Про Харків

Сергій Жадан© УНІАН
Насправді, не знаю, чи не втратить місто з усією цією барабашовською біжутерією якийсь колорит і ментальну основу, і чи потрібен йому такий колорит узагалі.

І коли повертаєшся сюди через кілька місяців, перше, що кидається в очі – це цілковита відсутність якихось змін. Гамірні вулиці, заклопотані громадяни – Харків настільки рухливий, що на перший погляд може видатись, ніби тут усі бігають по колу, не знаходячи собі місця та спокою. Потім поступово помічаєш нові вивіски, нові будівлі, нову рекламу. Просто нова реклама така ж порожня й барвиста, як і попередня, тому око і відмовляється її помічати.

У цьому місті з'являється щоразу більше якоїсь азійської крикливості й строкатості – ядучі кольори вивісок та жіночої косметики, безкінечні джипи, водії яких керуються не так правилами дорожнього руху, як своїми персональними уявленнями про гідність та славу, розповзання торгівлі вулицями й зупинками громадського транспорту. Та й сам громадський транспорт – перемотані скотчем та залатані фанерою маршрутки, з прапорами партії влади та георгіївськими стрічками, мармурові колони і заліплені нацистськими листівками вагони метрополітену, підозріло ремонтовані трамваї й гарячі, мов ксероксні апарати автобуси. Громадський транспорт тяжко провозить у своїй утробі щоденні натовпи бюджетників, забезпечуючи щоранку місто свіжою кров'ю робочої сили й розвантажуючи його надвечір для кількагодинного перепочинку.

Гарячий азійський дух відчувається в самій інфраструктурі міста. В центрі це не так помітно, але варто вихопитись куди-небудь на спальники, вздовж лінії метро, як відразу кидаються в очі безкінечні базари, на яких працює, здається, добра половина міста, і на яких продається все – від липневої городини до меблів та броньованих дверей. Продавці броньованих дверей посеред вулиці виглядають особливо зворушливо – вони ніби відчиняють брами невидимого, і потрібно мати неабияку мужність і відвагу, аби скористатись їхніми рекламними пропозиціями й зазирнути на мить потойбіч гіркого харківського повітря.

Що кидається в очі ще? Ясна річ, супермаркети. Ці будинки культури та відпочинку за відсутності державного впливу на наші душі й наш дозвіл, оази світла й прохолоди в розпалених спекою сутінках слобожанської столиці. Під супермаркетами збираються підлітки з алкоголем і зупиняються перші красуні мікрорайонів, тут призначають побачення закохані й вигулюють немовлят молоді мами, які ще вчора самі були першими красунями й так само сиділи чорними весняними вечорами на лавах під розбитими ліхтарями, п'ючи всі ці шалені в своїй несумісності бір-мікси та слухаючи химерні поморочені рінгтони.

Довкола супермаркетів обов'язково горять вогнями вивіски інтернет-клубів та гральних автоматів. Інтернет-клуби теж, до речі, невимовно нагадують турецькі забігайлівки з комп'ютерами де-небудь у Берліні чи Мюнхені. Та сама малоазійська ненав'язливість послуг та неохайність робочих місць, та сама прокуреність приміщень та відсутність української розкладки на клавіатурі, ті самі голосні розмови по моблу на сокровенні теми й дивовижна зацикленість на порносайтах. Східна насичена чуттєвість присутня навіть у зовнішньому вигляді городян. Золото на чоловічих шиях та пальцях, що за задумом мало би робити чоловіків більш суворими та мужніми, наколоті на їхніх передпліччях сакральні знаки, що мали би вказувати на досвід та життєву мудрість, ретельно й старанно накладена фарба на жіночих обличчях, що мала би свідчити про пристрасність та недоступність. Натомість безкінечне дольче й габана недвозначно натякає на органічну приналежність до євроатлантичного соціокультурного простору, в якому ми всі так хочемо опинитись, де нам всім відчиняться шлюзи розуміння та рівноваги, після чого ми залишимо назавжди в минулому наші палені шмотки й дешеві понти, які, за великим рахунком, і складають основу нашої соціальної самоідентифікації.

Можливо так воно й буде, і одного разу справді залишаться в минулому сонцезахисні окуляри, які харківська молодь не скидає навіть у вагонах метро, й барсетки, з якими молоді підприємці ходять на побачення до перших красунь мікрорайонів, оскільки в них, цих чарівних барсетках, зберігається найцінніше – ладанки, фотокарточки мами й декларації про сплачені податки. Так само залишаться в минулому ботфорти й шпильки, в яких жінки нашого міста стають так подібними до варшавських проституток, і спортивні костюми, які вони одягають на урочисті зібрання та ділові зустрічі. Хоча, насправді, не знаю, як буде виглядати місто, коли все це зникне. Чи не втратить воно з усією цією барабашовською біжутерією якийсь колорит і ментальну основу, і чи потрібен йому такий колорит узагалі. Не справа письменника підказувати співгромадянам, що їм носити на побачення.

Вже коли знову вибираєшся на вокзал, виходиш у темряву липневого вечора, минаючи компанії підлітків, що гуляють мікрорайоном у своїх пляжних капцях, і дівчат із їхніми кривавими нігтями, якими вони роздирають яких-небудь жахливих сушених кальмарів, відчуваєш, що повітря наповнене пилом і запахами дерев. Таких дерев немає більше ніде, лише в Харкові. Власне, такого пилу теж. І дорогою трапляється дивовижна родина, якесь святе сімейство – він у своїх спортивних трусах і китайській майці тримає в одній руці пиво й сигарету, а в іншій – мобільник та барсетку, а якоюсь невидимою третьою рукою штовхає поперед себе возика з сином. А вона йде позаду нього, з морозивом у руках і виразом непідробного щастя на обличчі.

У вагоні жінки швидко переодягаються в кислотних кольорів спортивні костюми й легко відходять до сну, лишаючи в чорній тканині ночі білий рафінад будинків, розпечене базарне пекло, найкраще місто на світі.

_____________________________

Читайте також

Прикордонний синдром

Дивишся на румунів, котрі заполонили мегаполіси шенгенської зони, миючи чужі автівки, і розумієш, що навряд чи головною нашою проблемою є візовий режим.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 16
  • донецьк донецьк 28 липня, 10:56 Згоден 2 Не згоден 1 Він пише про те, що ми всі з вами щодня бачимо й чуємо. Нічого нового. Він не дивує. Його стиль теж заяложений. Він ніби пише не для нас, а для себе, мовляв, який же я... поглянь-но лишень... тощо. Творчість - то передусім - самозабуття. Андрухович теж, до речі, захлинається власною винятковістю. Така моя думка. Хто згоден? відповісти цитувати Дякуємоспам олеся олеся 28 липня, 14:10 Згоден 2 Не згоден 0 бажаєте читати про те, чого ніхто не бачить і не чує - читайте фантастику. ніби ви не знаєте, що одні і ті ж речі всі бачать по-різному. п.с. і для чого оце постійне вживання займенника "він" цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції