Про мозок і "говно" нації

Якби я мав бравнінґа, моя рука потяглася б до запобіжника, читаючи чергового дуполизьного листа так званої інтелігенції. Це, мабуть, про неї дєдушка Лєнін сказав:"Интеллигенция – это не мозг нации, а ее говно!"

Німецький драматург Ганс Йост (1890 – 1978), друг незабутнього Адольфа, вклав у вуста одному з героїв п'єси фразу, що стала крилатою: "Коли я чую слово "культура", то знімаю із запобіжника свого бравнінґа!". Пізніше цю фразу приписували безлічі людей, у тому числі й самому Гітлеру. Але мені ця фраза згадалася не тому, що йшлося про культуру, бо у багатьох пізніших перекрученнях на місці "культури" читаємо – "інтелігенція". І саме з цим словом мені афоризм Йоста смакує довше.

Тобто, якби я мав бравнінґа, моя рука теж потяглася б до запобіжника, читаючи чергового дуполизьного листа так званої інтелігенції. Це, мабуть, про неї дєдушка Лєнін сказав:"Интеллигенция – это не мозг нации, а ГОВНО!"

І ось це "говно" раптом вирішує, що пора булькнути. І не просто булькнути, а звернутися з листом до государя імператора і засвідчити своє ніжайшеє почтеніє. Щоб народ побачив: інтелігенція підтримує реформи! Дарма, що тієї інтелігенції, як кіт наплакав.

Пафос листа з заключною фразою "З вами народ!" викликає сміх. Де ж той народ? Чому під цим історичним листом стоять підписи лише 13-ти "інтелігентів"? Чому не 13 тисяч? Чому не 130 тисяч?

І який таємний сенс отакого листа? Може, підписанти і отримали якісь дивіденди, але практика показує, що для шулерів нема нічого святого. Влада використала у своїх інтересах Дмитра Стуса, але і пальцем не кивнула, коли депутати Горлавкі відмовилися встановлювати погруддя Василеві Стусові, обізвавши поета "бандєравцем", "фашистом" та звинуватили у "вбивстві наших дітей". Можливо, для президента і Ганни Герман Чехов справді більший український поет, аніж Василь Стус. У кожному разі – це чудовий приклад того, якою короткою є вдячність за кожне прогинання.

Отже, коли виникла така геніальна ідея з листом, відразу почали вербувати кожної тварі по парі, як на біблійний ковчег. Щоб і науковці були, і композитори, і театрали, і писателі... Не завжди по парі вийшло, але якось нагребли. Правда, більшістьтого "ге", про яке Лєнін писав, не є для пересічного українця авторитетами. Більшість із них уже похилого віку і мають великий стаж прогинання згідно лінії партії – хоч вперед, а хоч назад. Ну, яким авторитетом можуть тішитися Віталій Коротич, який давно вже не живе в Україні, Борис Патон, який усім режимам вірно служив або шеф-редактор "Всесвіту" Олег Микитенко, залежний від державних дотацій?

А 81-річний Петро Кононенко, який узяв на себе ідею створення листа? За совєтів грізно боровся з націоналізмом, публікуючи такі епохальні книги як "Комуністична партійність – вищий прояв народності", "Сучасне село в українській радянській літературі", "Партійність, народність і художнє новаторство літератури". Усього він видав біля 20 подібного мотлоху, вартість якого на сьогоднішній день дорівнює нулю. За оцю примітивну псевдонаукову писанину став і доктором, іпрофесором, і орденами та медалями нагороджений. Тобто науковець із нього ніякий, а от цілий інститут довірили очолити саме такому комуністичному динозавру! Правда, мистецтво мімікрії цей дідусь опанував бездоганно, бо ще зовсім недавномав інші думки, аніж ті, які висловив у листі: "Ідіть собі на свій Майдан! – кричали в ЦВК "біло-сині" депутатам нашоукраїнцям, коли Ківалов коронував їхнього пахана" (Петро Кононенко. "Українознавство – наука любові, етики, життєтворчості". Львів, 2006).

Нічого собою уже не являє і Лесь Танюк, який набрався нахабства видати за державний кошт 60 томів своїх безглуздих щоденників. Вийшло уже 16! Але у продажу їх не знайдете, лише на книжкових виставках, бо наклад, вочевидь, лише показушний. Ви здивуєтеся, яким чином можна сотворити аж стільки томів щоденникових записів? Не дивуйтеся, а вчіться. Оце здибає наш колишній патріот Вознєсєнского, перекинувся кількома словами, а далі – шурує купу віршів російського поета, чи ось знаходить у шухляді папку, а в папці різні виписки, чужі рукописи – і їх у щоденник. Отак воно й розпухло.

Хто там іще? Композитор Олександр Злотник? Ну, якщо називати композитором автора попси... А решта – люди залежні від державних коштів.

З тієї усієї гопкомпанії подив викликають лише три особи: Ольга Богомолець, Сергій Квіт і Володимир Цибулько. Перша уже заявила, що не підписувала листа, але без особливого обурення. Більше її розгнівали кпини Олега Мєдвєдєва. Другий заявив, що листа почув по телефону, та й то уривки, а спокусився на підпис, дізнавшись, що ініціатором є Ольга Богомолець. Ну, що ж – є й така практика. Коли мені телефонує хтось, кому я довіряю, і запитує, чи підпишу я листа про те-то й те-то, я погоджуюся, але... при умові, що дзвонить той, кому я довіряю, особисто. Хто дзвонив Сергію – таємниця. Богомолець заявила, що не вона. Та здогадатися неважко, звідки роги ростуть.

І ось ми дійшли до Цибулі. Так по-дружньому ми його усі називали. Великого, огрядного, з добродушним усміхом, любителя позажигати. Пам'ятаю початок 1980-тих. Стою на Хрещатику у колі поетів біля знаменитого гастроному. Підвалює худий високий молодик, недбало вбраний, у розхристаній сорочці, з авоською в руках повною порожніх пляшок з-під пива та горілки. Так ми й познайомилися. Юний Цибуля жив богемним життям. Писав вірші з матюками, ночував по майстернях, пив з горлянки у брамах... На початку 1990-тих він прославився ще однією фразою, яку виголосив на Пленумі Спілки письменників: "Шановні інваліди творчості!" Зала, заповнена здебільшого старцями від літератури, ще довго обурено гуділа.

Серед підписантів легендарного листа інвалідів творчості виявилося аж троє – Микитенко, Коротич і Цибулько. Та якщо ви зазирнете у будь-яку книгарню, то їхніх книг не знайдете. Микитенко ніколи нічого не писав, а лише перекладав, Коротич давно вже нічого не пише, а Цибулько надто рідко дрочить свою Музу. А може, це Муза рідко дрочить його, бо при згадці про Цибулю на пам'ять спливають лише дві його фрази "спать ложась я читаю драча" і "я був в мавзолеї, я леніна бачив в гробу".

У кожному разі доробок його надто скромний, більше відомий Цибуля тим, що працював і з КУНом, і з РіПкою, і з Семиноженком, і з Ющенком, якому присвятив аж дві поеми:

певно нам так було добре що в продавцеві надій

ми прогледіли продавця розчарування

ну а що продавець вселюдської надії?

та уриє собі на свою перебджолену пасіку

і ні серед трутнів його не знайдеш

ні серед бджілок не вичислиш...

пасічник подвійного дна

відбирає у бджіл а пригощає мерзотників...

якби він був човном — в одне його дно

билися б риби а в інше птахи

і ми відкрили в собі:

всі ми — мешканці його подвійного дна.

Цікаво, що опублікувавши ці опуси, автор преспокійно продовжив працювати радником всеукраїнського "пасічника подвійного дна".

Дехто порівнює листа з відомими одобрямсами в епоху Сталіна і Брежнєва. Але тоді після появи подібних листів, які підписали професори і знатні ланкові, вибухав потужний рух: листа обговорювали на фабриках і заводах, в інститутах і свинарниках, у школах і психлікарнях. А зараз? Який резонанс? Тільки й того, що на усіх форумах підписантів шкалюють та насміхаються, називаючи проститутками і трупами.

Ба навіть уже й анекдоти пристосовують. "Про діда Цибулька. Здав дід криївку совітам, сидить і наминає пайок від комісарів. Повз нього на розстріл ведуть повстанців, які з презирством дивляться на Цибулька, що жере москальську ковбасу. Той, помітивши це, гукає найближчому з них: "Куме, ти що – образився?"

Ні, Цибуля, я на тебе не ображений. Але, коли ти виправдовуєш свій колабораціонізм уболіванням за те, щоб не провисли реформи, то я думаю, що ти, мабуть, дарованої ковбаси переївся. Бо статистика свідчить, що реформи влади не підтримує більшість українців. Ці реформи неповні, окозамилювальні і недолугі. А боротьба з корупцією – примітивний перерозподіл влади і ресурсів, який знову ж таки свідчить про те, що скільки не цілуй пантофлю Папіку, а тебе все одно коли-небудь копнуть. Незважаючи на те, чи ти мозок нації, чи її "говно". 

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Епоха недорозвинутого фемінізму

Єдині країни, де біла раса буде продовжувати жити в природних умовах – це Боснія, Македонія і Албанія. Тамтешні мусульманські жінки, не отруєні фемінізмом, будуть мужньо нести прапор білої раси серед моря семітів та афроєвропейців.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: