В цій країні важко жити, якщо ти не любиш її громадян, якщо ти відокремлюєш себе від них, висловлюєш їм якісь незрозумілі вимоги, висуваєш якісь претензії, вимагаєш від них політичної свідомості та моральної стійкості.
Коли в місті футбол, пасажири метрополітену виглядають недовірливо й насторожено. За пару годин до гри веселі зграї громадян у жовто-синіх шаликах починають набиватися до переповнених вагонів, радісно скандуючи й співаючи переможні, хоча й дещо брутальні гімни своєму клубу.
Решта пасажирів, загалом байдужих до фізкультурно-оздоровчого руху, в цей час тихо сидять на лавках, не заперечуючи й не протестуючи, розуміючи, очевидно, що всім нам їхати в одному напрямку, тому бажано не спокушати долю й не засуджувати масові вияви народної прихильності.
Харків устиг звикнути до професійного футболу, до великої кількості глядачів, котрі з’їжджаються зі своїх спальників, аби долучитися до великого свята спорту та миру. Всі звикли до безмежно щасливих підлітків, котрі засинають у метро після переможних матчів, і до безмежно нещасних, які сваряться поміж собою після розгромних поразок. Всі звикли питати про рахунок, пізно увечері, десь біля яскраво освітлених кіосків із пивом, зустрівши там останніх стійких вболівальників, що ніяк не хочуть (чи вже не можуть) розійтися по домівках. Спорт поєднує всіх, навіть якщо ним ніхто не цікавиться.
Я повертався додому, коли вже основна маса щасливих, виснажених весною, алкоголем та власним криком вболівальників спала. На стадіоні, очевидно, вже загасили прожектори, а вагони ще тримали в собі віддих сотень гарячих горлянок. І пасажирів було небагато, і виглядали вони кволо й нецікаво, і весь цей вечір котився до кінцевої, разом із напівпорожніми вагонами.
І тут на зупинці до вагона зайшли двоє. Один був більший, другий – менший, п’яні були обидва. Більший спирався на меншого. Менший не відходив від більшого аби не впасти, й тримав у руках клубний прапор, котрий розвівався від необережних рухів. Поводилися вони легко й безтурботно – пасажирів не зачіпали, щось весело один одному переказували, час від часу намагалися скандувати, проте весь час збивалися з тональності й радісно замовкали. Врешті рушили вагоном, топчучи пасажирські ноги та залишені на підлозі торби.
Пасажири, слід сказати, особливо й не реагували. Аж ось, проходячи повз двері, менший наступив на кросівок якомусь чуваку з мобілкою. Той, не довго думаючи, сховав мобілку й зарядив меншому з правої. Менший відлетів до стінки. Чувак кинувся на нього, хотів завалити ще раз, проте промахнувся і врізав кулаком у стінку. Більший кинувся на допомогу. Громадянин, котрий сидів поруч, читаючи газету, теж. Доки більший підіймав меншого з підлоги, пасажир із газетою спробував відтіснити до дверей чувака з мобілкою. В цей час менший звівся таки на ноги і завалив по голові пасажирові з газетою. Той розгубився, і встиг отримати ще й від чувака з мобілкою. Тут більший устиг усіх розвести, і затиснув чувака з мобілкою в куток.
Ну все, встиг подумати я – зараз він примусить його цю мобілку з’їсти. Проте ні – більший довго допитувався, для чого той вдарив його приятеля, змусив чувака вибачитись, змусив меншого ці вибачення прийняти, і вже на наступній зупинці виштовхав бійця на порожню платформу, разом із його мобілкою. Решту дороги вони втрьох – більший, менший, і той, що з газетою, довго мирились, братались, вибачались один перед одним, і говорили про життя. "Ладно, - говорив більший тому, що з газетою, - Все нормально, не переймайся: просто навколо стільки невихованих людей". І витирав спітніле чоло рукавом спортивної куртки.
В цій країні важко жити, якщо ти не любиш її громадян, якщо ти знаходишся з ними у внутрішньому конфлікті, якщо ти відокремлюєш себе від них, вивищуєш себе над ними, висловлюєш їм якісь незрозумілі вимоги, висуваєш якісь претензії, вимагаєш від них політичної свідомості та моральної стійкості. Натомість, варто відчути їхні нерви й емоції, биття їхніх сердець і докори їхнього сумління, варто притлумити весь свій апломб і всю свою зверхність – і життя видається насиченим і неповторним, наче гаряча піца.
Найбільша наша проблема в нашому марнославстві, в наших амбіціях, в нашому небажанні помічати всю неповторність та дивовижність подій, що навколо нас розгортаються, роблячи нас дотичними до гарячих потоків життя, - думав я, виходячи на кінцевій.
Переді мною йшла дівчина, з довгим темним волоссям і якимись безкінечними ногами. Погляд її був розгублений та загадковий, дивилась вона навколо неуважно й замислено, і виходячи з підземки, вона ніби виходила з порожнечі в сповнене шумів квітневе повітря. Ось, - подумав я, - скільки дивних прекрасних пасажирів можна іноді зустріти в метрополітені.
Вона підійшла до кіоску, постукала у віконечко. "У вас есть семечки?" - запитала. В цей час з-за рогу будинку вийшов місяць, і очі її на мить зблиснули, відбиваючи зупинку, кіоски, супермаркети, квартали, проспект, окружну, меблеві склади за окружною, спалену заправку та решту космосу.
__________________________________________________________________________________
Історії властиво робити дивні ходи та комбінації, примушуючи власних суб’єктів учитися на власних помилках та наступати на ті самі граблі, з вартою кращого застосування впертістю. Здається, Енгельс називав це діалектичним матеріалізмом.