Те, про що так довго говорили донецькі більшовики, сталося. "Шахтар" на одному диханні виграв груповий турнір і вперше подарував Донбасу лігочемпіонівську весну.
Тут усе буде доречне – й реверанси президенту клубу, який побачив свою мрію в реальності, й шана вболівальникам, котрі до дна висушать нічний Донецьк, й очікувано-неочікуваний приліт президента країни, який надав перевагу донецькому маршруту над волинським. Навіть специфічна поезія міністра Толстоухова, який неодноразово розписувався в своїй прихильності до "Шахтаря", знайде своїх невибагливих, але цього разу численних і вдячних шанувальників. Бо це саме той випадок, коли різних людей міцно об’єднує одна довгоочікувана подія. Спільне свято.
"Шахтар" вийшов у 1/8 фіналу Ліги чемпіонів
Це саме той випадок, коли із особливим шармом варто підраховувати курчат, і всі сестри отримують свої чесно зароблені сережки. Нарешті шахтарівська кількість переросла в якість. Процес росту був болючим, проте результат його – по-своєму унікальний. Навіть якщо абстрагуватися хоча б на мить від суто турнірних здобутків, котрі самі по собі вражаючі, надовго залишиться в споминах власне гра. Вона вирувала, била через край, розхлюпувалася часом, проте байдужими навряд чи когось залишала. Навіть після лондонських "аж" 1:5. Чи стартових "лише" 1:0. Бо в обох випадках, не кажучи вже про інші, картина виходила цілісною, компактною, широкоформатною, ніби яскравий приклад справді класичного твору.
Здається, ніби й сюжет не надто закручений, і парадоксальних поворотів не так багато, й епілог можна спрогнозувати часом за кілька розділів до кінця, але зроблено все настільки правильно, фундаментально й місцями навіть красиво, що творцю не віддати належне просто не вийде. Його, творця, можна за це любити, мабуть, можна й не надто шанувати прихильникам авангарду – благо, він часто сам дає для цього купу приводів, проте не помітити його, пройти повз, просто переступити через його творіння в жодному разі не вдасться. Він таки знайшов саме те, що так довго шукав. І це знайдене вже стало якщо й не еталоном, то в будь-якому разі – подією, зразком. Класик, одним словом.
Його герої – також не з простої глини. Вони ніби й передбачувані, наче й досвіду добрій половині бракує, ледь не в кожного свої таргани, одначе разом з тим повністю зрозуміти, розкласти їх на молекули, а тим паче спрогнозувати кожен наступний хід читачам-уболівальникам, як, певна річ, і супротивникам, не вдається. Те, що ця команда любить атакувати, грає широко, передовсім через фланги, а найчастіше своїх візаві ефектно зламує в другій половині зустрічі, знає, здається, кожен бовдур. Проте зарадити собі, переграти їх, досягти бодай чогось позитивного не вдається і визнаним мудрагелям. А це і є класика жанру. Себто, все те, що вони (та й ми також) так довго чекали, врешті матеріалізувалося. Донбас тепер не просто порожняку не гонить, а стає справжнім локомотивом країни ще й у футболі. Як би хто цього не хотів.
Погано одне, - що цей сезон для "Шахтаря" закінчився. Погано тому, що команда нарешті здобула вміння балансувати на грані не тільки своїх, а й чужих можливостей. Забіг на довгу дистанцію нині гірникам особливо вдається. Як і матчі проти різноликих опонентів. Що буде ранньою весною, коли доведеться бігти на коротку дистанцію, коли знадобиться інша стратегія, коли треба грати на виліт, коли до оптимальної форми ще буде кілька сходинок – сказати зараз дуже складно. Тому й тривожить.
Та чи варто, зрештою, настільки заглиблюватися в майбуття? Сьогодні треба бути щасливим. Українська команда вперше за добрий десяток років має всі підстави вважатися якщо й не "Барселоною", то, принаймні, чимось схожим, із такого ж ситуативного ряду. Також уперше за чималий шмат часу вітчизняний клуб прямує – причому дійсно тріумфально – до лігочемпіонської весни. А "Шахтар" узагалі робить це вперше в своїй історії.
Заслуговують на відзнаку й турнірні показники донеччан – п’ять перемог із шести можливих. Причому, що показово, жодним чином не можна стверджувати, що перемоги ці випадкові чи незакономірні. Навпаки – всі в тему, всі заслужені. Навіть вистражданих не було, настільки все заслужено, а часом і академічно.
Остання перемога досягалась, як кажуть у таких випадках, із запасом. "Шахтар" грав так, як хотів. Як мав грати. "Брага" не могла похизуватися таким джентльменським доробком, тому була вимушена пристати на чужі умови. "Шахтар" стоїчно спостерігав (якщо це визначення тут доречне), доки "Брага" безрезультатно намотувала кола. І коли спільний бразький язик став уже затісним у роті, а ноги почали підкошуватися, донецька пружина розправилася. Як минулого разу. І як позаминулого. І як ще колись. І ще.
Гру було віртуозно зроблено за якихось десять-п’ятнадцять хвилин.
Що цікаво – незважаючи на візуально просту перемогу, даний випадок не вписується в канву "це просто суперник був слабким". Навряд чи. Португальський клуб робив усе, що міг. Часом навіть більше. Команда моментами продемонструвала, що не випадково здолала "Арсенал". І що у донецьких футболістів також є свої слабкі містини. Але "Шахтар" просто сильніший. Значно сильніший. Прийняти це треба як даність. Як відзнаку.
І з чистим серцем та відчуттям виконаного обов’язку чимчикувати на заслужений відпочинок, дозволивши собі трішки (а може й не трішки) порушити спортивний режим.
Хто їм заборонить, вони ж зараз – пам’ятники.