Ну що ж ти, слабак?

Сергій Жадан
Важко відмовитись від того, що маєш, на користь того, що все одно втратиш. Важко зважитись і пірнути в цю крижану чорну безвість, в якій ховаються всі принади та спокуси світу Ну що ж ти, слабак?

Знайомий розповів історію.

Говорить, повертаюсь потягом до свого міста. Експресом. Приїздить він пізно увечері. І зустрічаю у вагоні давню приятельку. Ми з нею сто років одне одного знаємо. Хоча навіть не скажеш, що ми друзі.

Так – радісно вітаємось при зустрічі, посміхаємось одне одному, якісь спільні знайомі в нас є. Але не згадаю, чи ми з нею коли розмовляли віч-на-віч. Ну, і ось знову – радісні обійми, необов'язкові питання.

Я вже зібрався йти на своє місце, як вона раптом запропонувала сісти коло неї. Я сів. І ми почали говорити. І якби це був ранковий експрес – нічого б не було. Я певен. Ми б обговорили всіх спільних знайомих, розповіли б усі новини, згадали б про політику чи кіно, чи ще про якусь біду.

Потім би теми вичерпались, запала б незручна мовчанка, і ми б сиділи собі до кінця подорожі, почуваючись ніяково й втомлено. Але тут був вечір, і за вікном лежали блакитні вечірні поля, і небо проривалось червоним сяйвом.

І вона, говорячи, дивилась весь час за вікно, аж я зауважив, яке в неї світле волосся й тьмяна шкіра, як вона неймовірно повертає голову, як торкається волосся рукою. І замість політики почав розпитувати її про життя. А вона несподівано почала розповідати.

Розповідала про своїх чоловіків, розповідала про свої сни та пригоди, про свої закоханості та розчарування. Коли починала сміятись, падала мені на плече, коли замовляла каву – перехилялася через мене. Тіло в неї було тепле, рухи легкі, білизна – кольорова.

І головне – вона сиділа так близько, було її так багато, що я навіть не міг думати про щось інше. Тому теж почав розповідати їй щось таке, що зазвичай розповідаю хіба сам собі. Вона уважно слухала, зовсім-зовсім не перебиваючи.

Жінки так майже не вміють – не перебивати. А ось вона не перебивала. Лише дивитись на мене стала ще уважніше, ніби нарешті розгледіла моє обличчя.

Вже коли під'їжджали, сказала, що в неї машина на вокзалі, запропонувала підкинути, куди мені потрібно. Ну, все як завжди – я взяв її речі, вона дещо нервово завела свій легковик, було холодно, вона весело мене штовхала – мовляв, ну що ж ти, не мерзни, зараз буде тепло, я робив вигляд, що мені справді зимно, тоді вона знову перехилилася і обійняла мене, ну, нібито щоб зігріти.

І я зробив вигляд, ніби так усе й сприйняв – нам холодно, ми просто хочемо одне одного зігріти. А коли доїхали, куди мені треба, вона сказала – поїхали до мене? Давай, сказала, поїхали.

Тут, знаєш, я подумав – зараз ми приїдемо, і це все станеться. Мені з нею, очевидно, буде дуже добре. З нею не може не бути добре. В неї такий гіркий голос і такі білі гострі зуби, що мені буде смертельно добре. І що далі? В неї хтось є, в мене хтось є, в неї своє життя, в мене теж.

І в найближчі кілька годин усе зміниться. Все запалає і почне рушитись, все зійде з орбіт, підхоплюючи за собою, мов течія. Найкраще буде, звісно, спочатку: перший час нової пристрасті, нових стосунків, нової залежності – заради нього ми, за великим рахунком, і закохуємося.

Потім ми звикнемо одне до одного. Потім нам усе це почне заважати. І чим далі, тим буде гірше. А закінчиться все взагалі дуже печально. І інших варіантів просто немає. І ось я подумав про все це, і відмовився. Уявляєш? Третій день про це думаю. Шкодую, але розумію, що вчинив вірно. Ти як гадаєш?

Я розумів, про що він говорить. Важко відмовитись від того, що маєш, на користь того, що все одно втратиш. Важко зважитись і пірнути в цю крижану чорну безвість, в якій ховаються всі принади та спокуси світу. Краще оминути ризик бути зрадженим, кинутим, розчавленим важкими небесами.

Краще лишити все, як є. Ми всі так легко відступаємо вбік, впадаємо в паніку, уявивши, скільки роботи серця в нас попереду. Ми обираємо спокій, замість того, аби обирати смерть.

Лишаємося сам на сам зі своєю невпевненістю, зі своїм страхом, тримаємось за свої примарні надбання. Боїмося ризикувати, боїмося бодай щось змінити. Просто боїмося. Боїмося, тому що боїмося. Жодних інших причин. Жодних інших пояснень.

Все вірно, - сказав я йому, - ти все зробив вірно. Слабак, - подумав про себе.

Сергій Жадан

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 19
  • Fermina Fermina 21 березня, 23:22 Згоден 18 Не згоден 3 За кадром залишилося важливе питання, на яке автор не дав відповіді: чи цей його знайомий щасливий з тією, яка залишилося вдома? Якщо так, то ця жінка - лише пригода, звісно, яскарава, але можливо для нього дорожча та, що вдома? І тоді йому можна лише аплодувати за витримку перед спокусою. Якщо ж він нещасливий з тією, з ким він є, тоді він дійсно слабак, точніше - типовий чоловік, який обирає вигоду й комфорт, постійний і безкоштовний домашній сервіс, лукавлячи перед собою й усім світом, ведучи подвійну гру - замість стати перед вибором: вдавати й далі щасливого сім"янина, чи не мучити одне одного, розійтися й шукати своєї долі далі? відповісти цитувати Дякуємоспам Garri32 Garri32 22 березня, 00:57 Згоден 11 Не згоден 1 Ферміна, в статті не вказаний статус цього чоловіка, навмисно чи ні, невідомо. Але "В неї хтось є, в мене хтось є, в неї своє життя, в мене теж". Вона "Розповідала про своїх чоловіків, ......, про свої закоханості та розчарування". З цього випливає однозначний статус цієї жінки, тобто незаміжній. А в нього є .... хтось. Хто? Подружка, знайома, кохана, а може дружина, навряд чи кохана людина, або любляча дружина, він б не звертав уваги на її волосся, як вона дихає, на її рухи, як вона нахиляється. Але якісь стосунки в нього були "...Потім нам усе це почне заважати. І чим далі, тим буде гірше. А закінчиться все взагалі дуже печально." цитувати Дякуємоспам madzhahed madzhahed 22 березня, 00:12 Згоден 8 Не згоден 1 А у чому слабак? Якщо нещасливий вдома і не пішов то не слабак, то уже байдужий чи ганчірка. Пішов би - був би циніком: вдома одна, тут запасний аеродром. А так не пішов... Певно якісь роздуми були і вдома нікого немає. Була б, то не думав: або так, або ніяк. Як немає, тоді й замислюєшся, а чи варто давати надію? цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції