Привиди минулого на службі у влади

Володимир В'ятрович
Про справжнє обличчя радянського тоталітаризму, тотожність із створеними Гітлером та Муссоліні режимами почали писати щойно через десятиліття після Старуха.

В Другій світовій війні держави, які асоціювали себе із фашизмом чи нацизмом або відверто називали себе такими, зазнали цілковитої поразки: їх ідеологія та практика були скомпрометовані.

Здавалося б, після 1945-го ці поняття залишаться хіба предметом суперечок між дослідниками. Але навпаки, про фашизм в післявоєнний період стали говорити чи не більше.

Один із ідеологів ОУН Ярослав Старух у 1946 році відзначав: "Марево фашизму дальше тривожить і стрясає світ своїми упирями". Про боротьбу із загрозою фашизму писали всі газети Центральної та Східної Європи, контрольовані комуністичною владою. Істерія перекинулася навіть за межі територій, що перебували під впливом Кремля. Того ж 1946 року відомий англійський письменник Джордж Оруелл в есе "Політика та англійська мова" вказав: "Слово фашизм нині не вживається в жодному іншому сенсі, як для позначення "чогось небажаного".

Читайте також: "Масковскає время"

Для Сталіна та його поплічників, які встановлювали тоталітарний режим на визволених від німецької окупації територіях Східної Європи, "чимось небажаним" були всі політичні сили, за винятком комуністів. Тому фашистами називали лібералів, клерикалів, консерваторів, демократів... В руках червоної пропаганди термін перетворився у дуже зручне політичне тавро, з допомогою якою із суспільного життя витравлювалися будь-які альтернативи. Відтак світ зручно ділився навпіл: з одного боку антифашисти (це поняття цілком монополізувалося комуністами), з іншого – всі, хто не з ними, а отже – фашисти. Таке зумисно спрощене бачення реальності стало невід'ємним елементом політичного життя контрольованих Кремлем країн, однією з основ створюваного тоталітарного режиму.

Іронія історії полягала в тому, що лаври головного борця із фашизмом присвоїла собі політична система, надзвичайно схожа на "ворога" за своєю суттю, ідеологічними засадами та принципами побудови політичного життя. Вже згадуваний Ярослав Старух у роботі "Упир фашизму" одним із перших обґрунтовував тотожність більшовизму із фашизмом. "Фашизм є там, де є диктатура, тоталітарний устрій, шантаж над правами одиниці, державний централізм, поліційний терор, концентраційні табори, де є монопартійна система і урядове насильне вивищування і звеличування пануючого диктатора, де панує мілітаризм і загарбницький імперіялізм, де немає особистої ні національної свободи, де нема свободи сумління, думки, слова, друку і товариства чи партії, де нема правдивих, зовсім вільних виборів і парламентарної влади, де нема нема людяности, гуманізму, але панує ненависть, терор і розбій". Усі наведені ознаки, на його думку, характерні для режимів Гітлера у Німеччині, Муссоліні в Італії, Сталіна у СРСР. "Італійський фашизм, німецький гітлеризм і російський большевизм – робить висновок Старух, – це однотипні тоталітарні рухи і системи, що виникли і розвинулися після першої світової війни в різних європейських країнах".

Читайте також: Незнана революція

В 1946 році, коли писалися ці рядки, такі тези не готові були сприймати навіть в демократичних країнах Заходу. Сталін, "добрий дядько Джо" для багатьох за межами Союзу, легко приховував справжню суть створюваного режиму, прикриваючись іміджем переможця найбільшого лиха для людства. І навіть з початком "холодної війни" суспільні настрої змінювалися досить повільно, що дозволило диктатору до кінця 1940-х остаточно закріпити промосковські комуністичні режими на всіх теренах, куди під час війни дійшла Червона армія. Про справжнє обличчя радянського тоталітаризму, його тотожність із створеними Гітлером та Муссоліні режимами почали писати (Мілован Джилас, Анна Арендт, Збігнєв Бжезинський) щойно через десятиліття після Старуха.

Проте навіть після падіння Радянського Союзу у 1991 році спроби керувати суспільством радянськими методами не зникли із політичного життя. Особливо актуальними вони стають сьогодні, коли "вождь народів" в медіа та навіть у підручниках знову постає як розумний державний керівник. Кілька тижнів перед та після 9-го травня мізки українців черговий раз промивали пропагандою про "Велику вітчизняну війну" та "Велику перемогу". Під час урочистостей використовувався не лише червоний прапор (який іноді, мало не як святиню, охороняли спеціальні підрозділи міліції), часом серед плакатів та транспарантів можна було помітити й вусате обличчя самого "великого архітектора перемоги". Масове занурення у радянське минуле виявилося зручним ґрунтом для запуску владою нового/старого методу боротьби із своїми опонентами — окреслення їх фашистами.

Досі тривають наукові дискусії щодо означення фашизму як явища. І власне термінологічна невловимість, поєднана із максимально можливим негативним навантаженням, перетворили даний термін у зручне звинувачення, котре важко спростувати. Відомий американський публіцист Джона Голдберг слушно зауважив: "Чим частіше хтось вимовляє слово "фашист" в повсякденній мові, тим менша ймовірність того, що він знає, про що говорить".

В Україні цими словами однаково розкидаються як представники влади, так і опозиції. Проте лише влада вирішила вчинити по-сталінськи — поділивши всю країну на два табори: антифашистів та фашистів. Звісно, члени Партії регіонів представляють себе флагманом першого табору, в який входять ще й комуністи. Тоталітарна логіка українських "антифашистів" (хто не з нами – той проти нас, а тому фашист) вже навіть не приховується.

Схоже, ця проста технологія є останньою надією правлячого режиму, який, після поразки у протистоянні з реальними проблемами в соціальній, економічній, культурній сферах, вирішив зосередитися на боротьбі із фантомами. Навряд чи хтось зараз може точно назвати прізвище головного суперника Януковича на виборах 2015-го, проте не доводиться сумніватися – він (вона?) буде "фашистом". Незалежно від політичних поглядів. Адже стане суперником головного в країні "антифашиста". Боротьба з фашизмом не лише дозволить мобілізувати електорат, який справно обробляється дуже доречною радянською пропагандою, але й дозволить заручитися зовнішньою підтримкою. При чому підтримкою як східних, так і західних сусідів, де фашизм не люблять по-різному, але однаково сильно.

Чудовий план, якому втім бракує важливої складової: існування фашизму в Україні. Це Сталін, який цілком контролював інформаційний простір комуністичних держав, міг з легкістю називати фашистом будь-кого, кого треба було прибрати з політичної шахівниці, його доблесні чекісти могли ще й організувати публічне "щире" зізнання будь-якого політика у фашистських поглядах. На жаль для української влади, вона наразі такої можливості не має. Тому її вистачає лише аби вишукувати в заявах та вчинках найбільш радикальної частини опозиції щось, що могло б нагадати фашизм, аби потім звинуватити весь опозиційний рух. Звичайно, влада не лише спостерігатиме, але й провокуватиме опонентів для творення "доказової бази".

Схоже, теперішньому керівництву країни абсолютно байдуже, що наразі творення фашизму в Україні компрометує не опозицію, а державу в цілому. Поза межами нашої країни й так є чимало бажаючих представити все українське (включно з державою) як фашистське, ксенофобське, антиєвропейське. Тепер вони заручилися серйозною підтримкою у цій непростій роботі — одіозні, але дуже активні політики Колісніченко, Табачник, навіть президент Янкович та інші "антифашисти" активно включилися у процес, вперто не помічаючи, що пиляють гілляку, де самі сидять.

"Фашизація" опонентів – не новий для української політики метод. Легко можна згадати запровадження терміну "нашизм" щодо опозиційної "Нашої України" в 2002-му, зображення кандидата Віктора Ющенка у формі СС під час кампанії 2004-го. Проте досі влада не діяла так відверто і масштабно, не гребуючи жодними методами.

Янукович намагається викликати страшний привид фашизму, вважаючи, що той стане його головною зброєю у 2015-му. Але привидів минулого краще не будити, бо вони таки можуть повстати з небуття у дуже несподіваний час і в несподіваній формі. Виглядає, цей привид вже спинається на ноги, ховаючись у натовпі "антифашистів". І необов'язково його можна буде легко впізнати за чорною сорочкою, яку він одягав у Римі, чи коричневим одностроєм, який носив у Берліні. В Києві йому може бути комфортно у чорному спортивному костюмі чи навіть синій формі міліціонера.

Володимир В'ятрович

 

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 13
Вибір редакції