Про братів, росіян і братів росіян

Юрій Андрухович
"Русские братьев не едят!", - сказав російський поет, подивившись на конину. Я й досі не можу вдосталь намилуватися тією фразою.

Мій друг і перекладач Майкл Найдан – вегетаріанець радикального штибу. Про таких кажуть: "Він не їсть нічого, що має очі". При цьому слово "очі" слід розуміти як дослівно, так і метафорично. Бо Майкл не їсть навіть окатої яєшні.

У шафі кожного вегетаріанця заховані чиїсь кістки. Без кісток і трупів у цьому світі взагалі нічого не трапляється. Так і в Майкла. Колись йому ненароком довелося скуштувати плоті свого приятеля, бичка Віллі. Його батьки, як і більшість порядних американців українського походження, тримали невеличку ферму. І Віллі, напрочуд розумний, симпатичний та, що не менш важливо, миролюбний і комунікабельний бичок, був улюбленцем Майкла в його підліткові роки "А пам’ятаєш нашого Віллі, синку?" - запитав батько Майкла, коли той студентом-першокурсником приїхав додому на канікули. І не чекаючи синової відповіді, повідомив: "Той біфштекс, що ти саме їси, це він".

З’їсти друга на обід, хай навіть і святковий?! Мабуть, у цьому мало приємного – якщо тільки ти не доктор Ганнібал Лектор. Свою рішучу відмову споживати будь-що, наділене очима, з того жахного моменту Майкл так і пояснює: щоб випадково не з’їсти ближнього.

З іншого боку, разом із розростанням людської популяції будь-яка тварина у цьому світі ризикує стати обідом – і не конче святковим. Думаю, скоро перестане йтися навіть про сумки, шуби і крокодилячі, чи то пак, страусячі туфлі. Головною проблемою стане живлення, себто прохарчування.

Цілком не виключаю, що, наприклад, китайці обов’язково винайдуть спосіб готувати живих істот, не залишаючи жодних відходів. При цьому йтиметься вже не тільки про свійських чи диких тварин, а про живих істот узагалі. З політичними в’язнями включно. Вершина гурманства – серце або мозок якого-небудь Нобелівського лауреата.

На відміну від мого друга Майкла, я, каюся, вегетаріанцем не є. Хоч і войовничим м’ясожером я теж не є – радше поміркованим. М’ясо більше не відіграє для мене такої важливої ролі, як у дитинстві чи замолоду, коли ми годинами дискутували про неможливість комунізму і ланцюги кармічних перевтілень. Але ми були не тільки молоді, а й голодні. І голод, як завжди, ідейно перемагав.

Пам’ятаю, як студентами ми з’їли консерву з кита. Звідки вона взялася, пригадати не можу. У будь-якому разі то не був якийсь вельми поширений харчовий продукт, швидше навпаки – раритет. У той час блакитні кити масово викидалися на берег. Це була епоха гігантських китів-самогубців.

Радянська харчова промисловість не могла не скористатися з такої халяви. Невідомо, хто з трудящих поїдав найбільші шматки китових тіл, але одна мільйонна гігантського самогубця, затиснута в малу бляшанку (з тих, що зазвичай містили в собі всіляку кильку чи тому подібну дрібноту) таки потрапила на стіл бідних студентів Львівського поліграфу.

Не певен, чи можна цю консерву вважати делікатесом. Китове м’ясо на смак нагадувало яловичину. Ми з’їли кита тихо і швидко, зажувавши хлібом і запивши так званим вином. Отоді і з’явилося відчуття, наче ми з’їли когось із своїх.

Гуртожиток Московського літінституту, куди мене занесло через десяток років, мало чим відрізнявся від гуртожитка Львівського поліграфу. І якщо вже й були якісь відмінності, то вони ніяк не стосувалися кулінарних уподобань студентів. Як і у Львові, узбеки завжди готували плов, а кавказці шашлик. Загалом же їжа віталася будь-яка – без національних упереджень. Мій однокурсник, прозаїк із Башкирії (на жаль, уже й не згадаю імені, та це тепер і неважливо, він був башкир - і цим усе сказано), запросив мене скуштувати особливої шинки. Діялося це, здається, в курбан-байрам – от він і запросив.

Башкири – народ вершників. Коні супроводжують їх протягом усього життя. Малі башкирята, щойно зіпнуться на ноги, відразу ж сідають на коней. Чудові скакуни і благодатна тяглова сила, коні служать башкирам до останнього. Мій однокурсник розповідав: "Коли кінь постаріє, його звільняють від фізичних навантажень і скеровують на так звану "жировку". Там старий від’їдається і відпочиває. Останні місяці коневого життя – це суцільний кайф, як на пенсії. Потім його забивають, а з м’яса готують оце, чим я тебе якраз і пригощаю".

У цю мить до башкирової кімнати зайшов ще один наш однокурсник – російський поет, у романі "Московіада" я назвав його Єжевікін. "Сідай і ти, - звернувся до нього башкир, - та скуштуй моєї конини". Єжевікін на це гордо струсонув усією своєю кучерявою шевелюрою і випалив: "Русские братьев не едят!".

Я й досі не можу вдосталь намилуватися тією фразою. Якби моя воля, то я писав би її отакенними велетенськими літерами всюди, де тільки би зміг. Наприклад, на кожному російському танкові. Чи принаймні на вході до кожного м’ясокомбінату.

__________________________________________________

Читайте також:

Останній аргумент

Телевізор у моєму помешканні став радше предметом інтер'єру. Залишається останній аргумент на його користь. Він так і називається – "Аргумент кіно" на каналі 1+1.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 21
Вибір редакції