Вони щиро переконані, що розвиток книговидавництва – це портрети президента на шкільних букварях, а культурна політика – це святковий феєрверк до дня незалежності.
Трапилось нині побачити в новинах сюжет про участь України в цьогорічному Франкфуртському книжковому ярмарку. Спочатку показали український стенд – шістнадцять квадратних метрів (для тих, хто не в курсі – це дуже мало) національних здобутків в культурній царині, видання на зразок "Тваринний світ", "Рослинний світ", класика, перевірена часом та політичною кон'юнктурою. Окремо стояли кілька кольорових журналів про футбол – наша відповідь УЄФА, спеціально до Євро-2012.
Потім показали чувака, який все це багатство стеріг. Виявився це керівник державного комітету телебачення й радіомовлення України. Поводився відповідно. З гордістю показував на кольорові журнали (схоже, в літаку з Києва встиг їх усі прочитати, а, повернувшись, точно забере додому), випромінював солідність та уважність. Зрештою, після питання журналіста про те, чому так мало книг, не втримався, зірвався і почав звинувачувати телеканал у непрофесійності (так і сказав – ви, мовляв, не готові до цього ярмарку). Мабуть, мав на увазі, що журналіст теж повинен був у літаку погортати журнали про футбол або книги про тваринно-рослинний світ, підготуватись, одним словом. В будь-якому разі – образився. Може наступного року й взагалі не приїде, не знаю.
В принципі, зрозуміти його нескладно – ні, щоб зробити вигляд, що все гаразд, що Україна, як це з нею часто трапляється останнім часом, знову затьмарила всіх на міжнародній арені, гідно презентувавши свій тваринний і рослинний світ. Так ні – ця сволота, журналіст, ставить різні питання, на які не відповіси, не почервонівши, і оператор їхній такі ракурси вибирає, що всі ці нещасні шістнадцять квадратних метрів просто не розгледиш за директорським пузом, та і взагалі – навіщо знімати те, що в Україні краще просто нікому не показувати.
Одним словом, директора зрозуміти можна. Але можна зрозуміти і журналіста. Скажімо, приїжджаєш ти на цей їхній ярмарок, до цієї їхньої книжкової столиці Європи. Бачиш усі ці стенди, бачиш усі ці книги, бачиш усіх цих видавців. І тут раптом погляд твій падає на шістнадцять квадратних метрів смутку й тривоги, на директора, котрий дбайливо перекладає з полиці на полицю якісь журнали, на відсутність інтересу до всього цього з боку відвідувачів ярмарку (бо справді – в тій державно-культурологічній екібані більш-менш представницьки виглядав хіба що директорський піджак), і мимоволі в тебе виникає питання - а що ж так слабо?
А чому не можна було привезти якихось пару-трійко видавців, яких-небудь членів спілки письменників, яких-небудь молодих талантів, яких-небудь перекладачів, зрештою? Департамент же державний, вірно? Фінансується ж державою, так? Себто, з наших податків. І чувак цей, із його журналами, прилетів же не за власне бабло, хіба ні? То чому ж він не взяв із собою хоча б когось, хто справді має стосунок до книговидавництва? Що він тут узагалі робить? Чи він сюди приїхав лише тому, що в нього єдиного з департаменту є нормальний піджак? І чому він дозволяє собі так розмовляти з журналістами?
Питань насправді багато. Але ярмарок вже завершився, і ставити ці питання можна хіба що самому собі. Що я й роблю. Оскільки неодноразово доводилось бачити, як Україна презентує свою книгу на всіляких закордонних "книжкових форумах". Як правило, виглядає це дуже печально. Іноді менш печально (це коли привозять бодай якихось живих авторів), але як правило – дуже печально (себто, коли привозять стандартний набір – директора департаменту та інший "Тваринний світ").
Послідовність та затятість, із якими наша країна ігнорує можливість нормальної інтеграції в європейський книжковий ринок, ігнорує можливість конструктивної співпраці та повноцінного діалогу, викликає тривожну здогадку, що вони, директори департаментів, роблять це свідомо. Адже не можна так наполегливо виставляти себе дурнями в "братній сім'ї європейських народів". Не можна так нехтувати досвідом своїх найближчих сусідів, тих таки Польщі, Чехії чи Словаччини. Не можна не розуміти важливості культурної промоції.
Очевидно, вони просто не люблять читати. Очевидно, вони люблять футбол, і якщо й читають щось – то хіба що футбольні журнали. Ну, й книги про тваринний світ, для душі. Очевидно, їх там у департаменті не вчили, як розмовляти з пресою, аби не справляти враження вахтерів при якому-небудь продуктовому магазині. Очевидно це, гадаю, всім. Крім тих, хто посилає цих солдатів системи в тил, так би мовити, ворога. Ось для них, наших керманичів та поводирів, цілком нормальним і логічним є зекономити на стенді та книгах, й послати на книжковий ярмарок замість видавців вірного і перевіреного бійця культурного фронту – морально стійкого та в більш-менш нормальному піджаку.
Цілком нормальною є для них ситуація, коли Україна елементарно випадає з європейського книговидавничого контексту (вірніше, чому випадає? Її там ніколи й не було. І не треба). Думаю, вони щиро переконані, що розвиток книговидавництва – це портрети президента на шкільних букварях, а культурна політика – це святковий феєрверк до дня незалежності. А спробуй їх переконати в чомусь зворотному – обов'язково почнуть ображатись і звинувачувати тебе в непрофесійності. Отакий ось тваринний світ.
________________________________
Читайте також:
Майбутнє. Світле. Безалкогольне
Андроповсько-горбачовські методи нової влади, яка бореться з пияцтвом, викликають щирий і непоборний скепсис.