Нумерація вагонів

Сергій Жадан (фото Антона Пайсова)© ТСН.ua
Залізниця є певним дзеркалом революції, себто чітким відображенням суспільного життя, і той соціальний розлам, котрий пройшов суспільством, просто не міг оминути вагони, вокзали та каси.

Останнім часом, пересідаючи з потяга на потяг і проводячи у вагонах "Укрзалізниці" значну частину вільного та робочого часу, зауважив, як сильно змінились наші сталеві магістралі. Якось непомітно й несподівано відбувся чіткий соціальний поділ, внаслідок чого виокремилась ціла група фірмових потягів та експресів, електричок та залів підвищеного комфорту.

Одним словом, така собі скромна привабливість буржуазії. Хоча, чому непомітно й чому несподівано? Так чи інакше залізниця є певним дзеркалом революції, себто чітким відображенням суспільного життя, і той соціальний розлам, котрий пройшов суспільством, просто не міг оминути вагони, вокзали та каси попереднього продажу квитків. І ось тепер, після бурхливих дев’яностих та тягучих двохтисячних, ти виявляєш для себе, що існує вибір – їхати зручно чи їхати дешево. І тут починаються гримаси молодого українського капіталізму.

Звісно, фірмові потяги існували й раніше. Весь цей суто совковий арсенал броні, комфорту й тихої побутової корупції просто не міг виникнути на порожньому місці, в умовах ранньої незалежності. Все-таки велика корупція характеризує велику епоху, і незалежній Україні в цьому випадку просто дістався щедрий батьківський спадок. Але все одно – тепер це вже зовсім інша залізниця. Сталевими коліями котяться зовсім інші вагони, а в них сидять цілком інші пасажири. Як це сталось і коли все це змінилось?

В дитинстві залізниця видавалась мені досконалою системою, притулком духів та янголів. Вагони проминали нас, лишаючи в дитячих серцях ледь відчутний протяг, наліт смутку й надії, примарне сподівання на те, що коли ми станемо дорослими, ми будемо їхати в цих потягах, і весь світ буде лягати до наших ніг, згідно з затвердженим розкладом руху.

Пізніше, коли ми справді стали дорослими, десь так воно все і сталось – всі потяги республіки справді відкрили для нас свої двері. Просто виявилось, що не всім із нас було куди їхати. Тому багато хто просто відмовився від цієї затії, залишившись і далі спостерігати за вагонами, що безкінечно прокочувалися через передмістя.

Пасажири дев’яностих нагадували біженців – та сама впертість та винахідливість, та сама стурбованість та неприкаяність, відсутність квитків і присутність везіння, плутані рвані маршрути й знайомі на кожній станції. Бідні декорації країни, котра намагалася сприймати нові правила гри, супроводжували рух потягів крізь зимові, неопалені та неосвітлені міста, оздоблювали цю міграцію громадян у межах однієї великої нервової системи, якою в ті печальні, проте такі солодкі роки була залізниця.

В одних купе в одному напрямку рухались усі – і "суспільні низи", і представники юних прошарків, що народжувалися на наших очах, швидко нарощуючи захисний жир і займаючи кращі місця в вагонах. Тепер усе це кудись безнадійно зникло, і кожен вибирає собі маршрут згідно соціального статусу та фінансового стану. І сідаючи до фірмового нічного, яким за своє життя їздив, мабуть, із тисячу разів, ти можеш бути впевнений, що не зустрінеш там маргіналів та асоціальних елементів, і їхати з тобою скоріш за все буде впевнений у собі та своїх можливостях мідл-клас – хто у відрядження, хто на ділові перемовини, хто в аеропорт "Бориспіль", хто ще до якихось життєвих вершин, на котрі вони всі, безперечно, заслуговують.

І навпаки – вибираючись із міста якою-небудь розбитою електричкою, котра рухається короткими нервовими перебіжками від стовпа до стовпа, навіть не сумнівайся, що попутниками твоїми будуть веселі й галасливі торговці городиною та робітники з райцентрів, цигани, студенти й алкоголіки, одним словом, усі ті, хто робить наше життя яскравим, сонячним і нестерпним. І все нібито добре, все нібито справедливо, але щось у цьому не так.

Можливо те, що весь цей залізничний капіталізм та класове розшарування дуже точно характеризують загальні соціальні процеси, що відбулись у країні. Адже уся ця модернізація, всі ці намагання відповідати на виклики часу носили надто вже вибірковий, поверхневий характер. І весь капіталізм стосувався лише кількох пріоритетних рейсів, а все оновлення полягало лише в фарбуванні вокзальних фасадів. І варто обігнути вокзал і подивитись на нього з іншого боку, як раптом опиняєшся знову в старих добрих дев’яностих, з їхнім драйвом та безнадією.

Те саме стосується й усієї цієї показової розкоші, яка з’являється на пріоритетних напрямках й безповоротно зникає в старих ревматичних плацкартах. Зрештою, це стосується не лише залізниці. Іноді складається враження, що вся сьогоднішня Україна і є такий транзитний вокзал із пофарбованим фасадом, сонними відгодованими патрулями й незлобивими безпритульними, котрі гріються в підземних переходах та безкоштовних залах очікування, вперто тримаючись вокзалу й очікуючи незрозуміло на що.

____________________________________________________________

Читайте також:

Машина, позбавлена серця та палива

Державна машина давно потребує капітального ремонту й перезапуску. Оскільки подальша її експлуатація просто небезпечна для громадянського населення.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
Вибір редакції