Серце незалежної України билося на стадіонах

Юрій Винничук© УНІАН
Коли за совєтів влада намагалася не зачіпатися з футбольними фанами і дивитися крізь пальці на усі їхні вибрики, то зараз усе навпаки. Наше правосуддя дивиться крізь пальці на вибрики мажорів і високопоставлених бандитів, зате з підозрілим завзяттям фантазує теракти.

Коли 17 серпня 1969 року львівські „Карпати” здобули кубок СРСР, Львів шаленів. Тоді, львів’яни грали на московському стадіоні в Лужниках з фаворитом вищої ліги СКА (Ростов). Упершому таймі вони пропустили гол уже на 20-й хвилині. Але до Москви прибуло аж чотири тисячі уболівальників із Галичини. І коли усі чотири тисячі заспівали суперпопулярну пісню "Черемшина", сталося неймовірне. Пісня підняла дух футболістів і у другій половині українці переламали хід гри й перемогли.

Такого Львова як у серпні 1969 року я не бачив ще ніколи. Маси народу сновигали містом, збивалися в групи, радісно співали, на парканах, на будинках, на асфальті красувалися гасла: „Карпати” – чемпіон!”, „Слава Україні!”, „Героям слава!” і т. д.

Влада ці написи намагалися затирати, але вони з’являлися знову. То був небувалий спалах патріотизму. І я тоді вперше побачив, що футбол – це та віддушина, через яку може проникати у серця любов до України. Бо в тій країні, у якій ми жили, можна було любити лише СРСР і столицю Москву.

Співання патріотичних пісень на вулиці чи в парку викликало б відразу протидію міліції і всюдисущого КГБ, але це не стосувалося стадіону. Стадіон ставав наче б країною в країні, де порядкували свої закони і традиції. Тут співали пісні і вигукували гасла, за які можна було сісти до тюрми, зокрема пісні українських партизанів. І де іще, окрім стадіону, можна було так масово і так красиво відсвяткувати у той час Великдень?

Пригадую матч, який випав у 1978 р. на саму Великодню неділю. Львівські уболівальники йшли на стадіон у святковому вбранні, у вишиванках, несучи з собою у плетених кошиках паску, ковбасу, шинку, крашанки, не забували й горілку та пиво. За добру годину до початку матчу вони усе це хазяйновито порозкладали біля себе на лаві і почали навзаєм гостилися, братаючись та заряджаючись національним духом. Люди знайомі і незнайомі обмінювалися закусками, наливали одне одному чарки, вгощали тих, хто прийшов із порожніми руками, а були то зазвичай вихідці з-поза Галичини, які не мали родини в поблизьких селах і не мали змоги забезпечити себе ковбасами та шинками.

А коли команди вийшли на поле, стадіон враз загудів, як вулик, усі пожвавилися і, не перестаючи жувати і плямкати, замахали руками, даючи безцінні вказівки футболістам.

– Курва мама засрана! Ти, матолку їден! Куди б'єш? Тебе шо – тато пальцем робив? Вперед! За Україну! – кричав якийсь жвавий дідусь.

Хтось подає йому канапочку, але дідусь відволікається лише на хвилинку, бо не може залишити без нагляду стадіон, бо без нього все пропаде, все западеться, і вже з повним ротом волає:

– Пасуй Міськови! Міськови давай, ти, хруню зацофаний! Щоб тебе качка брикнула! Щоб тебе рідна жінка не пізнала, а сусідка не дала!

Його дружина хапається за серце і йойокає:

– Йой! Не можу! Смерть моя! Та шоб з такої відстані не забити? Та я стара і то би поцілила! А бодай же він спух, як та нитка!

Інший дядько махає півметровим куснем ковбаси і кричить до одного з провідних футболістів:

– Габовда! Габовда! Та рухайсі троха! Рухайсі ду хулєри! Ти шо – нині не їв? Йди сюди, я тобі ковбаси дам!

– Ти куди б’єш? – кричав мій стрийко Зеньо. – Куди б’єш, гівнюху! Ну ви подивіться на нього! Має дві ліві і йде на поле! Та тобі треба в колгоспі працювати і хвости свиням крутити в правильному напрямку! Як партія каже! А воно пре на поле!.. О, о, а той шо робить? Скарай мене сила Божа! За шо я мушу такі муки терпіти? Де вони взяли того придурка? Воно ж сліпе! М’яч летить йому в чоло, а він дивитьсі на трибуну! Та ти не на трибуну дивись, щоб тобі повилазило! Ти за м’ячем слідкуй! Ой, не можу! Налийте мені, налийте, бо мене шляк на місці трафляє!

А ось наші забивають гол! Крик, галас з усіх сторін, люди обіймаються, стрибають, разом п'ють і закусують, запах вудженого м’ясива і горілки витає у повітрі та збудливо лоскоче ніздрі. Міліція у першому ряду дивилася на усе це крізь пальці, ковтаючи слинку.

Після цього стадіон для мене перетворився на місце, де можна було не тільки безборонно вихлюпувати свої емоції, а ще й вигукувати заборонені гасла. На одному з матчів, де „Карпати” грали з ленінградським „Зенітом”, я почув щось таке, що було просто неймовірним: „Бий москалів!” А хтось навіть затяг „Ще не вмерла!”

Найцікавіше, що ці гасла підтримували не тільки галичани, бо для львівських росіян приїжджі росіяни були теж москалями.

На початку 1980-тих років витворилася Львові традиція після кожного матчу влаштовувати похід від стадіону до центру міста. Уболівальники, взявшись попід руки, крокували широкими шеренгами, попереду йшло кілька молодих заводіяк, які били в долоні і скандували різні гасла, а колона хором відгукувалася. В поліцейській країні, де ще з царських часів побутувала установка „больше трьох нє сабіраться”, таке скупчення народу виглядало на відкритий протест режимові.

Мені не раз доводилося крокувати у такій колоні і мушу сказати, що враження були несамовиті. Люди різного віку, переважали, звичайно, чоловіки, були, як одне ціле. Здавалося, що це не мирна хода фанів, а військовий похід, від якого має залежати доля України. Крокуючиу такій шерензі, сп’янілий цим неймовірним магнетизмом юрби, я готовий був у таку мить на все – на барикади, революцію, смерть. Десь попереду чаївся лютий ворог, а ми йшли проти нього! І я тоді побачив, що Україна таки не вмерла, вона ще живе і не тільки інтелектуалам світилася її зоря, але й оцим простим дядькам, школярам і навіть пиякам.

А 7 травня 2011 року трапилася унікальна подія. У день матчу „Карпат” з київським „Динамо” львівські уболівальники урочисто зустріли київських фанів і разом з ними промаршували через усе місто аж до стадіону. Чимало уболівальників обох команд були вбрані у вишиванки, не виявляли жодної ворожості, а навпаки – лише зворушливі акти братання. Молодь Києва і Львова несла червоно-чорні прапори УПА та прапори з зображенням Степана Бандери і Романа Шухевича. Присутність цих портретів була мовби актом непокори існуючому режимові.

Згадалося мені це з приводу останньої футбольної події: арешту уболівальника „Динамо”. Цікаво, що коли російський шовінюга зривав банер з зображенням ненависного Шухевича,сплутавши з Бандерою, його віддухопелили не бандерівці-галичани, а... кияни! Це мене підняло на духу. Я відразу подумав: футбол знову єднає Україну.

Але є одна суттєва різниця: коли за совєтів влада намагалася не зачіпатися з футбольними фанами і дивитися крізь пальці на усі їхні вибрики, то зараз усе навпаки. Наше правосуддя дивиться крізь пальці на вибрики мажорів і високопоставлених бандитів, зате з підозрілим завзяттям фантазує теракти. СБУ чомусь випустила з уваги висловлювання побитого шовініста, який на своєму блозі заперечує саме існування української нації. І замість того, аби визнати потерпілим український народ, якого цей вишкребок образив, потерпілим визнали його.

Пікантно, що російський шовініст Салматов виявився татарином. Це у нас дуже популярна нація, представлена і в парламенті, і в генпрокуратурі, і в олігархії. При чому татарин не кримський.

Взагалі наша система правосуддя скидається уже на звичайний фашизм. Бо лише у фашистській державі можна по 15 годин допитувати молодих хлопців, не надавши їм адвоката і звинувачувати у тероризмі ще до судового розгляду. Жінку, яка відрізала клаптик від вінка,засудили на 10 діб арешту. Чи могло щось подібне статися бодай у часи Кучми? Ні. Бо згадайте, з якою люттю Тарасик Чорноволик та інші шматували такі самі стрічки, зірвані з вінків, які були покладені від влади. І нічого. Очевидно тому, що ким-ким, а підарасом Кучма таки точно не був.

__________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Ще не вмерла і при пам'яті

Двадцять років тому сталася одна безглузда подія, яка породила інше безглуздя, а через те ми ніяк з того безглуздя і досі не виборсаємося. Те, про що я хочу зараз висловитися, може у декого викликати обурення і праведний гнів, але на те нема ради. У кожного свій погляд на нашу Незалежність.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 36
Вибір редакції