Оптимістична трагедія

Хорватія - Україна - 2:2© AFP
Гра української національної команди в Хорватії якщо й не розчарувала, то як мінімум залишила безліч питань.

Гра української національної команди в Хорватії якщо й не розчарувала, то як мінімум залишила безліч питань, відповіді на які навряд чи знайдеш і до кінця відбірної кампанії. Натомість шанси України посісти другу сходинку після загребського вояжу помітно виросли.

Все про матч Хорватія - Україна

Мабуть, не лише мене переслідує дивне парадоксальне відчуття: виходячи із перебігу матчу, зіграли ніби непереконливо і місцями навіть невдало, проте якби до матчу в Загребі хтось запропонував нічию 2:2, то згодилися б без вагань. Одначе судити доводиться не те, що могло бути, а те, що сталося. А після побаченого залишилось враження чогось недоказаного, неповного, навіть абсурдного.

Фоторепортаж матчу Хорватія - Україна

Якби не знав, що грають саме Хорватія з Україною, то на підставі побаченого можна було припустити, що, скажімо, то не містечкові фаворити мучаться, а Казахстан приймає Білорусь. Чи навпаки. Настільки невиразними, непереконливими виявилися двоє прописних претендентів від нашої групи в боротьбі за стиковий матч. Якась рвана, куца гра, безліч огріхів в обороні, причому огріхів рівня дитячо-юнацької спортивної школи, в атаці чіткого малюнку не простежується. Причому по обидва боки барикад. Чому так – сказати складно. Може, перегоріли. Знову ж таки, обидві сторони. Чи навпаки – не догоріли, тому й змушені були тліти впродовж усього поєдинку. Ні, емоцій було достатньо. Непереконливою була саме функціональна сторона готовності.

З іншого боку – українські футболісти здобули цілком прийнятний – передовсім за підсумковим рахунком – результат із все таки головним конкурентом у боротьбі за другість. Певен, навряд чи когось вводить в оману ситуативна третя сходинка сябрів. Вони з хорватами ще не провели жодного матчу. Певна річ, що питання за бажання можна ставити й таким чином, що саме хорвати не зібрали з Білоруссю ще жодного поєдинку. Але від цього сума не зміниться. Чомусь мені здається, що навряд чи хтось із цього дуету вийде абсолютним переможцем із очного протистояння (тобто із шістьма очками). Якщо все відбудеться саме так, то друге місце нам дістанеться без особливого перевантаження. Але про календар поговоримо пізніше.

Нині ж хочеться вихлюпнути все те, що тривожило, бентежило і дивувало під час та після матчу в Загребі.

Отже, стартовий склад нашої команди. Точніше, принципи його формування. На перший погляд здається, що через надлишок півоборонців гра нашої збірної за визначенням має бути орієнтованою на атаку. Ну, в усякому разі, „агресивною”, як того хотів Михайличенко. Проте тут таки Олексій Олександрович самовільно наступає на горло власній же пісні, фактично відряджаючи на допомогу формально єдиному хвилерізові Тимощуку Гая і Ротаня. Маючи чітку стратегічну мету, ці хлопці апріорі не можуть вискочити за межі схеми. Хоча й намагалися, віддамо їм належне. На позиції плеймейкера діяв Назаренко, проте швидкісні якості Сергія не дозволяють сподіватися на стрімкий перехід від однієї змагальної фази до іншої. Тому єдине, на що доводиться сподіватися у цьому випадку – саме на розиграші стандартів у виконанні дніпрянина.

Насамкінець – найцікавіше. Номінальних нападників на полі „Максиміру” з’явилося двоє, хоча чистого форварда грав лише Шевченко. Милевському доводилося діяти з глибини. Артем, у принципі, впорався зі своїм завданням, проте в будь-якому разі від стрижневого гравця „Динамо” хотілося більшого. Так вже виходить, що провідні атакуючі гравці – Шевченко та Воронін – з тих чи інших причин не мають змагальної практики. Ось де справжній шанс для Милевського. Проте динамівець чомусь розчиняється на тлі своїх іменитих колег. Дивно. У „Динамо” він не вирізняється подібною скромністю. Виходить, що окрім „не граючого” і вже травмованого Шеви забивати нікому. Ось це і є увесь наш атакуючий потенціал, увесь, так би мовити, плацдарм для агресивності. Ні Калиниченка, ні тим більше Селезньова повноцінною творчою одиницею при всьому бажанні назвати не вийде. Тому так і склалося, що, з одного боку, затиснуті оборонною схемою обережного Михайличенка наші хлопці не мали особливого вибору в атаці, а з іншого боку – враховуючи реальний стан гравців атакуючої ланки, на їхні подвиги сподіватися не доводилось. Словом, маємо те, що маємо.

Інше спостереження – ну ніяк у нас не вдається боротися з чужими "стандартами". Небезпечний штрафний чи кутовий – майже одразу пожежа поблизу наших воріт. Скільки хлопців не товчи, розумнішими, на жаль, вони не стають. Здається, гра у Лондоні мала їх чомусь навчити. Але не навчила. Знову маємо. Тобто, мають. Нас.

Може, з казахами та андоррцями буде ліпше?

А ось за що треба подякувати, так це за характер. Так чи інакше, але після пропущеного м’яча, причому пропущеного, даруйте, відверто й незграбно, зуміли не лише зціпити зуби, не тільки вистояти, а й переломити хід поєдинку. Дарма, що співавторами цих двох голів можна сміливо вважати Ковача й Шимунича. Зрештою, помилки Кучера та Чигринського не зменшують ваги досягнення Петрича та Модрина. Так вже повелося, що майже в будь-якому випадку в результативних атаках є не лише свої герої, а й невдахи. Тому за те, що, пропустивши в дебюті, зуміли не тільки відігратися, а й вийти вперед, велике людське спасибі.

Проте, на превеликий жаль, передумов для подяк більше немає. Після того, як забив Гай, все ж не варто було всією командою відряджатися до свого штрафного майданчика. Уже й після першого пропущеного хорватами м’яча було видно, що наш суперник не звик до пресингу, що він легко виходить із себе, граючи без м’яча. За правильно обраної тактики це був шанс забити третій м’яч, а не пропустити другий.

Проте занадто обережний Олексій Олександрович побоявся змагатися за журавля. І ледве не втратив синиці. Проваливши фактично гру, команда Білича всю свою душу вклала в фінал. Що дозволило не тільки притлумити враження від далеко не найліпшого їхнього поєдинку, а й дозволило сподіватися на перемогу. Дякувати всевишньому та стійці (двічі), які зіграли за нас. Ми таки залишилися з синицею. Та чи варто й надалі випробовувати долю?

Хоча, за великим рахунком, це все ж ліпше, ніж качка під ліжком. Тому, так чи інакше, але від звичних банальних слів втекти не вдасться: хоча Україна зіграла не найкращий свій поєдинок, проте продовжує реально претендувати на друге підсумкове місце в групі. На даному часовому проміжку, за наявного кадрового розкладу це – головне.

А тепер про календар. Перед виїздом до Загребу півоборонець нашої команди Левченко зазначив, окрім усього іншого, що календар для нашої збірної сприятливіший, ніж для хорватів. До матчу на це ніхто особливої уваги не звернув. А після гри і особливо після цілком прийнятного (підкреслюю – з турнірної точки зору) результату всі кинулися прораховувати шанси та варіації. І виявилося, що наш "голландець" таки має рацію. Хорвати з білорусами ще не грали. Про це я вже згадував вище. Натомість у наших - матчі проти казахів та Андорри. Хорвати грають проти Англії на виїзді. Зайве, мабуть, нагадувати, чим важливий для британців цей поєдинок. Ми ж команду Капелло приймаємо вдома. І, цілком ймовірно, вже у ранзі завчасного переможця групи. Ну, а проти білорусів на виїзді ми зазвичай граємо вдаліше, ніж удома.

Тобто, як і раніше, все у наших руках, ногах, та головах. Як сказав би Віктор Андрійович, "вірю, знаю – можемо". І навіть Віктор Федорович не став би в цьому випадку йому перечити...

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції