Отаке воно, малята

Отаке воно, малята

Юрій Андрухович / Фото: kiriv.org.ua

Наші правителі, як і герої мультиків, верзуть смішні нісенітниці, поводять себе, як мультиплікаційні бовдури-двійочники чи недалекі і жадібні брехуни.

"Кіна немає", - казав я і в 70-ті роки, і у 80-ті, і в минуле десятиліття. Про 90-ті ж я взагалі мовчу – вони самі по собі були цим самим кіном. Говорячи "кіна немає", я мав на увазі, що немає нашого кіно, українського. Ні, звичайно, в нас є кілька епохальних фільмів, і "Тіні забутих предків" наші представники досі возять по всіляких видатних міжнародних ретроспективах. Але, на жаль, ці виняткові кіноявища не змінюють факту, що "кіна все-таки немає".

Зате в нас точно є мультиплікація. Чи краще сказати – анімація. Це слово мені значно більше до душі, позаяк саме душа в ньому і присутня: латинська anima, душа і життєва сила.

Щиро кажучи, я ніколи не пропадав за анімацією, здається, навіть у дитинстві. Гаразд, я любив ходити до кінотеатру на мультзбірники, але ніколи від них (дозволю собі сучасніший вислів) не фанатів. Анімацію насправді любив не я, а мій батько. На старості літ він щовечора дочекатися не міг "Вечірньої казки" о двадцятій сорок п'ять. У телевізійній програмі він щоранку обводив її червоним олівцем. Він лютував, якщо в ній чомусь не показували мультика, а, скажімо, просто розповідали казочку. Якщо ж у цей час хтось із дорослих намагався перемкнути телевізор на інший канал, то він грудьми ставав нібито на захист внуків: "Не відбирайте в дітей останньої радості!". Мої дочка і син були його вірними союзниками в таких ситуаціях. Але він визнавав лише мальовані фільми і сильно нервував, якщо мультик був ляльковий. Це ставало для нього катастрофічним розчаруванням вечора – коли не всього дня. "Знову ляльковий!" - закипав він так, наче його щойно жорстоко обмахлювали. Зате красивий мальований фільм, до того ж наш, український, робив із ним справжні дива – він лагіднішав, ніби дідусь Панас, автор крилатої фрази "Отака х...я, малята!".

До речі, ця леґенда мандрівна. У Польщі люблять переповідати історію актора Броніслава Павліка, який наприкінці 60-х у подібній вечірній програмі (в них вона називалася "Добраноцка") озвучував такого собі Ведмедика, що промовляв до малят із віконця. Певного разу, вирішивши, що мікрофони у студії вже вимкнені, а трансляцію закінчено, добрий Ведмедик пожартував: "І на цьому, кохані діточки, поцілуйте мене в дупу". Його, ясна річ, звільнили. Але він навіки залишився в історії польської телевізії.

А тепер – назад до анімації.

За дивним збігом обставин, анімаційні фільми – чи не єдина справа, в якій Україна й досі не пасе задніх. Відтоді, як художник В'ячеслав Левандовський далекого 1927 року (пік українізації!) зняв на Одеській кіностудії перший в історії український анімаційний фільм "Казка про солом'яного бичка", нашим майстрам судилися просто фантастичні успіхи. Блаженної пам'яті Володимир Дахно з його козацькою серією та "Енеїдою", Давид Черкаський зі смішними пригодницькими блокбастерами, і, звичайно ж, гуру української анімації Євген Сивокінь – ці імена промовляють самі за себе. Пан Євген і нині виховує все нові й нові таланти. Серед них – шедевральний Степан Коваль з його "Трамваєм №9" чи "Злиднями", цією дивовижною сумішшю ядучості й доброти. Сивоконеві учні перемагають на найпрестижніших міжнародних оглядинах. За останні десять років таких перемог в українців було більше півсотні. Ну, де б ми ще так красиво перемагали?

Комусь це може здатися дивним, але багато хто за кордоном знає про Україну тільки за її мультфільмами. Можливо, це пояснюється тим, що в нас не кінематографічна і не театральна, та навіть і не літературна, а мультиплікаційна дійсність? Той самий "Трамвай", ті самі "Злидні"?

Якщо наших правителів бачити мультиплікаційними персонажами, то загальна картина виходить не такою вже й понурою. Вони, як і герої мультиків, верзуть смішні нісенітниці, поводять себе, як мультиплікаційні бовдури-двійочники чи недалекі і жадібні брехуни, вони втрапляють у кумедні пертурбації, падають, боляче забиваються, знову встають і знову хихочуть. Закляті вороги в секунди стають друзями, а ті знову ворогами, дірявий бюджет не заважає влаштовувати пишні казкові свята. І наші переживання по той бік екрану стають такими ж, як вони, дріб'язковими. Ми тішимось їхньою тупістю, переглядаємо ютубні ролики з їхніми ляпами, чекаємо все нових і нових порцій навколополітичної веселухи. Хіба можуть мальований Бичок-Третячок, епічний Микита Кожум'яка, моторний Еней і добряга Залізний Вовк замінити нам їхню настогидлу всюдисутність? Хіба можуть вони відсунути на медійні задвірки цих потішних дядь і тьоть з яскраво вираженими ознаками мультиплікаційності? "Знову ляльковий!" - слушно обурювався б мій батько, натрапивши на пряме включення з Верховної ради.

Смішити народ – єдине, що їм вдається справді добре. Сміятися з них – єдине, що нам лишається. Ми не можемо позбутись їх, не можемо вимкнути їх назавжди за допомогою хоча б виборів. Або, чорт забирай, якогось, вибачайте, народного повстання. Залишається сміятися, щоб не плакати – як радила Леся Українка. А вона ж таки була справжня, не намальована.

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Еротична складова

Міська міфологія – чи не найцікавіший аспект міської культури загалом. Її еротична складова – найбільш притягальна. Тішить, що і наші сучасні письменники вдаються до її оновлення.

Повʼязані теми:

Наступна публікація