Щоб нам стало легше, вони мусять здохнути?

Юрій Винничук© УНІАН
Можна тільки подивуватися, а потім хіба вжахнутися, яка велика, ба навіть печерна лють нуртує в українцях.

Можна тільки подивуватися, а потім хіба вжахнутися, яка велика, ба навіть печерна лють нуртує в українцях, скільки лайок, матюків і прокльонів фонтанують щоразу, коли мова заходить про депутатів, причому неважливо якої політичної сили. Дійшло до такої межі, за якою світить хіба нова гайдамаччина. Народ готовий знову „різать усе, що паном звалось”.

І це той самий народ, більша частина якого бодай раз на тиждень проказує: „І прости нам провини наші, як і ми прощаємо кривдникам нашим”.

То, може, ті прокльони вилітають із вуст лише тієї частини населення, яка ніколи не проказує Отче наш? Але ні, серед моїх знайомих, які регулярно ходять до церкви, нуртує така сама ненависть і таке саме бажання взяти вила і йти на Київ.

Ідея християнського всепрощення хляпнула на саме дно. Уже не діє елементарне людське співчуття чужому горю. У цьому було легко переконатися, ознайомившись із репліками на тих форумах, які обговорювали загибель депутатських синів в автомобільних катастрофах. Не більше десяти відсотків відгуків можна було нарахувати співчутливих, а всі решта кипіли люттю і – о жах! – зловтіхою: мовляв, так їм і треба.

А повідомлення про те, що синочків поховано на Байковому поруч з Амосовим, Рильським та іншими світочами, викликало тільки нову хвилю люті. І то в самий день похоронів. А коли хтось намагався докричатися: „Люди! Та що ж ви робите?! Хіба це по-християнському?!”, його тут же зацитькували і гасили цілим каскадом якоїсь нутряної звіриної ненависті, не забуваючи при цьому покликатися на Бога, який, виявляється, отаким чином подав знак батькам, щоб вони схаменулися. І цитата з Шевченка „Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!” у цій ситуації набирала нового звучання.

Та візьмімо одну з останніх новинних (та, може, й невинних) тем про те, як невтомна галицька ренегатка оголосила чергову міфічну акцію із закликом "прийди під Верховну Раду і забери у депутатів свою зарплату".
Що тут сказати? З віком пам'ять підводить. Забула новітня Роза Люксембург про свою скромну платню. Причому настільки скромну, що ледве на новий набір діамантів вистачає. А коли панюсю підловили, як вона сідала у джип "Toyota Land Cruiser", і запитали: „А це чиє?”, то почули: "Toyota Land Cruiser? Очевидно, це не моя машина... Мене підвозили. Я в день сідаю в десяток машин! То що, я маю пам'ятати, чия це машина?"

Свята правда. Я деколи теж не пам’ятаю, куди окуляри поклав. І хтозна, може, теж колись до такого маразму дійду, що, сідаючи до своєї жінки в авто, здивуюся:
– А то чия машина? Невже наша?
Тим часом виявилося, що це авто її сина, який щодня забирає свою матінку з-під Верховної Ради саме на "Toyota Land Cruiser" з козирними номерами ВР, які починаються цифрами "11".

Так і хочеться поцікавитися: „Аткєда дравішкі?” Бо синочок далеко не бізнесмен, а скромний помічник депутата-регіонала. Отже тепер матінка мала би поділитися з народом джипом, бо сама закликала людей "забирати свої гроші у чиновників, які вже не знають, на яких машинах їздити і на яких островах відпочивати".

І отут маємо те, про що я говорив на початку. Отут і вибухнув новий фонтан люті, коли злість закипіла до температури вулканічної лави і знову перевершила усі можливі межі людської моралі, коли уже переходять не просто на особистість, а й на зовнішність, обзиваючи різними негарними словами та згадуючи при цьому представниць найдревнішої професії.

І знову покликання на Бога, на фатум, на віщий знак...
„І те, що Бог її вже покарав з одним із синів, нічому її не навчив - замість того, щоб на колінах повзти та й вимолювати прощення в людей, вона й надалі бреше...”
„К сожалению, она так и не осознала причину потери, говоря постоянно о Боге…”
„Боженька ей ещё скидку сделал, прибрав одного сыночка из двух. А ей деньги и ложь всё-равно дороже. Значит и второго на деньги скоро обменяет”.
„Пора брать вилы и равнять это безобразие: этой ... не брюлики и шанели, а сапу и подсрачником в поле – буряки сапать”.

Авжеж, звучить це жорстоко, і, може, навіть непристойно цитувати у порядному товаристві, хоча вибрав я куди невинніші висловлювання, ніж ті, що розсипані на форумах. Я хочу тільки проілюструвати оту міру ненависті, яку вже не спинить жодне добре слово. Покликатися на Бога і водночас порушувати Божі заповіді – це стало нормою. Але чи винен у цьому лише доведений до розпачу народ?Кожна людина, мабуть, стикалася у своєму життя з прокльонами. Якщо не сусід кляв, то хто-небудь у маршрутці, а як і не зі зла, то по-доброму: „А щоб тебе шляк трафив!” Але коли тебе кленуть масово, коли не просто кленуть, а закликають до колективного прокльону, то це вже справді страх Божий: „Эта конченная ... не знает как еще поиздеватся над народом. Давайте будем мечтать всем миром чтобы и ее второй выродок тоже сдох в какой-нибудь автомобильной катастрофе!”

Ціна заможного життя буває справді страшна. Чи винен у цьому Бог, „який усе бачить”? А може, то людська ненависть, акумульована в тисячах розгнівних мізків, еманує із такою силою, що впливає на людську долю? Ламає і трощить.

Крові! Крові вимагає народ: „Смерть всем оранжево-голубым ублюдкам! Чем больше их здохнет тем лучше нам будет жить!”
Уже не комусь одному, а ВСІМ адресоване побажання смерті!

Це нагадує мені звичаї одного африканського племені, яке, засудивши на смерть злочинця, не страчує його, а садить в коло. Тим часом усе плем’я, розсівшись, зосереджено бажає йому подумки смерті. Це містика – але такий метод діє! Приречений протягом дня помирає.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 22
Вибір редакції