Різні люди

Сергій Жадан© УНІАН
Взимку в містах тісно й незатишно. Зимовий одяг робить нас неповороткими й позбавляє нас нашої природної жвавості й легкості. Взимку ми стаємо себто непримітними й малоцікавими. Натомість улітку починаєш вирізняти з-поміж вуличних натовпів надзвичайно цікавих та колоритних персонажів.

Я найбільше люблю харківське літо – розпечено-терпке ранками й прогіркло-прохолодне вечорами – саме за цих громадян, що з'являються, здавалося б, нізвідки з першою травою на старих міських подвір'ях, і зникають в нікуди з червоним і печальним листям пізньої осені. Така приватна, нічим не мотивована сентиментальність, котра прив'язує до будинків, трамвайних зупинок та перехресть. І коли мені починають говорити щось погане про місто, в якому я живу, я завжди згадую всіх тих неймовірних перехожих, з котрими трапляється перетнутись на літніх харківських вулицях, і вже після цього не погоджуюсь із думкою опонента. Ми живемо в дивовижних містах, наповнених листям, цеглою та різним побутовим непотребом, заселених галасливими дітьми й відважними підлітками, вічно неспокійними чоловіками й терплячими жінками. І те, що ми не можемо дати собі ради з цими містами, те, що проживання в них стає іноді невтішним та невеселим, зовсім не є підставою ці міста залишати.

Останніми днями випало познайомитись, переговорити чи просто перетнутись із великою кількістю саме таких, "літніх" персонажів. Про них хочеться потім якщо й не написати, то принаймні розповісти. Скажімо, Юрій, який відповідає за манеж у старому харківському цирку. Хоча сам себе він називає фахово – шпрехшталмейстером, себто особою, котра оголошує номери циркової програми. В цирку програм давно вже немає, проте Юрій з якоюсь фантастичною ніжністю ставиться до свого манежу, старий килим на якому давно порвався в кількох місцях. Він із такою ніжністю розрівнює тирсу на манежі, ніби доглядає за японським садом. Він колекціонує циркові плакати (має їх більше п'ятиста) й реквізит. Він знає про цирк все і охоче цією інформацією ділиться. В його кабінеті є фото тридцятирічної давнини, на яких він – з вусами та бакенбардами – справді оголошує номери циркової програми. Крім того, він щось пише. Попросив у мене мою книжку. Наступного дня поділився враженнями. Зокрема сказав:

- Ось у вас там є ненормативна лексика. А що – в літературі так можна?

- Можна, - запевнив його я.

- Це добре, - втішено відповів він, - а то я всі ці слова завжди мусив міняти.

На велоекскурсію, яку ми робили минулої неділі, приїхав строкатий старенький чоловік, в картатій сорочці та дивних окулярах. Був на сорокасемирічній "Україні".

- Ну що, - пожартував я, - "Україна" для українців?

Він напружився. Я пояснив йому, що це був такий плакат, із польського панківського видання "Відрижка" - велосипед "Україна" з таким гаслом.

- Хорошо, - погодився він, - я принимаю вашу шутку, - і жваво почав розповідати про харківські підприємства, зокрема про свою практику на велосипедному заводі, багато років тому, коли більшість працівників підприємства приїздили на роботу на велосипедах, як китайці.

Вже потому, дістаючись до вокзалу підземкою, натрапив на ще одного цікавого й химерного харків'янина. Мав років п'ятдесят, був у картузі, вітрівці, спортивних штанях та гостроносих шкіряних черевиках. Кулаки його були розмальовані наколками. Від зап'ястя вгору до ліктя тягнувся зелений напис "Любви достался только миг", що свідчило, вочевидь, про багатий життєвий досвід пасажира. Аби напис було видно повністю, він час від часу підкочував рукав догори. Проте був не зовсім тверезий, постійно провалювався в сон, рукав сповзав донизу, і можна було прочитати лише "Любви достался". Я це саме так для себе й вирішив – що попри всі життєві негаразди та біографічні казуси, чувак у кінцевому рахунку таки повністю дістався всепереможній любові, і що все в нього ніштяк, і що життя вдалося, судячи з черевиків.

А вже повертаючись додому, під старим гастрономом, побачив веселого бомжа, котрий стояв під великим кондиціонером і ловив руками краплі, що падали. Кондиціонер працювавна повну, й вода, зблискуючи, летіла в широкі чоловічі долоні. Видно було, з якою приємністю він її ловив, як він тішився цій волозі, як він узагалі тішився цій спеці, цьому літу, цій вулиці, як він намагався ловити пальцями, ніби краплі води, свій безтурботний, сповнений спокою "миг".

______________________________________________________________________________________________________________________________

Сергій Жадан. Фото Антона Пайсова
ТСН.ua
Читайте також:

Міста, які зникають, міста, які лишаються

Все, як і раніше, зводиться до ретушування та зведення барвистих помпезних декорацій, за якими насправді нічого немає, вони, як і раніше, намагаються переконати нас, що займаються плановими продуманими діями, починаючи з найважливішого та найголовнішого.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
  • Лютий Лютий 2 вересня, 23:40 Згоден 1 Не згоден 1 Взимку, Одяг, Малоцікаві. Ніякої уяви. Добре замерз не стоїть, медичний факт. Ну ,а літо ?Літо хай йому грець ,і шо ? велопробіг , бомжик який насолоджується капітошками. А де ? де ті солоденькі , коли уява ввибухає і слинка тече. Шо в Харькові карантин для жінок ? Коротше напиши щось людске. Накшталт,, проходив рядом з жіночим гуртожитком якогось там модельного університету і тд. і тп. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції