумав, що бачити його вирячені очі на екрані мікрохвилівки буде надто важко для моїх нервів. І де гарантія, що його там просто не розірве на шкамаття?

Залишався чайник. Правда, після лобстера доведеться його добряче вишурувати і кілька разів прокип'ятити, але виходу не було. Лобстер, читаючи мої думки, почав тріпатися інтенсивніше, і мені навіть здалося, що я почув його розгніване буркотіння.

Дорогою я зайшов до винярні і купив дві пляшки іспанського вина за 4 долари. Там був якраз розпродаж. За таку ціну, подумалося, я міг би того лобстера хоч у вині зварити. Але ні, найкращим для нього буде його природне середовище – вода. Чиста, як сльоза. Бо в Америці можна пити воду з крану.

Підходячи до готелю, я піймав себе на думці, що моє життєве кредо вперше у житті опинилося під загрозою не допомогти мені, а хутше зашкодити, адже я не подумав про те, що, минаючи рецепцію, можу викликати здивовану реакцію пана готеляра, якщо він почує шурхотіння чи помітить трипіцькання торбинки. Перше, що йому може спасти на думку – цей підозрілий тип вкрав якогось породистого цуцика!

Перед входом до готелю я вийняв з кишені мобілку і почав удавати ділову розмову. Відтак сміливо увійшов до холу, скрутивши торбинку під пахвою і молов "єс, єс, вел, вел, оф кос" і т.д. Лобстер виривався з останніх сил, розуміючи, що це його останній шанс врятуватися, але я успішно глушив усі його сміливі поривання безглуздою балаканиною і дурнуватим сміхом, аж поки не опинився в ліфті. Готеляр провів мене задумливим поглядом: мабуть, не часто доводиться спостерігати за вар'ятами, які так голосно регочуть по телефону.

Перед початком екзекуції я налив собі вина і, не поспішаючи, випив. Лобстер закидався у торбинці, як мустанг під ковбоєм, і звалився на підлогу. На мить це його ошелешило, але він швидко отямився і ось уже й виповз із торбинки. Вочевидь, паркет, який пахнув лаком, не викликав у нього великого натхнення, він принюхався, якщо й справді принюхався, і рішуче пошурував до лазнички.

Читайте також: Просто жити

Я подумав, що було б жорстоко не виконати останню волю приреченого на страту і, поклавши його до ванни, пустив зимну воду. Лобстер відразу заспокоївся і, припавши до дна, ліниво ворушив вусиками.

Я налив другу склянку і, неквапно цмулячи, спостерігав за ним. Він мені подобався усе більше. У мене навіть виникла думка забрати його з собою додому, купити для нього акваріум і годувати його злегка присмердженими жаб'ячими стегенцями. А часом навіть пригощати шматком стейку, як щирого американця. З часом він би уже звикся до мене, і в нас наладнався б дружній контакт, як із інопланетянином. Я б навчився розуміти його за посіпуванням вусиків. Приходячи додому, я б радісно гукав: "Привіт, Джо!", бо я б його назвав Джо. А він би не менш радісно відповідав своїми вусиками: "Привіт, мудило!" або, скажімо, "Привіт, гівнюху!"

Завжди приємно перекинутися кількома словами з кимось, хто тебе розуміє.

Але мене знову чекали мандри, перельоти і переїзди, ночівлі не тільки в готелях, а й у друзів, і приховувати присутність лобстера було б що далі, то важче. Це ще важче, ніж проносити зі собою в готель коханку у футлярі віолончелі. Ніколи не пробували? Нормальний варіант. Бо коханка принаймні твердо знає, що перебирати ніжками, скрипіти зубками і ворушити губками у процесі цієї операції не варто. А лобстер… Ну, що лобстер, якщо він не дресирований?

Та й, чесно кажучи, життя його весь час наражалося б на небезпеку. До літака мене б із ним точно не пустили. Ех, друже, гірка твоя доля, зітхав я, попиваючи винце, поки лобстер обстежував дно ванни.

Я вмикнув чайника, зачекав, коли він закипить, вийняв мого друга з ванни і, востаннє зазирнувши в його чесні очі, мовби прохаючи вибачення, спробував запхати його в чайник. Але лобстер, відчувши гарячу пару, різко сіпнувся, вдарив хвостом, і чайник перекинувся, ледь мене не ошпаривши. Я випустив з рук лобстера і кинувся збирати воду з паркету рушником. Лобстер дарма часу не марнував і знову метнувся до лазнички. Спроби взяти штурмом ванну і унітаз не повелися, він замислився.

Я подумав, чи не варто було б його спочатку заморозити, а вже потім зварити по кавалках? Але, дослідивши заморозник, я переконався, що він доволі слабенький, і бідний лобстер скоріше задихнеться, аніж замерзне.

Але якщо він не розуміє, що для нього ж краще, коли він відразу потрапить в окріп, то мені доведеться запхати його в чайник з холодною водою. Але якби ж то можна було просто запхати і вмикнути! Доведеться ще й притримувати, бо він почне кидатися. Тобто притримувати двома руками – ручку і покришку. А він увесь той час буде бушувати.

Можна було б перед тим його закатрупити. Але чим? Молотка у мене не було. Ножика теж. Бити його черевиком? Кріслом? Пляшкою?

Лобстер лежав біля ванни і ворушив вусами. Я вже був не радий, що з ним сплутався. Вперше в житті Скарлет О'Гара не виправдала своєї сентенції.

Я зайшов до лазнички. Лобстер спочатку позадкував, а потім сміливо рушив у наступ, загрозливо постукуючи клішнями по плитці. Мабуть, хотів дати зрозуміти, що якби у нього не були сплутані клішні, він би мені показав! Він би мені показав, як умирають справжні герої.

Лобстер зупинився біля моїх ніг. Хвіст його шурхотів і похрумкував. Клішні зловісно постукували. Було таке враження, ніби він збирається стрибнути. Виглядало це на психічну атаку. Я покинув лазничку і підійшов до вікна.

Там, за вікном, виднівся океан. Хвилі пінилися і котилися на берег. Була осінь. Пляж майже безлюдний.

Щось завовтузилося у мене за спиною. Я озирнувся. Лобстер знову зайняв свою бойову позицію біля моїх ніг. Клішні підняті догори. Ні, він не здавався, він погрожував.

…Коли я і цього разу минав рецепцію, то знову голосно лопотів у мобілку. Напровсяк. Хоча лобстер поводив себе сумирно.

На березі, не доходячи до води, я вивільнив його клішні і пустив на пісок. Лобстер на мить завмер, мовби не вірячи своєму порятункові. Але коли відчув запах океану, побіг, не озираючись. Якась чайка вгорі помітила його і закружляла, але я замахав на неї руками і вона відлетіла.

Хвилі вдарили в берег, підхопили лобстера і забрали з собою. Не знаю, скільки йому доведеться тішитися свободою. Там удалині я бачив катер, з якого стрибали у воду ловці лобстерів та мушель. Рано чи пізно він потрапить їм у руки.

Повертався я в роздумах. Як оцінити те, що я його випустив? Це моя вроджена доброта спрацювала, чи просто безвихідь? Адже я так і не зміг його перемогти.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
  • axellix axellix 22 січня, 17:32 Згоден 1 Не згоден 0 Зі мною трапилась дуже подібна пригода, тільки не в Америці, а в Франції, точніше в Бретонії. Перебуваючи в місті яке знаходилось в семи кілометрах від океану я мені навіть не потрібно було задумуватись, що приготувати поїсти, звичайно ж морепродукти. Плани вечері, я довго і скурпульозно плекав під час всієї подорожі з Парижу. Втілювати їх я почав одразу після реєстрації в готелі. Прогулянка до супермаркету, вино, сир, Франція, все таки ж, і море продукти. Не маючи ні плитки ні банячка щоб зварити ті так жадані мною морепродукти, я спокусився на щось вже приготоване. Морський фаст-фуд, ось найкращий варіант. Роздумуючи про це я проходив між рядами з рибами і іншими смакотами, які так пахли, що був би я в супермаркеті у Львові я б точно нічого не купляв, але тут це делікатес. В цей момент я побачив його, свого колєгу-Олега. відповісти цитувати Дякуємоспам axellix axellix 22 січня, 17:34 Згоден 1 Не згоден 0 Краба, червоного як варений рак і здоровенного як моя голова. Основуючись на (хибній) аналогії краба з раком, я був абсолютно переконаний, що купив готового краба, червоного як квітка маку, і в відповідній до цього кольору степні готовності. Яке було моє здивування коли в номері, моя страва спробувала від мене втекти. Краб, котрого я згодом охрестив Олегом, дивився на мене своїми очима-бусинками, поглядом достойним випускника філософського факультету, задумливо пускаючи з рота (чи ротового отвору, чи чогось подібного) піну. Ну і що я мав з ним зробити, відпустити? Як його ще й похрещеного тепер їсти? В голові промайнула ідея з книжки «Маленький принц», що тепер я в відповідальності за нього, бо я його приручив. Мене не засмутив той факт, що приручати його я не приручив, а просто дав йому ім,я, ба він став навіть дикішим ніж був на прилавку в супермаркеті, де його явно хтось періодично глушив, щоб не втік. Розв’язок моєї дилеми прийшов несподівано швидко, я б сказав зненацька. цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції