"Русский да живет народ!"

Юрій Винничук© УНІАН
Чудовий гімн вибрала для себе Закарпатська область. Правда, він у 1920-30 роках уже був гімном „подкарпатскіх русинов”. Але авторство його вкрите туманом – доказів того, що цю незграбну конструкцію склав Олександр Духнович, жодних.

Вперше ці задушевні слова були опубліковані у пісеннику Михайла Врабеля „Русский соловей” у 1890 р. без підпису. Згодом віршика приписали Духновичу.

А от музику у 1919 р. написав мадярський фашистик Стефан Фенцик (1892-1946). Наприкінці 1938 р. він чкурнув до Будапешту, де виступав за негайну окупацію Закарпаття Угорщиною, створював загони чорносорочечників для дестабілізації ситуації в Карпатській Україні. Коли ж у 1944 прийшли совіти, кинувся пропонувати їм свої послуги, але ті не повірили, що з фашиста може бути добрий комуніст, арештували, а потім убили в тюрмі

Ані співати, ані слухати цього гімна неможливо, бо там усе купи не тримається, а наголоси зашкалюють. Найдивніше у цьому гімні те, що „русини” у тексті згадуються лише раз у першому рядку, а далі:

Да посетит справедливость
Уж и РУССКОЕ племя!
Желание РУССКИХ вождь:
РУССКИЙ да живет народ!
Просим Бога Вышняго
Да поддержит РУССКАГО
И даст века лучшаго!

Русини, захищаючись від кпинів з такого дурнуватого тексту, намагаються пояснити, що має бути не „русский”, а „руський”, але у пісеннику Врабеля і в довоєнних публікаціях гімну всюди саме „русский”. Зараз дехто намагається підчистити кострубатість і замінює „вождь” на „вот”. Мовляв, так було. Але й це неправда, бо було таки „Желание РУССКИХ вождь” – себто „бажання вождів”. Російська преса не може не натішитися! Ось воно – збулося! Можна знову рушати на порятунок саатєчєствєннікав!

Велика русинська афера триває уже не перший рік. У 2001 р. за переписом виявилося аж 10 тисяч русинів, що становило 0,8%. Для прикладу гуцулами записалося удвоє більше. Але Росія не дрімає, щедро дає гроші на недільні школи і підтримує русинських ідеологів. У перспективі – знайомий уже нам грузинський сценарій.

Директор українського відділення Інстітута стран СНГ Владімір Корнілов, кращий друг Затуліна‚ також переживає за русинів: «По этому вопросу на научном уровне проведено ряд встреч и круглых столов — это обсуждалось с историками, священнослужителями. И на научном уровне доказано, что русины — это отдельная народность, которая имеет свой язык, традиции, историю. Они имеют полное право отстаивать свою самобытность, и обязанность государства их поддержать — это будет демократично и в духе европейских традиций».

А директор московського Інституту етнології та антропології Тішков пішов іще далі, вважаючи, що русини – це різновид російської етнічної спільноти, крайня на заході гілка росіян.

Алєксандр Широкорад у черговому своєму опусі під промовистою назвою „Россия и Украина. Когда заговорят пушки...” (тираж 5000 екз.) пише: „Зато мало кто сейчас в России знает о русинах - небольшом народе в Закарпатье (иногда называемом Подкарпатьем), где любят Россию, русскую культуру и считают себя русскими, а по-местному - русинами. Закарпатье оказалось реликтом, осколком Древней Руси!

Официальные филологи навязывают мнение, что это, мол, диалект украинского. Нет, русинский язык представляет собой уникальную ветвь, исходящую от старославянского, некогда официального языка Древней Руси. В русинском языке огромный массив старославянских слов. И несмотря на то что многие стали уже архаизмами, они по-прежнему воспринимаются людьми”.

Як насправді виглядає ця унікальна мова можна судити з газети „Підкарпатська Русь”: „Руководствуючись постановленім обласного Совіту Народних Депутату, я урішила восстановити свою настоящу – Русинську националность у паспортові і убернулась из сим вопросом ид руководству Ужгородськой городськой управи, де-м дустала отвіт, што согласно из Конституцийов України, Русинськой национальности не є”.

Я вже писав про те, що колись русинами вважали себе усі українці. Але, як зауважив видатний народознавець Павло Чубинський, „малорус, там де він зустрічається з поляком, молдаванином, угорцем, там він твердо знає, що він – русин”. А там, де зустрівся з „русскими”, розгубився. Ще навіть всередині ХІХ ст. русинами називали себе подоляки, а згодом – уже тільки мешканці Західної України та Бессарабії.

Між іншим, це абсолютна вигадка, ніби українців створили австрійці. Ще до того, як галицькі русини усвідомили себе українцями, аж до другої половини XІX ст. російські бюрократи у Петербурзі не вбачали небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”. Створена 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу мала офіційну назву “Українська” і лише з 1835 р. її перейменували на Харківську.

На початку XІX ст. у межах Російської імперії з’явилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831), два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), а також упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859, 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”, П. Куліш — віршовану епопею “Україна” (1843).

Щойно після того, як репресували Кирило-Мефодіївське братство, цензура стала пильно відстежувати такі терміни, як „Україна” та „український” і заміняти їх на „Юг России” та „южнорусский”.

Сьогодні закарпатські русини вирішили, що вони – окрема нація. Але як тоді бути з галичанами і буковинцями? „Ми є народом самостійним і зовемося русинами, почавши від Х ст.”, – писав професор Львівського університету О. Огоновський у 1863 р.

У 1848 р. у Львові Головна Руська Рада звернулася із таким закликом до народу: “Ми Русини Галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує”. Ще 1837 р. мовознавець Й. Лозинський зазначав: “Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”. І ні слова про якусь окрему закарпатську гілку цієї мови. Енгельс писав до Маркса у 1851 р.: “Чверть Польщі говорить по-литовськи, чверть по-русинськи”. Але вже з 1866 р. у Галичині стали поширюватися інші терміни – „українсько-руський” або „русько-український народ”. І так було аж до Першої світової.

А про те чому галичани й буковинці розпрощалися з термінами „русин, руський”, поговоримо наступним разом. Забігаючи наперед скажу, що завдячуємо цьому саме росіянам.

_______________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

На городі Бузина

Від часу здобуття Україною незалежності російські шовіністи і їх посіпаки не можуть заспокоїтися. Сотні книг уже видано, в яких доводяться якісь абсолютно фантазійні версії походження українців, а поява української мови зведена до австрійської інтриги.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 12
  • 9047 9047 25 січня, 14:17 Згоден 4 Не згоден 4 друже.вы бездарь.не зная истории славян.ка вы можете о чём то рассуждать.вы.уважаемый.информационная проститутка.которая работает под заказ и ложиться под того кто платит.бог не тимошка видит немножко.наказание за вами сказанное скоро вас настигнет.позор вам и кара господняя. відповісти цитувати
Вибір редакції