Справжні педеереси

Погляди 5 грудня, 2008, 17:40 1556 1
Додати до обраного
Коли смієшся, перестаєш боятися і злитися.

Певно, саме на цьому заснований успіх бурлескно-травестійних спільнот українського Інтернету, які пародіюють вітчизняних проросійських політиків.

Пару років тому UA‑нету була життєво необхідна ін’єкція сироватки почуття гумору. На віртуальних фронтах – форумах, чатах, блогах – тисячі українців пафосно марнували час і сили, полемізуючи на теми, що стосуються російсько-українських відносин. "Україна – не держава", "українсь­кої мови не існує", "ми вимкнемо вам газ і ви здохнете" – приклади тез, із якими доводилося сперечатися. Коефіцієнт корисної дії цих суперечок дорівнював нулю, позаяк із російської сторони в них брали участь або наймані бійці "Бригади.Ру", або загартовані у віртуальних баталіях ідейні патріоти – "руспати".

Слід було негайно випустити пару, й вихід знайшовся. Один за одним в українському інтернет-просторі почали виникати дискурси, що пародіювали найгірші риси братньої нації: шовінізм, імперські амбіції, "почвєннічєство", православне мракобісся тощо. Вбравшись у кокошники, косоворотки, валянки й ушанки, з балалайками наперевіс, українці вшкварили таких частушок, що кремлівські стіни здригнулись.

"Пэдээрэсы, Путина сыны"

Головний козир фофудьїстів – те, що вони, на відміну від росіян із їхніми схематичними жартами про сало, "ґарілку" й шаровари, досконало знають те, що пародіюють. Тому пародія виходить рельєфною, правдоподібною та подекуди з настільки глибоким підтекстом, що непідготовлений читач не може зрозуміти: це що, все серйозно?

Картина з сайта ПДРС
Головні герої для ПДРСівців - "прості робочі люди" (pdrs.dp.ua)
Саме таким було моє перше враження від сайта ПДРС – "Придніпровсько-донецького робітничого союзу". Бурлескність проекту (сама абревіатура чого варта!) настільки насичена, що в якийсь момент перестає бути очевидною, й ти починаєш припускати, що десь у міжріччі Дніпра та Сіверського Дінця справді живуть такі люди.

"Фофудійні» дискурси не стільки літературна/інтернетна містифікація, скільки рольова гра. Як шанувальники творчості Дж.Р.Р. Толкіна періодично всерйоз перетворюються на ельфів, орків і гномів, так і "фофудьїсти" в межах своєї спільноти по-теат­раль­ному глибоко вживаються в образ ­печерних російських шовіністів. А ПДРС нагадує сконструйовану реальність фентезі ще й тим, що має свою розгалужену міфологію, галерею віртуальних персонажів і навіть померлого пророка – Юлія Юрійовича Корчмаря, теоретика робітничого руху. Водночас перейняти стиль і пафос, аби писати "під ПДРС", зовсім не важко – щоб осягнути базовий набір ідеологічних догм, варто лише перечитати кілька сторінок сайта.

З моменту заснування восени 2006 року сайт ПДРС ніколи не рекламувався, проте завдяки "вірусному" поширенню інформації в Інтернеті став дуже популярним. Поема віртуального поета Германа Істокова "Феодосійська рапсодія", що з’явилась у відповідь на "антинатовські заворушення" в Криму, завоювала всеукраїнську славу. А "конкурс дитячого малюнка", де нібито російські діти зображували війну в Грузії, широко й серйозно висвітлювався навіть у "солідних" ЗМІ.

Печатка ПДРС
Але є у ПДРС і свої печатки, офіційні документи та інші ознаки формального об'єднання (pdrs.dp.ua)
Глибоко законспіровані – не тому, що чогось бояться, а тому, що так цікавіше – творці сайта демонструють неабияку винахідливість: тут і генератор гнівних скарг на опозицію, і "робітнича реклама", й іспанська версія сайта (щоб зрозуміли брати з "Кубинської РСР") та ілюстрована інструкція зі зриву голосування у ВР і паплюження державного прапора

Бурхлива фантазія вберегла ПДРС від виродження та зациклення, що поступово зводить нанівець креативний потенціал інших споріднених спільнот. Творчість робітничих поетів і публіцистів із ПДРС періодично з’являється в інтернет-виданні "Обком". Ну й, звісно, гуляє (часто навіть без вказування авторства) форумами та поштовими скриньками України й Росії.

Гумористи з Дніпропетровська

"Ми ніхто, – відповідає на питання Тижня дніпропетровець Сергій, один із трьох засновників ПДРС, на запитання "Хто ви?". – Саме так, мабуть, і треба нас сприймати, щоби не помилитись у висновках. Ми не маємо зв’язку з будь-якими партіями, фондами, виданнями тощо. Ми лише аматори, у яких є час, натхнення, більш-менш холодні голови й розумна кількість патріотизму. Тобто все, чого не має 99% населення України".

Конкурс дитячого малюнка
Робота конкурсу "Веселий танк" - "Папа с другими дядями празднует победу над грузинами" (pdrs.dp.ua)
Ідея ПДРС виникла на початку 2006 року як "природна реакція на органічні відходи життєдіяльності політичного організму". "З’явилася внутрішня потреба якось відповісти на інформаційну агресію з боку телевізора. Ми почали для власного задоволення видавати "боевой листок ПДРС", де намагалися бути більш маразматичними, ніж наші ріднесенькі проросійські партії", – розповідає Сергій.

Він вважає ПДРС "радше гумором, ніж сатирою" та наголошує: сайт нікого ні на що не прагне спровокувати. Головний сенс існування ПДРС, як і інших подібних спільнот, не виховний, а розважальний. "Фіш­ка", мабуть, у тому, що ми робимо все у власне задоволення, а зазвичай, саме такі речі приносять задоволення іншим, – розмірковує Сергій. – Хоча було б нещиро казати, буцімто нас зовсім не цікавить вплив на суспільство. Звичайно, для нас був би бажаним відгук, якісь позитивні зрушення в свідомості співвітчизників. Але ми не дуже сподіваємось на це: більшість людей узагалі не дуже схильні до зміни своїх думок, особливо хибних. Тим, кому ми не подобаємось, простіше сказати, що ми наймити БЮТ, ЦРУ, Держдепу, що ми замасковані бандерівці й ніколи не були в Східній Україні".

Насправді творчий колектив ПДРС – справжнісінькі східняки, мешкають у індустріальному серці України й не вбачають нічого поганого в русофілії. "Врешті-решт, Росія має неабияку "неизъяснимую прелесть", і її важко не любити дивною любов’ю. А от українофобія нас справді дуже дратує та спонукає до ПДРС-творчості", – пояснює Сергій.

"Античервоний Перець"

За тематикою ПДРС дійсно відрізняється від інших "фофудійних" ресурсів: тут нечасто зустрінеш жарти на тему православного "исконничества" чи, наприклад, про Путіна. Вістря гумористичного пера спрямоване на комуністів, вітренківців і їм подібних.

Мешканця Києва чи Львова така спеціалізація може здивувати: мовляв, навіщо стільки уваги до маргіналів, яких уже майже не видно й не чути? Та на Сході й Півдні "червоні" ще доволі помітні в інформаційному просторі, тож гумор авторів ПДРС залишається запитаним, і охочих долучитися до їхнього креативу не бракує.

"Часи, коли в ПДРС було троє авторів, минули, й зараз на нашу електронну адресу надходить багато чудових текстів від наших фанів. Публікуємо досить великий відсоток від отриманого. Головне, щоб було не надто нудно й відповідало нашому форматові", – каже Сергій.

Жодних гонорарів для авторів не передбачено – ПДРС залишається некомерційним проектом, і власники сайта поки що не замислюються над можливістю заробляти на ньому гроші.

Не втрачати самоіронії

Скільки протриває ПДРС? Відомо, що навіть найвдаліший жарт, повторений 100 разів, перестає бути смішним і набиває оскому. Та хоча формат ПДРС, за словами його творців, "ду-у-уже широкий", рано чи пізно свіжі думки й ентузіазм авторів мають вичерпатися. Сергій дивиться на перспективи проекту оптимістично: "Хобі дорослої людини майже завжди живе довше, ніж заняття, які тримаються на почутті обов’язку чи матеріальній потребі. Тому, швидше за все, ПДРС переживе багато проектів, що базуються на комерційних засадах. Сьогодні наш редакційний портфель заповнений".

Картина з колобком
"Колобок смотрит из окна с горечью и тоскою. Сделав неловкое движение за токарным станком, он получил производственную травму, и врачи приделали ему протезы. Колобок скучает по заводу, по своей бригаде, по ярким извивам металлической стружки." (pdrs.dp.ua)
Переведення Росії та її "п’ятої колони" з категорії страшилок у категорію потенційних об’єктів для здорового гумору пішло українцям на користь: віртуальна комунікація у зоні .ua стала спокійнішою, й недоброзичливим гостям зі Сходу важче баламутити воду. Ба, більше, в Інтернеті з’явилися віртуальні персонажі stepan_bandera та pan_petro, які висміюють (не завжди вдало, але намагаються наслідувати найкращі зразки жанру) вузьколобий український націоналізм – така собі фофудья навпаки.

Головне – сміючись над іншими, ніколи не втрачати самоіронії.

Читайте цю статтю в №49 "Українського Тижня".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами Український Тиждень / Отар Довженко
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 5 грудня, 2008, 17:40 1556 1
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції