Смерть мультикультуральності

Сергій Жадан© ТСН.ua
"Я не зобов'язаний терпіти будь-кого, хто живе на кошти держави і заперечує цю державу, не турбується про освіту своїх дітей і постійно призводить на світ маленьких дівчаток..."

В Німеччині ось уже кілька місяців не вщухають дискусії довкола проблеми мультикультуральності. Несподівано виявилось, що тема, яку самі німці протягом останніх двох десятиріч намагалися особливо не підіймати, принаймні на державному рівні, насправді потребує якщо не швидкого вирішення, то хоча б відвертого й публічного обговорення. За цієї ситуації більшість політиків, котрі вважали за доречне не помічати проблем, пов'язаних із мусульманською імміграцією, раптом постали перед усвідомленням – проблема з іммігрантами існує, і всі спроби накласти табу на це питання, нічого корисного в кінцевому результаті дати не можуть.

Традиційно толерантне та політкоректне німецьке суспільство намагається визначитись із можливістю (чи, радше, неможливістю) інтеграції іммігрантів (переважно з Туреччини) в німецькомовний культурний простір. Піддається сумніву та ревізії саме поняття мультикультуральності, соціологічні опитування показують зростання в суспільстві негативного ставлення до іноземців.

Велику дискусію, що назрівала, очевидно, вже давно, спровокував представник Соціал-демократичної партії Німеччини, колишній член ради директорів Бундесбанку, Тіло Заррацін своєю книгою "Німеччина самоліквідовується. Як ми ставимо на карту свою країну". Крім усього іншого, книга ця виявила, що німецьке суспільство справді готове до перегляду принципів культурного співжиття, і що нові соціально-економічні обставини лише загострюють протиріччя міграційної політики Німеччини.

Позиція Зарраціна при цьому проста й недвозначна. "Інтеграція, – пише він, – це завдання того, хто інтегрується. Я не зобов'язаний терпіти того, хто нічого для цього не робить. Я взагалі не зобов'язаний терпіти будь-кого, хто живе на кошти держави і заперечує цю державу, не турбується про освіту своїх дітей і постійно призводить на світ маленьких дівчаток із хустками на голові". Книга з того часу продалась ледь не мільйонним накладом, а самого Зарраціна було звільнено з Бундесбанку й піддано партійній обструкції.

Втім, дискусія вже спалахнула, і подальші учасники робили її лише більш динамічною. Спершу президент ФРН Крістіан Вульф зазначив, що іслам сьогодні теж є частиною Німеччини. Заперечив президенту прем'єр Баварії Хорст Зеегофер, заявивши, що "мультикультуральність мертва". А потім і Меркель зробила доволі двозначну заяву, виголосивши, що проект мультикультуральності "цілком провалився". Щоправда, говорячи це, сама Меркель намагалася бути саркастичною відносно німецьких лівих, яким вона і приписувала концепцію мультикультуральності. Проте ці нюанси вже мало хто зауважив, і фразу канцлера про "цілковитий провал" було потрактовано ледь не як заяву про зміну політичного курсу та новий підхід до вирішення проблем, які ще вчора всі намагались не помічати.

Мультикультуральність – річ справді дивна, і навіть для об'єднаної Європи, з її подвійними стандартами та очевидними протиріччями, виглядає завеликою розкішшю, яку в принципі можна собі дозволити, проте – для чого. І якщо, скажімо, французи особливо ніколи й не приховували свого ставлення до іноземців, то з об'єднаними не так вже й давно німцями ситуація дещо інша – вони до останнього намагаються зберегти маску політкоректності і не викликати сумніву у власній налаштованості на контакт та порозуміннями з усіма, хто перетинає кордони їхньої країни.

Втім, за умов фінансової кризи та соціальних проблем щоразу відчутніше звучать голоси за обмеження прав мігрантів, загалом – за обмеження в'їзду на територію країни іноземців. Що зрозуміло – коли в країні починаються фінансові негаразди, чи хоча би незначне фінансове погіршення, винними в будь-якому разі визнаються іммігранти.

Зрозуміти логіку середньостатистичного німецького безробітного загалом можна. Ну справді – мало того, що вони приїжджають сюди цілими родинами, мало того, що отримують із державного бюджету допомогу, вони навіть не думають при цьому бодай якось підлаштуватись під місцеві умови, вони, згідно з цією самою мультикультуральністю, зберігають свою мову (себто не вчать німецької), дотримуються своєї віри (себто будують мечеті), й не відмовляються від своїх уявлень про життя (себто, чхати хотіли на проблеми інтеграції).

З одного боку, все чітко зрозуміло. Але так само зрозумілою всім є потреба Німеччини в фахівцях та спеціалістах, якими німецьку економіку не може забезпечити місцева система освіти. Виходить замкнуте коло – німецька економіка потребує свіжих мізків, якими її може забезпечити лише імміграція, проте німецьке суспільство на кожному кроці чинить опір асиміляції прибульців та просуванню їх на вищі суспільні щаблі.

Подвійні стандарти простежуються як у поведінці корінного населення, так і в поведінці іммігрантів. Місцеві звинувачують чужинців у небажанні інтегруватись та ставати частиною громадянського суспільства, при цьому за рівних умов беручи на роботу саме місцевих і закриваючи перед іммігрантами двері своїх офісів. Іммігранти ж їдуть до цієї країни, наперед чудово розуміючи, що жодні особливі кар'єрні можливості їм тут не світять.

Кожен живе своїми проблемами і намагається ігнорувати проблеми інших. Приблизно це й називається політкоректністю, з якою мають справу близько чотирьох мільйонів мусульман, що проживають нині на території ФРН. І якщо до сьогодні влада країни вважала за найкраще обходити проблему культурної (читай - соціальної) несумісності німців із турками в межах одного громадянського суспільства, то заяви і настрої останнього часу свідчать про можливі зміни в стосункам з подальшим їх погіршенням.

Роблячи з цього всього умовну проекцію на українські реалії, можна хіба що визнати, що подібна ситуація навряд чи буде мати місце ближчим часом в нашій країні. Видається, що для українського суспільства проблеми мультикультуральності в найближчі роки не матимуть актуального звучання. Навіть у тих випадках, коли необхідність культурної взаємодії та взаємопримирення є очевидною, як, скажімо, у випадку з кримськими татарами, вона, ця необхідність, просто розчиняється в безмірі соціально-політичних питань, що стоять перед населенням.

Та й ключове протистояння, котре паралізує країну, протистояння, скажімо так, українсько-російське, навряд чи можна розглядати й вирішувати в термінах мультикультуральності та рівня політкоректності – про який рівень політкоректності можна говорити в умовах відсутності коректності як такої? Одним словом, підсумовуючи, можна хіба що сказати – нам би їхні проблеми.

________________________________

Читайте також:

Проблема Харкова

Опинившись завдяки владі на передовій нової внутрішньої та зовнішньої політики, Харків просто мусить реагувати на ті виклики, перед якими його ставлять протягом останніх місяців.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 8
  • Serg Serg 16 листопада, 18:23 Згоден 8 Не згоден 1 Да ребята, сами напускали мусульман а теперь стонут. Предлагаю решать иммиграционный вопрос при помощи украинцев. Я думаю многие будут рады переехать в Германию,выучить немецкий язык и вообще интегрироваться полностью в немецкое общество,плюс мы христиане. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції