Революція компромісів. Компроміси революції - 4

Володимир В’ятрович
Україна «зависла» в незавершеній революції 1990-1991 років. Хоча тоді за «незаконні» мітинги давали 15 діб, а у 2011-му погрожують роками ув’язнення.

Країна, яка «зависла» в незавершеній революції

Новообраний у 1991 році президент України Леонід Кравчук, маючи надзвичайно високу підтримку незалежності суспільством, відважився поставити підпис під Біловезькою угодою, яка поклала край існуванню СРСР. Але одразу ж після цього разу без жодного на те мандата від народу він вписав Україну в незрозуміле утворення під назвою Співдружність незалежних держав. Імовірно, деякі політики сподівалися перетворити СНД на оновлену форму Радянського Союзу, проте їм забракло для цього сили, і Співдружність так і залишилася нікому не зрозумілим міждержавним формуванням без реального змісту.

Але, на жаль, забракло сил і іншим. Старше покоління, яке щиро віддавало життя та здоров’я за ідею розбудови незалежної демократичної держави, поступово відійшло з політичної арени. Його замінили здебільшого ті, для кого питання демократичного розвитку та національної культури стали лише елементами політичного позиціонування. Вони з легкістю могли, і, може, й хотіли би грати ролі антидемократичних політиків, прихильників жорстокого курсу з проросійською орієнтацією, проте ці місця виявилися зайнятими. Тому доводиться нести важку ношу «національної демократії», очікуючи, коли громаді набриднуть представники протилежного табору. Тоді знову настане час виходити на сцену у звичному амплуа попередників.

У подальшому розвитку держави ставало дедалі менше революційних кроків і дедалі більше компромісів. Тенденція, коли навіть незначний крок уперед обов’язково супроводжував бодай частковий відступ назад, зберігалася усі двадцять років. Лише кілька прикладів із недавнього минулого.

Значним був поступ у створенні власної армії. Завдяки ініціативі та енергійності першого міністра оборони Костянтина Морозова за кілька місяців кінця 1991 — початку 1992 року рештки радянської армії в Україні швидко переформатовано в українське військо, вояки якого присягнули на вірність новій державі. Проте довершити цю роботу не дало найвище керівництво держави, яке погодилося на розподіл дислокованого в Україні Чорноморського флоту. Таким чином, двадцять років незалежності на території нашої держави перебувають іноземні війська. У 2010 році термін їхньої дислокації продовжено ще на чверть століття.

У 1993 році законом «Про ветеранів війни, гарантії їх соціального забезпечення» парламент країни, здавалося б, нарешті віддав належну шану людям, які боролися за незалежність. Колишні вояки УПА отримували статус учасників Другої світової війни. Проте як завжди не обійшлося без «але». Дія закону поширювалася лише на учасників антинацистської боротьби. Це означало, що повстанець, який не склав зброї після відходу німців з України, а продовжив боротьбу з новою комуністичною окупацією (а таких була абсолютна більшість), переставав бути ветераном війни і залишався злочинцем в очах держави, за яку боровся. Тож закон не окреслив офіційного статусу ветеранів УПА, що є невизначеним і до сьогодні.

1994 року Україна першою серед держав СНД стала учасником програми НАТО «Партнерство заради миру». Через три роки після цього підписано хартію про особливе партнерство з альянсом. Ці успіхи так і залишилися найбільшими в історії відносин України з НАТО, попри запевнення керівництва держави, особливо в період 2005—2010 років, про послідовний курс на союз із ним.

У 1996 році Україна отримала ще два важливі атрибути держави — Конституцію та власну грошову одиницю. Однак прийнятий після тривалих дискусій Основний Закон до сьогодні зазнав неодноразових змін, схвалених в обхід передбачених процедур. Тому говорити про його визначальну роль у становленні та розвитку правової системи в державі доволі проблематично. Радше навпаки — Конституція України стала символом наруги над правом та законом у державі.

Запроваджена того ж року національна валюта отримала історичну українську назву — гривня. Проте гривня зразка 1996 року, на відміну від своєї історичної попередниці, чомусь складалася не з шагів, а з копійок — як радянський та російський рублі.

Протягом 1990-х років національно-демократичні сили поступово втрачали свої впливи в українській політиці, поступаючись оновленим лівим чи олігархічним партіям. Перемога національно-демократичної опозиції на виборах у 2002 році, здавалося б, переламала ситуацію. Однак цього не сталося — активними діями із залучення на свій бік мажоритарних депутатів влада перетворила партії, які здобули підтримку більшості населення, у парламентську меншість.

Список таких прикладів може бути безконечним. Та, напевно, найбільш промовистим прикладом революції компромісів в історії незалежної України стала Помаранчева революція. Протест проти фальсифікації виборів у 2004 році вивів на вулиці сотні тисяч людей. До такого розвитку подій виявилася неготовою не лише влада, змушена віддати свою «перемогу», але й опозиція. Представники останньої, незважаючи на прагнення народу до рішучих революційних кроків, пішли на переговори зі своїми опонентами. Багатотисячний майдан став лише одним із аргументів, використаних опозицією під час перемовин із владою. І навіть після перемоги у третьому турі президентських виборів новому керівництву держави знову забракло рішучості піти на дострокові парламентські вибори, які могли фактично усунути з політики колишні партії влади і здійснити давно очікуване перезавантаження політичного життя у країні. У результаті згаяно чергову унікальну можливість, і нова влада прирекла себе на домовленості зі старою. Досягнуті компроміси вкотре потопили революційні досягнення.

А з 2010 року Україна зробила ще кілька впевнених кроків... у зворотному напрямку до 1991-го.

Шляхом революцій та компромісів рухалися практично всі посткомуністичні держави. Там теж поверталися до влади колишні комуністи. Та все ж їхнє просування було значно динамічнішим і забезпечило цілий ряд важливих незворотних суспільно-політичних перетворень, які не дали політикам із минулого повернути назад їхні країни. У нас же тягар компромісів часто переважував революційні здвиги. Внаслідок цього Україна застрягла в транзиті від УРСР до незалежної демократичної держави. Головні ознаки останньої чітко виявляються лише у сфері державних символів (гімн, прапор, герб, поки що єдина державна мова), в іншому ж досі домінує совок з його ненавистю до всього національного та нехтуванням демократичних прав і свобод.

Символом такої недодержави може стати нещодавня подія: виклик на допит відомого українського дисидента, одного з авторів Акта проголошення незалежності Левка Лук’яненка за участь у незаконному відзначенні 20-ї річниці незалежності.

Україна «зависла» в незавершеній революції 1990-1991 років. Хоча в дечому зростання таки очевидне: тоді за «незаконні» мітинги давали 15 діб, а у 2011-му погрожують роками ув’язнення.

________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Революція компромісів. Компроміси революції: Проголошення незалежності

Читайте третю частину із серії публікацій "Революція компромісів. Компроміси революції", присвяченій 20-й річниці незалежності України.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
Вибір редакції