Пошесть

«Один раз – не копіпаст», як сказали б зараз. І не варто себе заспокоювати тим, що «усім все і так зрозуміло». Дехто про звитяги симпатичних їм політиків навіть не знає – бо улюблені газета, телеканал чи сайт про це їм не повідомили. З цензурних, особистих чи якихось інших міркувань – але не повідомили.

Напередодні цьогорічного ювілею незалежності кореспондент 5-го каналу розпитував мене, якою була журналістика двадцять років тому… І я згадав травень 91-го. Коли побачив свою першу статтю – написану у співавторстві – у кольоровому часописі (тоді таких майже не було), та ще й не українському. А потім пригадав своє здивування, коли невдовзі побачив «свої» слова, над якими думав, кілька разів переставляв, сподіваючись точніше висловити свою думку, перекреслював і писав знову… у іншому виданні. Вітчизняному. Яке називалося, якщо не помиляюся, «Комуніст України». Офіційне видання  КПУ теж вирішило проаналізувати процеси створення нових політичних партій. «Розвідку», сповнену «незалапкованих» цитат із нашої статті, написав доцент на прізвище Литвин. Порадившись із співавтором, ми вирішили, що присоромлювати комуністичного «дослідника» - марна справа, і може навіть добре, щоб хоча б з його статті деякі читачі дізнаються про існування нових політичних утворень, які тоді більше нагадували «гуртки за інтересами».  А ще подумалося, що може цей «публіцист» просто не знає про правила гарного тону, і це його перша помилка, яка їм навчить. «Один раз – не копіпаст», як сказали б зараз. Але двадцять років тому ми і слів таких не знали...

Це вже пізніше я дізнався, що місяцем раніше подібна історія трапилася з Олексієм Гаранем. Який таки написав тоді Литвину здивованого листа. І отримав відповідь! В який усі закиди у плагіаті рішуче відкидалися. І висловлювалися сумніви в моральності… самого Гараня.

Тож можу припустити, що принаймні трьох українців ніяк не здивував скандал, який спалахнув через десять років. Володимир Литвин це цей час зробив блискучу кар’єру і став керівником президентської канцелярії. І саме  в цьому статусі запозичив шматки тексту вже не в Гараня, а в американського дослідника Томаса Каротерса (або ж Карозерса). Коли «Українська правда» спіймала його за руку, Литвин, щоправда, використав інше слово. «Зреферував». І навіть здивувався – а що тут такого?

Минуло ще десять років - і ми дізналися нову версію подій. Тепер вже «двічі спікер» каже, що писав статтю взагалі не він, це, мовляв, зробили у перевиборчому штабі і дали йому почитати. А далі – дослівно за повідомленням УНІАН:«дуже сподобалась, і кажуть, що треба ж її надрукувати». «Ну так пусть Вальдемар би і пірнав» - сказав би в цьому місці один кіногерой. Але не знав він української політичної кухні!! У друк стаття пішла не за підписом тих, хто її писав (чи «реферував»), автором зголосився бути саме Литвин. Власне тим самим спікер визнав, що пішов на плагіат свідомо, хіба що жертвою вважав не Каротерса, а власних «літературних негрів». Але це не завадило колишньому автору «Комуніста України» знову згадати про мораль. «Урок, повірте, цей на все життя,» - поблажливо зазначив Литвин. Якщо Ви гадаєте, що це почуття провини – Ви просто не знаєте Володимира Михайловича. Бо він мав на увазі… журналістів. І додав - «на чужий роток не накинеш платок»!

Якщо б щось тривожило сумління самого Литвина, навряд би він протягом наступних трьох років оприлюднив цілий тритомник (!) «Історія України», що, як виявили знані історики Олексій Толочко і Наталя Яковенко, чи не весь складається із шматків чужих історичних праць (зокрема і самих Толочко і Яковенко), до того ж вкрай недбало переписаних чи навіть від сканованих. Викрили плагіатора ще у 2006-му, однак його кар’єри це ніяк не зіпсувало і вже в 2008 році «Обозреватель» хапав його за руки, порівнюючи виступ Литвина на форумі «Європа-Україна» з інтерв’ю російського професора Сергія Капіци, що з’явилося в газеті «Известия» за місяць до того.

Звичайно, і тут все можна пояснювати недбалістю помічників, якби не пам’ятати про далекий 91-й, коли у доцента Литвина ще не було під рукою такого великого штату помічників і спічрайтерів, як зараз. А хвороба була тією ж самою. Хіба що тепер вона розрослася до розмірів, коли лікувати марно…

Тим часом інфекція переможно крокує вітчизняним політикумом, не звертаючи уваги навіть на лінії політичних фронтів і барикад. У 2009 році Юлія Тимошенко видала за свою фразу з виступу Роберта Кеннеді – але б на це може й не звернули уваги, якби хтось із вітчизняних політиків і справді міг цитувати Есхіла на пам’ять. Власне і Кеннеді зацитував грецького трагіка не зовсім точно – натомість українська прем’єрка була на диво скрупульозною и повторила усі неточності великого американця слово в слово. Сказати, що викриття Юлії Володимірівни викликало великий резонанс, було б явним перебільшенням. І це, схоже, надихнуло спічрайтерів Раїси Богатирьової, яка у 2011-му змушена була розігрувати перед могилянцями переживання Стіва Джобса, адже на цей раз запозичили не абзац, а мало не всю промову.

Утім, тепер з’ясовується, що й сама Тимошенко охоче бере «в роботу» великі шматки чужого. Першим наважився оприлюднити порівняння її резонансної (і зовсім не в зв’язку із звинуваченнями в плагіаті) статті в Foreign Affairs з публікацією в Financial Times (яка побачила світ за півроку до того) той самий «Обозреватель». Порівняння і справді вражає:

After more than 10 years of delays, Gazprom this month decided to develop a big field in the Yamal peninsula - a barren, harsh and barely accessible region in the Arctic. But the earliest this gas will reach the market is 2011.

 

Meanwhile demand for gas - from Unified Energy System, Russia's electricity monopoly, as well as from expanding industrial companies and households - is growing at about 2.2 per cent annually, according to a recent report by UBS. If this growth rises to 2.5 per cent, "the risk of supply crisis is real", the Russian arm of the Swiss bank says…

The shortage has international implications, too. It means Gazprom will not be able to increase gas supplies to Europe, at least in the short term - something that European countries are increasingly aware of and concerned about.

It also means that, in spite of president Vladimir Putin's promise to build a pipeline from western Siberia to China, Russia may struggle to fill it. This may explain Gazprom's decision to abandon its long-nurtured plan to send gas from Shtokman field in the Barents sea to the US market as liquefied natural gas, diverting it to Europe instead. The decision, initially interpreted as a poke at the US, may instead have been a sign of desperation: sending Shtokman gas to Europe would free up Siberian output for domestic consumption.

 

Analysts say the problem is not the lack of gas - Russia has 16 per cent of the world's total reserves - but rather Gazprom's investment strategy. Over the past few years the company has spent vigorously on anything but developing its reserves. It has built a pipeline to Turkey, taken over an oil company, invested in UES and tried to gain a foothold in European distribution markets. All this was in the name of creating a national energy champion. But investment in Gazprom's core activity was inadequate…

 

Independent producers, including oil companies, already account for 20 per cent of domestic gas sales in Russia and could rack up their output. But this would require incentives.

 

After more than ten years of delay, Gazprom has decided to develop a big field on the Yamal Peninsula - a barren and barely accessible region in the Arctic. But the earliest that gas from Yamal will reach the market is 2011.

Meanwhile, demand for gas - from RAO Unified Energy System of Russia (UESR), Russia's electricity monopoly, as well as from expanding industrial companies and households - is growing by about 2.2 percent annually, according to a recent report by the investment bank UBS. "The risk of supply crisis is real," the report noted, if growth in demand accelerates to 2.5 percent.

The impending shortage means that Gazprom will not be able to increase gas supplies to Europe, at least in the short term -- something that European countries should be aware of and concerned about.

This may explain why Gazprom abandoned itsplan to send gas from the Shtokman field, in the Barents Sea, to the U.S. market as liquefied natural gas and diverted it to Europe instead. The decision, initially interpreted as a move intended to irk Washington, may actually have been a sign of desperation: sending Shtokman gas to Europe would free up Siberian output for domestic consumption.

 

 




The problem, of course, is not a lack of gas - Russia has 16 percent of the world's total known reserves - but Gazprom's investment strategy. Over the past few years, the company has spent vigorously on everything but developing its reserves. It has built a pipeline to Turkey, taken over an oil company, invested in UESR, tried to gain footholds in European distribution markets, and become Russia's biggest media company. All this was done in the name of creating and sustaining a "national energy champion." Yet investment in Gazprom's core business was grossly inadequate.

The only way to avoid a crisis is to break Gazprom's monopoly on pipeline infrastructure and to license independent gas producers. Independent producers already account for 20 percent of domestic gas sales in Russia and are boosting their output.

 

Не може не дивувати, що «зреферували» у статті шматки на «газову» тематику, в якій Тимошенко нібито і сама розбирається досконало. Щоправда, і Литвин вважає себе істориком, «позичаючи» тексти на історичну тематику. Але усіх перевершив Янукович, який, як встановила «Українська правда», в тепер вже знаменитій на весь світ книжці «Opportunity Ukraine» зацитував без лапок фрагменти, які стосуються… його власних вражень і переговорів з іноземними лідерами!

на подлете к Сингапуру перед пассажирами авиалайнеров открывается захватывающая дух картина - морской порт гигантских размеров.

Усеянная судами прибрежная линия уходит за горизонт. Сингапурский морпорт каждые сутки принимает до 150 огромных судов. Ежегодно здесь переваливают более 500 млн т грузов. Это в четыре раза больше, чем все морские и речные порты Украины вместе взятые…

Власти Гонконга и Сингапура утверждают, что их секрет процветания зиждется на четырех китах: английский язык, низкие налоги, простые до невероятности условия ведения бизнеса и высокооплачиваемые, крайне квалифицированные чиновники

on approaching Singapore, airline passengers are greeted by a breathtaking view of an enormous port.


The shoreline is spangled with ships beyond the horizon. The Singapore port receives 150 enormous ships on a daily basis. It annually processes more than 500 million tons of cargo. This is four times more than all the sea and river ports of Ukraine put together…


When visiting there I would ask "what is the foundation of your prosperity?" And I would hear this reply from Hong Kong and Singapore authorities: "The four pillars of English, low taxes, simple conditions for doing business and highly qualified, well-paid officials

Взагалі запозичень у не надто великий книжці стільки, що вона наближається до рекордсмену у цьому «виді спорту» - вже згаданої «Історії України» (проте остання більша – цілих три томи). А виправдання представників Банкової навіть перевершують литвинівські за незграбною безпосередністю. З одного боку – вони стверджують, що ніякого плагіату не було, і бути не могло. З другого – вимагають провести фахову первірку тексту. З третього – вустами перекладача - вибачаються перед президентом за те, в якому вигляді книжка була видана. Як в анекдоті про Ходжу Насредина – «по-перше, я не брав в тебе глечик, по-друге – повернув цілим, а взагалі в ньому тріщина була від самого початку».

Коли ж виправдання закінчуються, в хід йдуть аргументи політичні – це все провокація проти президента, звичайно за гроші, і взагалі, як можна звинувачувати керівника держави в той час, коли на нас тисне Росія!! Показово, що прихильники Тимошенко на запитання про плагіат відповідають майже так само – провокація, проплачена, як можна її звинувачувати в той час, коли опозицію брутально переслідують… Власне, коли Литвина викрили у 2002-му я теж чув щось про проплачених провокаторів і виборчу кампанію, під час якої «не гребують нічим».

Я не маю сумнівів у щирості багатьох з тих, хто справді вважає, що за кожною публікацією в пресі стоїть всесвітня змова. Тому намагаюся їм доброзичливо пояснити, що хвороба іноді вражає навіть найближчих людей. Але від цього вірус не стає доброю феєю, і точний діагноз, навіть якщо він не подобається Вам особисто, зазвичай стає в нагоді – якщо Ви справді прагнете одужання.

Тим дивніше, якщо логікою адептів українських політичних сект починають керуватися журналісти і редактори – особливо там, де від них самих залежить, що потрапляє у випуск, а що ні. Мовляв, «ми не можемо підставити їх у такий складний момент». Тому й оприлюднюють викриття Януковича переважно в опозиційних медіа, а Тимошенко – лише в «Обозревателе» і «Сегодня». «Українська правда» нібито надіслала запити і на Банкову, і на Турівську, але бютівці поки не відповіли… Можуть, до речі, і не відповісти, Богатирьова від такої тактики лише виграла.

Дивувався тут нічому. Політики завжди віддаватимуть перевагу мовчанці. Бо красти легше у тиші – особливо коли йдеться не про кишені витріщак, а про чужі думки, тексти, землі, заводи, міста і країни…

І не варто себе заспокоювати тим, що «усім все і так зрозуміло». Дехто про звитяги симпатичних їм політиків навіть не знає – бо улюблені газета, телеканал чи сайт про це їм не повідомили. З цензурних, особистих чи якихось інших міркувань – але не повідомили. І тим самим, якщо бути відвертим, дали можливість пошесті клептоманії поширюватися й далі...

_______________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Не хлібом єдиним

І в Тунісі, і в Єгипті на вулиці вийшли ті, хто взагалі не бачить перспективи для себе і своїх дітей в умовах, які створювали режими Бен Алі і Хосні Мубарака.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: