Історія з грифом "Секретно". Розгром "Слова": початок

Вночі 12 травня 1933 року "чорний ворон" зупинився поблизу великого шестиповерхового і п'ятипід'їздного будинку за адресою вулиця Червоних письменників, 5 у Харкові. Чоловіки у чорних шкірянках піднялися на третій поверх, гучно загримали у двері квартири під тридцятим номером.

Розмова була коротка, її господаря, письменника Михайла Ялового, гості забрали з собою. Згодом схожі нічні сцени в цьому будинку повторюватися настільки часто, що мешканці тишком називали його між собою ДПЗ (дом прєдворітєльного заключєнія – будинок попереднього ув'язнення), а чекісти відверто глузували, що для економії пального достатньо було б встановити на всіх вікнах та дверях будинку грати і нікого нікуди не вивозити.

Будинок на той час був ще зовсім новий, його почали заселяти щойно в 1930-тому році. Мешканцями елітарного житла були вибрані люди – кращі українські радянські письменники. Шестиповерхова споруда, збудована у формі літери "С", і називалася будинком "Слова". В 1933-му, коли від голоду вже конало українське село, почався справжній розгром харківського "Слова" і українського слова в цілому.

Михайло Яловий, очевидно, не очікував арешту та не розумів, чому за ним прийшли. Чекісти, схоже, не поспішали пояснювати причини затримання, залишаючи письменнику можливість самому зрозуміти їх. Думка, що трапилася "помилка" швидко минула, адже її протягом кількох днів ніхто не збирався виправляти.

На третій день ув'язнення Яловий у написаній тоді автобіографії починає дошукуватися причини арешту. Розлогий багатосторінковий текст професійного майстра пера є, по суті, спробою критичного самоаналізу. Письменник детально розповідає про своє минуле, акцентуючи на заслугах перед комуністичною владою. Головним гріхом вважає участь в партії боротьбистів. Це група активістів Української партії соціалістів-революціонерів, яка відкололася від матірної організації і почала швидко дрейфувати у бік більшовиків. Врешті її члени влилися в лави КП(б)У. І попри те, що Яловий був одним із прихильників злиття з більшовиками, саме своє боротьбистське минуле він на початках вважав причиною арешту. Тож, ніби докопавшись до головного, спробував використати уживаний вже ним метод каяття заради спасіння.

Вперше Яловий каявся за "ухили" у творчості ще в 1926-му. Тоді спрацювало – він не лише уник репресій, але й зміг продовжити свою літературну роботу. В 1930 році під час процесу СВУ літератор виконав свій обов'язок лояльності супроти влади, затаврувавши засуджених як ганебних зрадників. То ж і тепер, вважав він, можливо, досить буде щиро розкаятися в політичній незрілості у молоді роки.

Взявши на озброєння весь літературний талант, Михайло Яловий писав про свої "гріхи": "Моя поведінка теж в цей час була віддзеркаленням відроджених старих боротьбистських настроїв, котрі, очевидно, не знайшли в мені самому достатньо большевицького опору. Щоб стати до мозку кісток і до сироватки партійним у більшовицькій партії, для цього потрібно в середині себе психічно розстріляти все своє небільшовицьке минуле, точніше впливи цього минулого на найпотаємніші куточки теперішнього".

Він далі наполегливо шукає причин арешту, переповідаючи про різноманітні зустрічі чи контакти, навіть розмови на пиятиках, які могли бути потрактовані чекістами як ворожі. Коли читаєш ці рядки, складається враження, що в'язень хоче виправдати не себе, а тих, хто його затримав, тому так наполегливо шукає підстав їхнього вчинку. Розповідаючи про давні контакти із знайомим, який згодом був заарештований, Яловий пише: "Якщо припустити, що його участь у контрреволюційній організації факт, стає безумовно зрозумілим і, так би мовити неминучим, мій об'єктивний зв'язок із такою організацію попри відсутність у мене суб'єктивної волі й бажання як у думках, так і в діях це робити". Ось така жахлива, самовбивча логіка.

Врешті письменник сам формулює звинувачення проти себе, головне з яких – недостатнє засудження свого минулого: "Я повинен погодитися, що вона (поведінка – В.В.) має в собі достатньо підстав, щоб кваліфікувати її як контрреволюційну, хоч і сформувалася вона не внаслідок моїх зловмисних антирадянських дій, а в наслідок недостатньої чесності моєї партійної поведінки, точніше – недостатньої її партійності, яка в свою чергу є впливом дрібнобуржуазних пережитків політичного минулого". Михайло Яловий заявляє, що визнає вину і готовий спокутувати її, нагадуючи поруч із тим своїм слідчим, що може бути корисним для радянської влади, адже "моя журналістсько-літературна діяльність майже вся від початку до кінця просякнута боротьбою проти українського націоналізму, проти петлюрівщини".

Але "органам" не потрібні були такі зізнання та каяття, тому що ніхто не збирався його прощати. Для них арешт Ялового був лише початком масштабної операції проти українських письменників. Вони шукали значно страшніших злочинів, платою за які мала бути смерть. Втім чекісти нічого не шукали, вони вже знали, в чому має зізнатися затриманий. Все інше – лише питання їхньої наполегливості та часу. 

Один із наступних документів у справі Ялового має назву "Моя практична контрреволюційна робота". Тобто мова вже не йшла про помилки, а про зумисну ворожу роботу. Письменник змушений "зізнатися" в участі в такій організації, приписує їй ідеологічну диверсію та шкідливий вплив на радянську культуру. Але він знову не вгадав бажання чекістів – їх цікавило інше, не ідеологічна диверсія, а терор і повстанська боротьба. Яловий, навіть зрозумівши, яких жахливих "зізнань" від нього хочуть, ще деякий час опирався слідчим: "Стосовно повстанської роботи боротьбистського підпілля або націоналістичного блоку в цілому — нічого про це не знав і не знаю".

Але в кінці липня його остаточно зламали. Наступні свідчення в справі за стилем навіть близько не нагадують розлогий текст письменника, якими вона відкривається. Суха, лаконічна мова, слів небагато, але всі вони вбивчі. Вбивчі в прямому значенні цього слова, адже принесли смерть багатьом людям, яких вони зачепили.

На допиті 28 липня 1933 року Михайло Яловий серед учасників контрреволюційної організації називає своїх колег – покійного на той момент М.Хвильового, та інших, яким живими чи вільними залишилося бути не багато часу: О.Досвітнього, М. Куліша, Г.Епіка, М. Йогансена, О.Вишню.

До завдань організації, окрім ідеологічної диверсії, тепер додавалося створення повстанських сил. Підготовка до повстання тривала з липня 1932 року. "Повстанські сили по ваплітянській (від ВАПЛІТЕ – назва літературного об'єднання, в яке входив і Михайло Яловий – В.В.) лінії охоплюють близько 15 районів на Харківщині, Полтавщині, Херсонщині, Чернігівщині, – повідомляв письменник, – із середньою чисельністю повстанських загонів від 10 до 15 душ. Забезпеченість зброєю й хімзасобами удвічі більша, ніж сама чисельність повстанських кадрів." Повстанські групи мали потенціал до три- чи чотирикратного збільшення. Письменники Остап Вишня, Олесь Досвітній та Петро Панч відповідали за озброєння. Але з цим проблем не повинно було бути, адже вони мали підтримку закордонної Української військової організації (якої насправді на той час вже не існувало) і навіть німців. Планувалися замахи на партійних керівників Постишева та Балицького, захоплення членами ВАПЛІТЕ харківської електричної та телефонної станцій, авіазаводу. Остання нарада заколотників відбулося в квартирі Миколи Хвильового 6 травня, за шість днів до арешту Ялового і за тиждень до самогубства Хвильового.

Ці неймовірні свідчення письменника, який ніколи не працював у жанрі фантастики, аніскільки не здивували чекістів – адже їх авторами були саме вони. Тож після того, як Михайло Яловий озвучив їх, його роль була виконана. 29 вересня 1933 року судова трійка ГПУ засудила Ялового на 10 років ув'язнення.

Навіть перебуваючи у таборі Михайло Яловий не хотів зрозуміти, що для чекістів він уже лише "використаний матеріал". Тому 20 лютого 1935 року до Верховної колегії НКВД у Свірських таборах він написав листа, в якому дякував партії за збережене життя і, поруч з тим, звертав увагу на те, що його не правильно використовують. Він змушений важко фізично працювати на лісозаготівлі, при тому, що є хворим і фізично слабким, тоді, коли значно краще міг би прислужитися владі за своїм головним фахом. "Зрозуміло, що основним полем діяльності, на якому я бачив можливість показати й проявити свій рішучий розрив із ганебним минулим, мали би бути моя літературно-художня діяльність, написання творів або ж твору, який би переконливо дискредитував моє власне минуле й минуле моєї суспільно-політичної формації у сфері зростаючого й міцніючого соціалістичного будівництва."

Проте комуністичній владі не потрібен був ані його письменницький талант, ані, зрештою, він сам. Тому 3 листопада 1937 року Михайла Ялового розстріляли, а поруч із ним – багато із тих, кого він називав у своїх страшних фантазіях, оформлених як свідчення.

______________________________________________________________________________

Читайте також: 

Історія з грифом "Секретно". Остання чекістська п'ятирічка. Кінець КГБ

На останок чекісти, мабуть, багато думали про історію, кожен про свою особисту, всі разом про історію своєї структури та радянську в цілому. Саме тому в останні дні своєї влади вони так завзято нищили документи, які могли показати минуле в правдивому світлі.