Про що з ними говорити

Запросили до Німеччини на літературний фестиваль. Запропонували взяти участь у дискусії з одним із російських письменників, прихильником "Новоросії", який після поїздок на Донбас пише тексти про героїчне ополчення й затято таврує київську хунту. Я спочатку відмовився, а потім подумав – невже вони самі не розуміють, як це все виглядає збоку? Невже не бачать, що тут не може бути навіть натяку на якесь порозуміння, що це від початку, засадничо глухий кут. Чи їм і не йдеться про жодне порозуміння? Тоді про що їм ідеться? Про шоу, скандал, увагу з боку публіки? Безперечно, подібні дискусії виглядають не так цікаво за розмови однодумців. Однодумці навряд чи будуть нервувати, збиватись на крик, переходити на особистості. Який загалом сенс у дискусії, якщо її учасники не переходять на особистості? З точки зору організаторів – жодного. З точки зору інтриги та напруги – теж жодного.

Але ось мене, скажімо, інтрига зовсім не цікавить. І перехід на особистості не цікавить теж. Особливо, коли мова йде про війну. Себто, про людей – живих і мертвих. Якось при цьому не хочеться бути частиною шоу для західних інтелектуалів, що намагаються виглядати максимально коректними та об'єктивними, справедливо на їхню думку надаючи слово "обом сторонам конфлікту", щиро вважаючи, що обидві ці "сторони" повинні бути налаштованими на діалог і не вважати своє становище й свою ситуацію якось особливою. Те, що мова при цьому фактично вестиметься між окупантом і тим, кого окуповано – мало кого цікавить. Це ж деталі, нюанси, до яких не варто вдаватися. Головне – налаштованість на розмову, налаштованість на конструктив. Себто, конструктив має бути в усьому. У спілкуванні з окупантом так само. І найпростіше – це прийняти запрошення й сподіватись на те, що "інша сторона" теж налаштована на конструктив. І слухати потім під час розмови аргументи "іншої сторони", що базуватимуться на історичній зумовленості й геополітичній логіці, на концептах і стратегіях, на почутті реваншу та поблажливості. І всі твої слова, що стосуватимуться твоїх рідних та близьких, простору, в якому ти виріс, і повітря, яким ти дихаєш усе життя, просто розбиватимуться об цю холодну металеву геополітику, об цю "правду іншої сторони".

Адже все вірно, і з точки зору неупередженого західного інтелектуала правда в кожного своя, незалежно від того, на чиїй території ведуться бойові дії, незалежно від того, хто їх почав, незалежно від того, чи "інша сторона" в принципі визнає свою в них участь. А вона її, ясна річ, не визнає. Вона навпаки переконує, що до цієї війни не має жодного стосунку, і саме тому дозволяє собі висувати звинувачення й робити прогнози, давати поради й зверхньо жаліти нещасних, які не розуміють власної приреченості на подальше перебування в крижаних обіймах геополітики. Якось так уявляються мені подібні спроби конструктиву. Можливо, не надто толерантно стосовно "іншої сторони", можливо, не надто цивілізовано. Можливо, цілком можливо.

"Ви, інтелектуали, повинні подавати приклад здорового глузду в цій війні, - говорить мені знайома берлінська письменниця. – Ви повинні демонструвати добру волю та готовність до компромісів. Ви маєте дискутувати з опонентами". "Почекай, - говорю, - мої опоненти називають мене фашистом". "Це неважливо, - пропускає вона повз вуха. – Ви повинні". "Почекай, - говорю їй. – Але річ у тім, що я не фашист" . "Це неважливо, - наполягає вона. – Ти ж розумієш, що всі ваші дискусії, які сьогодні ведуться тут, у нас, у Німеччині – це мастурбація. Збираються одні прихильники України. Кому це цікаво?". Ну так, думаю, цікавого мало – жодних бійок, жодних проклять, жодної піротехніки. Головне – ніхто нікого не називає фашистом.

Знайома добре говорить російською, знається з багатьма російськими авторами, зокрема з тими, хто закликає наступати на Харків і Київ, пропонуючи таким чином розширяти кордони своєї країни за рахунок територій "іншої сторони". Вона цікавиться воєнними конфліктами, була на Кавказі, хоче приїхати на Донбас. Жодної політики – просто суто письменницький інтерес. Все коректно й цивілізовано – просто ще один військовий конфлікт на мапі Європи, скільки їх було, скільки їх ще буде. Нічого особливого, все як завжди.

Лише ці місцеві, які все не погоджуються виступати просто "однією зі сторін конфлікту", не можуть спокійно говорити про цю війну, закликають засуджувати агресію, анексію та окупацію, нагадують про почуття справедливості, загалом – нагадують про почуття, не хочуть домовлятися, не погоджуються сідати за стіл із кривдниками. Ось із ними важко. Їх важко зрозуміти, їхніми проблемами важко перейнятись, їхню правду важко прийняти як свою.

Іноді мені здається, що в смерть людина починає вірити лише тоді, коли помирає безпосередньо сама. А вже тоді вірить щиро, палко й глибоко. Щоправда, недовго.