У моїй голові закрутився давній-предавній рядок Віктора Неборака: "Панове братіє, віват! Подох усенародний кат!"
Ну от – ця колонка мала бути про викладача Кіровоградського педуніверситету Сашка Ратушняка, точніше, про відкриту щодо нього справу "за участь у масових заворушеннях". Але Сашкову справу, як і всі інші справи проти майданівців, уже, на щастя, закрито. І це, як ми знаємо, не найприголомшливіша новина останніх тижня – півтора.
Сьогодні мені подумалося, що весь той період між 18 лютого (вистава "Альберт" у Франківську) і 25 лютого (вистава в Одесі) насправді вмістив у себе не сім днів, а сімсот. Життя мандрівного актора й без бойових дій сповнене пригод і небезпек. Ми не скасували жодної вистави в жодному з міст ще й тому, що тим, хто стріляв по наших друзях у центрі Києва, йшлося саме про скасування – вистав, життів, людської гідності, відваги, творчості, опору. "Навіть не віриться, що ми починали в повній темряві – загодину до штурму Майдану", – написала у вчорашньому листі Оля.
Штурм 18-го розпочався о восьмій вечора з хвилинами. Ми на сцені саме виконували останню строфу Антоничевого вірша "Сурми останнього дня". Останню строфу останнього дня. На всю залу ми були єдині, хто ще не знав: почалося. Коли через десять хвилин наше дійство закінчилося, публіка зааплодувала з якимось особливим надривом.
Ще тієї ж ночі я бачив, як у моєму місті горить будівля есбеу. Вона ж будівля кагебе. Вона ж – якщо не помиляюся – будівля гестапо. Я вирішив, що навіть заради цього видовища варто було дожити до такої розпачливої ночі.
Наступного дня ми переїздили у Тернопіль. Міст на Дністрі в Нижневі контролював блок-пост місцевої самооборони. Поруч із нами мчали до Києва все нові автобуси з повсталим народом. Пізніше в Тернополі ми перервали репетицію, бо бульваром Шевченка йшла процесія, в якій вели знезброєних беркутів. Я досі не знаю, чи їх захопили в полон, а чи вони перейшли на бік народу добровільно. Мабуть, були й такі, й інші. Революційний другий фронт охоплював усе більше міст і розгортався все далі на схід.
Уночі після вистави ми сіли до потяга на Київ і зайняли свої місця в купе. Але ми так нікуди й не поїхали. Залізничне сполучення Заходу з Києвом таки справді виявилося заблоковане. О восьмій ранку провідник попросив нас виходити: йому щойно передали, що потяг простоїть до ночі в Тернополі, а відтак повернеться у Чернівці.
До Києва ми вирушили через кілька годин, розшукавши бус. Ми запакувалися в нього всі включно з контрабасом. Згодом ми дізнаємося, що то був день розстрілу Небесної Сотні. 20 лютого, день найщільнішої концентрації злочинних дій режиму.
У водія нашого буса того ранку на Майдані поранило сина. "От я відвезу вас, а назад візьму його додому на лікування", – казав чоловік. Але де там! "Тату, – відповідав йому син телефоном, – у мене нічого страшного: трохи осколків у стегні, трохи у плечі. Я лишаюся на Майдані. Ви краще моїх трьох друзів заберіть, з ними тяжче". Я подумав: і як не перемогти з такими людьми?
На Житомирській трасі запам'яталася довжелезна колона рівненських швидких допомог. Хтось казав, що в цій країні не лишилося справжніх лікарів?!
Усі під'їзди до Києва вже було звільнено, даївці розбіглися. Зате нам кілька разів траплялися досить потужні блок-пости самооборони. Слово "ми" у таких випадках відчуваєш як щось набагато більше – МИ.
21 лютого в Києві ми (менше "ми", наша мандрівна трупа) після репетиції в Молодому театрі зійшли Прорізною вниз до Хрещатика. Там саме проходила жалобна процесія з двома Загиблими у відкритих трунах.
22 лютого вранці подзвонив друг, який запропонував мені "екскурсію Межигір'ям". Янукович утік?! У моїй голові закрутився давній-предавній рядок Віктора Неборака: "Панове братіє, віват! Подох усенародний кат!" На жаль, Вікторе, на жаль. Як виявилося, всенародний кат усе ще тріпається.
Після Києва нас дуже чекали в Запоріжжі. І вистава там відбулася цілком по-особливому. І коли перед її початком проминула хвилина мовчання, хтось у залі крикнув "Слава Україні!", а всі відповіли. У Запоріжжі мені подарували книжку про Махна та його рух із надписом: "Брату Юрию от запорожских махновцев".
Наступного дня дорогою до Одеси я наполегливо пояснював нашому запорізькому водієві, що "никакие бендеры" на його мирне життя зазіхати не будуть. Він, здається, заспокоївся.
В Одесі ж випав сніг. За дві години до вистави ми з Французького бульвару пішли праворуч униз до моря. Хотілося, поки цілком не стемніло, побачити, як на нього падає сніг. Море і справді здавалося чорним. Ми підійшли до нього впритул аж на краєчок пляжного хвилеріза.
Дякую, що дав жити в такі часи, Господи.
Юрій Андрухович