Школа звуків

vasyltereshchuk.blogspot.com

Юрій Андрухович

Нині вся наша країна – всуціль неперспективне село. І не стільки через бездоріжжя, скільки через керівництво, тупе й жадібне. Але ну його до біса.

Зате мої вікна тепер виходять на Дністер і чудові лісисті пагорби на другому березі. Наші друзі приймають нас у колишньому будинку священика. Вони придбали його недобудованим і не тільки добудували, але й розбудували до такої міри, що тільки свистати від подиву й захоплення.

"Тут мала бути моя спальня, а тут мій кабінет! А тут кухня!" – бідкався панотець, одного разу завітавши в гості. То було на 150-річчя Хмелівської церкви, отець прибув на урочисту відправу і принагідно зайшов подивитися, що зробили з його хати ці дивні україномовні бізнесмени.

Погодьтеся: воно і справді нетипово – купити будинок, землю, віддати все це під фестивалі, творчі майстерні, імпровізовані музичні студії. Тепер тут, у Хмелевій, притулок для музикантів і величезний розсадник рідкісних дерев. Таксодіуми, гінкго, катальпи.

Селяни, що доглядають усю цю екзотику, отримали робочі місця і сталі грошові зарібки. Ще кілька років тому тут виживали тільки ті, в чиїх родинах водилися пенсіонери. От із їхніх пенсій вони всіма сім'ями й жили – на горілку й куриво загалом вистачало. Куриво, зрештою, бувало і своє, з городу. Колись тутешні колгоспи займалися тютюном, це була їхня, сказати б, монокультура.

Тепер же настав час тюльпанових дерев і платанів.

Чудово жити в кімнаті з вікнами на ріку. Уранці подивишся з вікна – якісь місцеві пливуть човнами по Дністру. Човни в нашій ситуації дуже доречні – ми з карбідами працюємо над "Абсентом", у нас найближчої неділі в Києві концерт.

Хмелева – це наша Венеція. Тут ми репетируємо, обговорюємо, записуємо і крізь густі ранкові тумани пробиваємося до фінального сплеску. Нам розповідають про те, що в цій місцині молодий із молодою (особливо ті, що походять із сіл на протилежних берегах) і досі зустрічаються в човнах посеред ріки. Такий от венецько-весільний ритуал.

Хоч яка там Венеція – глухомань! Але розкажіть про це фестивальникам, що поз'їжджалися сюди минулого літа до сусіднього Унежа на "АртПоле"! Хіба їх цим зупиниш?

Вони проберуться у найвіддаленіший бездоріжний куточок, аби хоч трохи пожити своїм щасливим гіпівським життям. Послухати музикантів, потанцювати, покохатися. Кажуть, цього разу там не було жодного алкоголю і, мабуть, саме тому не було й мене.

Добре, що фестивалі майже завжди закінчуються не лише новими знайомствами чи затяжними похміллями. Після "АртПоля" на Уніж і Хмелеву впала якась особлива місія – слугувати альтернативною культурною платформою.

Тут зійшлися разом наша "ДахаБраха" та білоруське "Порт-Моне", тут вони створювали навесні матеріал для свого майбутнього спільного альбому. Тут нині музикуємо ми з "Карбідо". Усі без винятку закордонні виконавці, які зіграли тут улітку, зі сльозами на очах просяться, щоб їх запросили знову – сюди і тільки сюди. Вони вже не можуть без цих місць.

А було ж попервах і так, що декотрі з них вимагали зупиняти машини і розвертати їх назад, щоб ніколи більше не труситися цими проклятими бездоріжжями. Ще трохи – і вони б вискакували на ходу. А потім ніяк не хотіли звідси їхати.

Бо тут уповні відчуваєш, скільки енергії й добра здатна дарувати ця земля, скільки сили і терпіння є в цьому дністровському космосі. Вирощувати дерева гінкго або нові музичні проекти.

Думати про майбутнє, пускати корені, приживатися. У Хмелевій це не здається аж таким неймовірним. Це такий малесенький острівець незалежності і свободи. "Добре, що дорога до нас у такому стані – каже один із наших господарів. – Інакше б тут уже все загидили".

Я розумію, про що він. Ми тим часом працюємо. Ми вирощуємо і селекціонуємо звуки. І що у нас вийде, ви побачите й почуєте вже 18 грудня в залі Київської консерваторії. Тож якщо у нас вийде добре, знайте – це все Хмелева з її магією. Ну, а якщо в нас не вийде добре, то Хмелева не винна. Хмелева дала нам усе, що змогла.

У ці хвилини мені раптово згадується, що розсадники дерев і кущів у Німеччині називають "Baumschule" – школа дерев. Мені цей вислів подобається, хоч як його поверни. Уявляєш собі дерева дітьми шкільного віку. Або навпаки – уявляєш себе учнем, що вічно ходить до школи, в якій дерева викладачі.

У них завжди є чому повчитися.

__________________________________________________________________________________

УНІАН

Юрій Андрухович

Вулиці Крокодилів

Чекання невідомо чого поволі зазомбувало весь наш народ. Коли замислюєшся над цими картинками, то здається, що й сам опиняєшся на таких же темних дорогах. І всі дороги, й вулиці поволі стають шульцівськими.