"Обніміться, мільйони!.."

Ярослав Грицак
Погляди 10 листопада, 2009, 11:25 1608 4
Додати до обраного
Урок усіх революцій дуже простий: у часи великих політичних переворотів найбільшими реалістами є ті, які вимагають неможливого.

Кожен, хто пережив великі події, потім має свою історію про те, що і де робив того дня. Як правило, чим вона правдивіша, тим вона менш цікава. Стенограми засідань Політбюро свідчать, що у день падіння Берлінської стіни ситуація у Східній Німеччині у Кремлі взагалі не обговорювалися. Того дня, 9 листопада 1989 р., на порядку денному стояло питання про загрозу балтійського сепаратизму і його шкідливі впливи на Україну і Росію.

Моя особиста історія про падіння Берлінської стіни є простою, а тому малоцікавою. День по тому у мене брала інтерв’ю Ганна Стеців - тоді ще молода і незалежна журналістка з львівської газети «Ратуша», - і не маючи по суті що їй сказати, я зацитував їй «Оду до радості» Шиллера: «Seid umschlungen, Millionen!» – «Обніміться, мільйони!».

Не пам’ятаю, чи я знав тоді, що «Ода» є гімном Європейського Союзу. Швидше всього, що ні. Бо що насправді міг знати я двадцять років тому про те, що робиться за кордоном - коли не було ані інтернету, ані супутникового телебачення? Перший раз «за бугор» (як казали тоді) я виїхав щойно декілька місяців перед падінням Берлінської стіни – і то не сам, а у групі таких як я - співробітників львівського Інституту суспільних наук. Після довгих митарств з закордонними паспортами та дозволом на виїзд нас посадили в автобус і ми поїхали у… сусідні Перемишль та Краків.

Ці прості історії нагадують, що ще 20 років тому, окрім залізної завіси по Лабі – далі на схід, по річках Сані і Тисі, стояла ще одна, котра становила так би мовити другу, внутрішню стіну довкола радянської фортеці. Наявність цієї другої стіни дозволяє зрозуміти, чому падіння першої виявилося такою непомітною подією для СРСР восени 1989 р. – і чому не існує пам'яті про цю подію тепер, двадцять років по тому.

Кожен добрий історик розкаже вам, що існує велика різниця між тим, що ми пам’ятаємо, і тим, що насправді було. Моя теза дуже проста: Україна таки була частиною революції 1989 р. Тільки в силу особливих обставин ми цього не відчули тоді - й не уявляємо собі цього досі. Уявлення цього факту можливо й не змінить нашу пам'ять, але допоможе нам інакше подивитися на самих себе. Почну з простого. Кожна революція має свій центральний символ. Для Французької революції 1789 р. ним було падіння Бастилії, для Російської 1917 р. - взяття Зимового палацу. 1989 р. запам`ятався у першу чергу падінням Берлінської стіни та мирними багатотисячними демонстраціями у тому ж Берліні, Варшаві та Празі. З цієї точки зору, Україна і потрапляє, і не потрапляє у символіку 1989 р. Потрапляє, бо восени 1989 р. демонстрації, подібні до празьких чи берлінських, проходили у Львові. Не потрапляє, бо в межах усієї України Львів був радше винятком, аніж правилом: нічого подібного не було в інших великих (близько 1 млн. населення) українських містах, й у першу чергу у столичному Києві – а, нагадаймо, революції 1989 р. відбувалася у першу чергу у столицях.

Однак, масові демонстрації не були тим символом, що відрізняють 1989 р. від 1798 чи 1917. Насправді, кожна революція починається з демонстрацій – але рідко яка ними завершується. Як правило, переможні революції ведуть до революційного терору. І тільки революції, що зазнали поразки, не перейшли - як це трапилося у Китаї 1989 р. - далі стадії масових демонстрацій. Інакше було у Центральній Європі. Тут у 1989 р. опозиція витіснила стару еліту не шляхом революційного насильства, а у результаті перемовин. Єдиним винятком була Румунія – але навіть там насильство не пішло дальше розстрілу родини Чаушеску. Тому, як підкреслюють історики, центральним символом революції 1989 р. були не гільйотина, а круглий стіл.

В Україні не виникало навіть мови про круглий стіл, бо до столу сідають зі сильним суперником, а українська опозиція була заслабкою, щоб витіснити стару владу – й у 1989 р., й у 1991 р. Однак подібно до сусідніх Польщі, Угорщини чи Чехословаччини, пост-комуністична Україна теж постала з компромісу. Тільки що він не був формальним, «на папері» - на зразок польського «наш прем’єр міністр – ваш президент». Український компроміс був радше ситуаційною угодою трьох головних політичних сил - національних демократів у Західній Україні та національних комуністів у Києві та робітничого руху у Донбасі – кожна з яких була занадто слабка, щоб утриматись при владі в Україні одноосібно. Жодна з них не любила двох інших – але їх разом об’єднувала нелюбов чи недовіра до центральної влади у Москві. У 1991 р. кожен з цих трьох акторів переконував свій електорат, а слід думати, що певною мірою навіть щиро вірив в те, що незалежна Україна буде країною стабільною і заможною.

Не так сталося, як гадалося. Після короткої ейфорії грудня 1991 р.. український «компроміс трьох» все більш став нагадувати союз лебедя, рака і щуки: кожен тягнув у свою сторону, поки не дійшло до масових шахтарських страйків 1993 р. та дострокових виборів 1994 р. З того часу українську історію можна представити як довгу серію менш чи більш глибоких політичних криз: виборів 1994 р., кримського питання, конституційної кризи 1996 р., помаранчевої революції, післяреволюційного протистояння між регіоналами і помаранчевими, до якого тепер ще додався глибокий розкол у помаранчевому таборі. Але кожен раз, коли криза доходила до крайньої точки напруги, суперники воліли сідати за стіл й домовлятися між собою. У тому сенсі розвиток України більше нагадує своїх центрально-європейських, аніж східних сусідів – Росію, Білорусію, Молдавію чи Грузію – кожна з котрих має свій досвід пост-комуністичного насильства. Й у тому сенсі Україна таки є частиною революції 1989 р.

Є ще інший момент, котрий пов'язує Україну напряму з падінням Берлінської стіни. 1989 р. поклав початок новій, об’єднаній Європі. Ця Європа об’єднувалася не лише на спільних економічних та політичних інтересах, але й довкола історичної пам'яті. Початок цьому об'єднанню поклало французько-німецьке примирення 1950-х років. Тим, чим було французько-німецьке примирення на Заході Європи, тим стало польсько-українське примирення після 1989 р. на Сході: якщо перше створило фундамент об’єднаної Європи, то друге створило можливість для її поширення далі на Схід.

Щоб ця можливість стала реальністю, вісь цього примирення треба тягнути далі: Україні конче потрібне примирення українсько-українське. Без нього Україна була і є залишається хворою людиною Європи. Питання тільки в тому, чи її хвороба піддається лікуванню. Відповідь на це питання лежить не в площині слів, а конкретних політичних дій. Досі кожна криза, на щастя, в Україні завершувалася компромісом. Проблема полягає, однак, в тому, що кожен з цих компромісів мав тактичний характер: суперники сідали за стіл, щоб помиритися «з сьогодні на завтра», а не розв'язати проблему взагалі. Україна ж потребує компромісу стратегічного – компромісу навколо таких підставових питань, як статус російської мови, історичної пам'яті та зовнішньої орієнтації. Поки і цього не станеться, країну трястиме - від одної політичної кризи до іншої. Вона, правдоподібно, таки не розпадеться і не зникне з карти світу, як СРСР чи НДР. Але її чекає бліда і маловиразна перспектива. І навряд чи молоді, найактивніші і найталановитіші люди захочуть пов'язувати своє особисте майбутнє з її майбутнім такої країни.
Підсумовуючи: зазвичай, революції легко і швидко починаються. Але їхні наслідки доводиться відчувати на собі декільком поколінням по тому. Французька революція 1789 р. поклала початок серії глибоких політичних криз, котрі тривали майже сто років. Розмов про довготривалий ефект російської революції 1917 р. взагалі можна собі уникнути, бо ми відчуваємо їх на собі досі. Найголовнішим наслідком революції 1989 р. стало мирне прощання з комунізмом. Залишається, однак, великим питанням, чи її довготривалим ефектом стане нова об’єднана Європа.

Зараз, 20 років після знесення стіни, ствердну відповідь можна дати лише щодо тих колишніх комуністичних країн, які приєдналися до ЄС у 2004 р. Щодо України, як і Сербії, Грузії, Білорусії чи Молдови ситуація залишається неясною. Однак принаймні можливість такого сценарію не виключена – і вже це одно мало би служити підставою для обережного оптимізму.

Я свідомий того, що по скількох роках невиправданих надій та постійних розчарувань навіть обережний оптимізм в Україні став ознакою поганого тону. Не ради виправдання, а ради арґументу хочу закінчити однією історією. Була собі наприкінці 1940-х - на початку 1950-х років невелика група польських емігрантів-інтелектуалів, котра зразу ж після появи Залізної завіси виробила нове бачення майбутньої Східної і Центральної Європи. У цьому баченні Німеччина мала бути знову об’єднаною, Польща – некомуністичною, а Україна – незалежною. Тоді з них усі сміялися і називали казкарями. Пройшло яких 50 років, і після падіння Берлінської стіни це пророцтво звучить як банальність.

Урок усіх революцій дуже простий: у часи великих політичних переворотів найбільшими реалістами є ті, які вимагають неможливого. Наприкінці 1989 р. Чеслав Мілош - один з найвідоміших членів цієї групи – писав, що смерть марксизму створює потребу іншого бачення, а не відмову від усіх прогнозів взагалі. Найгірше було б – попереджував він - коли падіння комунізму привело до появи суспільства, зорієнтованого виключно на прибутки і споживання, а не на вироблення нових форм людського спілкування.
Для споживачів заклик «Обніміться, мільйони» може звучати просто як реклама весільних суконь. Для тих же, хто не заражений хворобою консумеризму, цей заклик ще раз нагадує про потребу нових візій сьогодні, двадцять років після падіння Берлінської стіни.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 10 листопада, 2009, 11:25 1608 4
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції