Я давно хотів написати про нього, про його вільнодумство і гумор. І коли ж як не тепер, під Пасху? Він-бо завжди здавався мені таким дещо "пасхальним". Але, звичайно, не в сенсі релігійності – тому й у лапках.
Кілька днів тому, гуглячи зовсім іншого Степана – Руданського, я миттєво отримав отакий іменний рейтинг:
степан бандера
степан гіга
степан пушик
степан процюк
Два останні – івано-франківські письменники, за творчістю яких, напевно, пишеться багато рефератів. Два перші – це наше все. Увесь наш нинішній патріотизм. Усе, що, так би мовити, любимо. Усе, що нам потрібно для нашого українського щастя.
Минув день-другий, і я повторив. Цього разу Гіга був перший. Він обійшов Бандеру – чи то у зв'язку з первомайськими, чи просто так, без ніякого зв'язку. Степан Гіга – нині лідер серед усіх наших степанів.
Але я шукав Руданського – і не тільки тому, що 3 травня виповнювалося 140 років із дня його смерті, тож я став уявляти собі цей розпал весни в Ялті, цвітіння магнолій на набережних і ранню смерть сорокарічного доктора медицини, невиліковного сухотника, а заодно й малоросійського поета.
Ні, я взагалі давно хотів написати про нього, про його вільнодумство і гумор. І коли ж як не тепер, під Пасху? Він-бо, Степан Руданський, завжди здавався мені таким дещо "пасхальним". Але, звичайно, не в сенсі релігійності – тому й епітет у лапках.
Його батько, сільський священик, не хотів, щоб він писав українською мовою, навіть листи. Тобто батько відмовляв синові у листуванні, якщо той звертався до нього "неправильною" мовою – уявляєте? У тогочасній Росії (зрештою, як і в теперішній) української взагалі не жалували. А церква й попи були тій системі опорою номер один під назвою "православіє". Аж після цього йшли "самодержавіє" та "отечество". Саме тому передова нігілістична молодь, усі ці поповичі, священичі сини з південно-західних губерній, бунтували й писали українською вірші або співали пісні. Саме тому в нас є Руданський, поет-середняк із особливим гумором. Цей гумор – щось середнє між грузинським та англійським. Це справжній український гумор.
Попи Руданського – переважно пузаті малоосвічені дядьки, ласі до тлустих молодиць і такого ж їдла. Вони пожирають усе, що подають, і трахають усе, що ворушиться. Ця характеристика ледь не вичерпна. Інших попів Руданський для нас не має. Поетові не можна не вірити – інших, значить, і не було.
Були, щоправда, ксьондзи, католицькі – можливо, дещо стрункіші, не такі пузаті, з довшими носами й дещо освіченіші – здатні завернути фразу-другу латиною.
Хоч загалом і в цілому – такі ж пияки й ненажери. Тобто нічим не кращі, обоє рябоє. Опіум для народу, як припечатав тогочасний мислитель-німець.
Німцям, до речі, від Руданського також дістається. Зрештою, за його гуморесками цілком можна було б вивчати історію тогочасної України, принаймні її соціальний та сексуальний зріз. Руданський в нас як Боккаччо, тільки маленький.
Його вірші тримовні – як і вся тодішня Правобережна. "Пани" і "ксьондзи" розмовляють польською. Солдати й офіцери, зрозуміла річ, російською – "москалі" ж, окупаційна армія. Так само російською говорять купці й ремісники – "люди городския". Українською, крім автора-оповідача, – "мужики" й "козаки", а також – дещо ламаною – "жиди". І зовсім чистою – "цигани". Останні в нього ледь не улюбленці, останні стали першими. Над "жидами" ж він переважно збиткується, хоча це ще не антисемітизм, а так собі – побутова сварка, свої своїх підколюють.
Бо насправді Руданський усіх їх любить. Його любов до своїх хитрих москалів та мудрих рабинів, до "польських" і "руських", до запорожців, що весело позбавляють завжди охочих дівчат єдиного скарбу – дівоцтва, до знов-таки завжди охочих попестити плоть панотців і батюшок, до молодиць, дідичів і наймитів, до всіх глухих, кривих і губатих цієї землі, просто не знає меж. От у цьому сенсі – любові до ближнього – він таки пасхальний, а краще сказати – великодній поет. Наш перший національний порнограф. А всі порнографи люблять людей.
От і Віктор Федорович теперішній – чим не персонаж Руданському? Такий собі сільський голова чи повітовий староста – жадібний, загребущий, тугий на думку, малописьменний, богомільний, з кулаками та охороною. Походженням, як сам стверджує, з поляків. Але свій. Народові своєму батько й авторитет. І народ йому гідно дякує. На Донеччині для нього до свята спекли паску вагою майже три тонни, паску-гігант. Ну не зовсім для нього – в новинах пишуть, що поділять і роздадуть малозабезпеченим. Після того як, мабуть, уже зацвіте і зачерствіє. Бо спершу хай на постаменті покрасується.
Трохи раніше на тому ж Донбасі показали 80-кілограмову писанку з портретом, та ні – образом того ж Віктора Федоровича. Цікаво, яка це курка відлила у граніті таке грандіозне яйце? Природно, провладна, у нашої ж бо влади найбільші яйця і свій сакральний зв'язок із ними вона демонструє за будь-якої нагоди і в будь-який спосіб.
Та головне в іншому: як стрімко українізується наш дорогий Донбас під правлінням теперішнього президента! От уже і в регіональні лідери національного писанкарства вибився, обійшовши всілякі там коломийщини. Це ж не жарти – яйце на цілих 80 кіло!
Ще трохи – і там, на Донбасі, почнуть масово слухати Степана Гігу. Отоді, вважайте, Україну вже точно врятовано.