Привид московського панславізму

Юрій Винничук© УНІАН
У книзі "Україна на порозі XXI століття" є віщі слова: "Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, курс України переорієнтується... на Схід".

Апетит приходить під час їжі. Свята істина. І досить було щедро накрити гостинний стіл під назвою "Україна" перед виголоднілими "старшими" братами, як ті відразу вдоволено заплямкали і стали вимагати більшого.

На кримському фестивалі "Великое русское слово", де жодного разу оте велике слово так і не прозвучало, Константін Затулін запропонував оголосити російську мову державною в Україні, а українську – державною в Росії. Можна тільки уявити собі цю захоплюючу картину, як тисячі азарових по всій Росії намагаються з папірчика пробубнити що-небудь українською.

А міністр освіти Росії – хахол Андрєй Фурсенко подякував кримчанам за те, що зберегли "общій язик". Зрештою, як і общак, і общєпіт.

Ще один хахол Міхаіл Швидкой перейнявся не тільки статусом російської мови, але й формуванням української нації, бо "те, що відбувається в східних і південно-східних регіонах України, і те, що відбувається в Західній Україні, не співпадає один з одним. Виникає дуже серйозна проблема формування української нації". І ось уже його мозок посилено працює над тим, аби українці формувалися за кремлівським стандартом.

Під кінець московський гість виконав ще й арію на тему "двокультур'я", без якого Україні – ну, ніяк. Дивно, що буваючи на Заході, Швидкой жодного разу про оте спасенне "двокультур'я" не промовився. А то б, думаю, німці чи там французи з цікавістю послухали.

Незважаючи на те, що ніхто в Україні нікому не забороняє причащатися російською культурою, якось не видно жодних її цілющих впливів ні зараз, ні в минулому.

Відомий мовознавець Ніколай Трубєцкой (1890—1938) писав у статті "К украинской проблеме": "Царь Петр поставил себе целью европеизировать русскую культуру. Ясно, что для выполнения этой задачи могла быть пригодна только западнорусская, украинская редакция русской культуры, уже впитавшая в себя некоторые элементы европейской культуры... Наоборот, великорусская редакция русской культуры, благодаря своему подчеркнутому европофобству и тенденции к самодовлению, была не только непригодна для целей Петра, но даже прямо мешала осуществлению этих целей. Поэтому, Петр эту великорусскую редакцию русской культуры постарался совсем искоренить и изничтожить, и единственной редакцией русской культуры, служащей отправной точкой для дальнейшего развития, сделал украинскую редакцию...

Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры".

То хто кого "просвещал"?

Навіть російська літературна мова творилася на український копил: "Уже при Никоне, – пише далі Трубєцкой, – киевская редакция церковнославянского языка вытеснила московскую в богослужебных книгах. Позднее то же вытеснение московской редакции редакцией киевской наблюдается и в других видах литературы, так что тем церковнославянским языком, который послужил основанием для "славяно-российского" литературного языка петровской и послепетровской эпохи, является именно церковнославянский язык киевской редакции.

Вся русская риторика послепетровского периода, как церковная, так и светская, восходит именно к этой украинской традиции, а не к традиции московской... Наконец, литература драматическая в допетровскую эпоху имелась только в Западной Руси. В Москве своей самостоятельной традиции драматической литературы не было: при дворе ставились, и то очень редко, — драматические произведения украинских авторов.. Таким образом, на рубеже XVII и XVIII-го веков произошла украинизация великорусской духовной культуры".

Не було й світської поезії в Московщині, а в Україні була. Так що черпати нам на Сході не було чого. Черпали від нас.

Ось що писав Алєксєй Толстой (1817– 1875): "Є дві Русі. Перша — Київська — має своє коріння у світовій, а найбільше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь — московська. Це Русь — закон тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь із давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи".

Видатний російський філософ В.В.Розанов (1856-1919) зізнавався: "Мы, московиты, споили киргизов, черемисов, бурятов и других, ограбили Армению и Грузию, запретили даже Богослужение на грузинском языке, обездолили богатейшую Украину, Европе же мы дали анархистов П. Кропоткина, М. Бакунина, апостолов разрушения и пыток С. Нечаева, В. Ленина и т.п. моральную грязь" ("Апокалипсис нашего времени").

А ось Карл Маркс: "Московский панславизм — это только одна из форм московского захватничества. Целью московского панславизма является не свобода и независимость славянских народов, а уничтожение всего того, что создала Европа за тысячи лет своего культурного труда" ("Versus Russia").

А зараз нас хочуть переконати, що без російської культури чекає нас ледь не погибель. Ясна річ, що не в культурі тут мова, а в культурній експансії і новітній русифікації. Бо все це ми вже пережили в совєтську епоху, коли нас переконували, що тільки росіяни можуть вважатися старшим братом, тоді як справжнім старшим братом були вірмени, чия культура сягає дохристиянських часів.

П'ятнадцять років тому з'явилася книга "Україна на порозі XXI століття", де можна знайти такі віщі слова: "Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід".

Авторами цієї книги були... Дмитро Видрін і Дмитро Табачник. З якою геніальною прозорливістю їм вдалося передбачити те, що зараз з успіхом втілюється в життя! При чому одним із них.

Російські емісари приїжджають у Крим і вважають, що це теж їхній "русский мир", який вони повинні плекати і леліяти. Понад десяток українських партій сповідують відверто антиукраїнську ідеологію. При владі росіян і неукраїнців більше, ніж самих українців.

А з вуст різних там маркових та жіріновскіх лунають такі самі слова, які свого часу лунали з вуст Адольфа Гітлера: "Панове! Сьогодні ваш обов'язок не просто турбуватися про німецьку діаспору. Ви повинні перетворити її в бойовий загін. Організаціям німецької діаспори не треба ні обговорювати, ні узгоджувати свою політику з місцевою владою. Вона визначається тут, мною... Перебуваючи на передньому краї нашої національної боротьби, ви є форпостами Німеччини і даєте можливість удосконалювати наш поступ і провадити наші бойові операції... Ви в "секреті". Ви готуєте й провадите акції, перебуваючи далеко попереду лінії нашого фронту. Кожен із вас повинен маскувати свою підготовку до атаки... Доцільно мати в кожній країні хоча б дві німецьких фракції... Одна з них повсякчас закликає дотримувати законності, її обов'язок — суспільні та економічні зв'язки. Друга фракція нехай буде радикально-революційною... Вам належить підготувати ґрунт... Німеччина має намір поширити свою владу далеко за межі наявних кордонів..."

Плануючи захопити Францію, він сказав: "Одного дня я просто введу війська в Париж. На них буде французька форма... Ніхто не затримає їх. Вони візьмуть Генштаб, міністерства, парламент... Я давно контактую з людьми, які утворять новий уряд. Уряд, який мені підходить... Ми маємо таких людей... в будь-якій країні... Нема потреби їх підкупляти. Вони приходять самі. Їх штовхають до нас честолюбство і сліпота, невігластво і внутріпартійні чвари... Ми укладемо мир, перш ніж почнемо війну... Наша стратегія — нищити ворога зсередини. Щоб він сам себе перемагав..."

Подумав Адольф і про "двуязичіє": "У Конгресі США забракло всього-на-всього одного голосу, щоб зробити німецьку мову державною... Німецька частина американського народу — ось джерело політичного й духовного оновлення... Лише націонал-соціалізм покликаний звільнити американський народ від його панівної кліки й повернути йому можливість стати великою нацією..."

Чи забракне голосів у нашому парламенті для того, аби проголосити другу державну? Може, й не забракне. Бо і серед депутатів чимало тих, для кого Україна нічого не важить. Якщо хтось із них і збирається боронити незалежність, то тільки тому, що тут стоять їхні заводи, тут їхній бізнес. А мова – пустий звук. Це скоріше перешкода для комфортного життя, в якому ти мусиш роздвоюватися, замість того щоб і вдома, і за мікрофоном говорити "на язикє".

"Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком", – думав А. Герцен. І помилився: не послужило уроком.

________________________

Читайте також

Пестити і любити

Чого найбільше потребує наш президент, то це любові. Обділений любов'ю і пестощами в дитинстві, він прагне бодай зараз тепла і ласки.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 38
Вибір редакції