Стіни, вікна, паркани

Стіни, вікна, паркани

Сергій Жадан

Харків - місто особливе. Стіни його будинків завжди були наповнені таємними знаками та прозорими натяками більшої чи меншої художньої вартості. Можливо саме тому вуличне мистецтво виглядає тут природно й ненав'язливо.

Ми живемо в містах, позбавлених яскравих барв. Кольори з'являються хіба що взимку, коли випадає сніг, чи навесні, з появою зелені. А поза тим, якщо тобі трапилося народитись та вирости на якому-небудь спальнику, маєш звикати до монотонного розподілу різних відтінків сірого в довколишньому просторі.

Щоправда, є ще реклама – вона яскрава та барвиста, навіть краще сказати строката. Проте вона не так тішить око, як його дратує. І вся надія лишається на те, що хтось прийде і розмалює все довкола свіжими гарячими фарбами.

Як це сталося, скажімо, в Харкові. Харків у цьому сенсі місто загалом особливе. Та і не лише в цьому. Стіни його будинків завжди були наповнені таємними знаками та прозорими натяками більшої чи меншої художньої вартості. Можливо саме тому вуличне мистецтво виглядає тут природно й ненав'язливо. Навіть більше – доречно й гармонійно.

В Харкові цього року вдруге відбувся фестиваль вуличного мистецтва "StreetArtFest". Надзвичайно цікава й корисна, як на мене, ідея, котра об'єднує довкола себе багатьох фантастичних молодих художників. Чому цікава й чому корисна? По-перше, тому що художники справді фантастичні, і, на жаль, не такі відомі, як того хотілося б.

Натомість тепер їхні роботи можна побачити, не відвідуючи виставок у галереях та не відшуковуючи їхні сторінки в мережі. Те, що мистецтво має належати народу, не є порожньою фразою – по-моєму, це цілком вірна постановка питання культурної політики. Оскільки, якщо вже говорити відверто, "митці" часто заганяють самі себе в глухий кут герметизму, з якого їх важко витягнути на очі широкої зацікавленої аудиторії.

Вуличне мистецтво в цьому випадку – гідна відповідь усім зневіреним у безмежних можливостях культурної терапії. По-друге, більшість робіт учасників фестивалю дають дивовижну можливість по-новому побачити старі міські будівлі, повз які ти проходив десятки разів, не звертаючи на них уваги.

Тепер, вписані (дослівно) в контекст фестивалю, ці стіни, вікна та паркани несподівано набувають додаткової ваги, особливого звучання, відтіняючи свіжі фарби, зав'язуючись у якісь несподівані вишукані композиції та наповнюючись додатковим сенсом і кольорами.

Все це виглядає набагато переконливіше за ті ж таки спроби міської влади займатися косметичним ремонтом будинків старого міста, під яким, ремонтом, мається на увазі невибагливе фарбування фасадів.

Використання будинків як певного тла, на якому розміщуються роботи, як самодостатніх об'єктів, які раптом трансформуються під руками художників, витворюючи цілком новий простір та видозмінюючи ландшафт – ідея справді цікава, особливо для міста, котре поєднує в собі таке нагромадження старих знаків та символів зі спробами нових (переважно сумнівних) архітектурних та художніх рішень.

Хотілося б сподіватись, що цей "настінний живопис" допоможе хоча б комусь уважніше поставитись до будинків, в яких доводиться жити, до вулиць, якими щодня бігаєш, до мостів та арок, які минаєш щодня, не помічаючи, скільки ранкової сутіні й вечірнього світла в них постійно ховається, скільки вони накопичують у собі голосів, кроків та подихів, скільки за всім цим стоїть твого особистого життя та життя решти мешканців цього міста.

Оскільки ми справді доволі часто не звертаємо уваги на це місто. Цілком безпідставно, до речі. Натомість варто натрапити на якесь несподіване зображення, на якого-небудь голуба, янгола чи восьминога, намальованого на цегляній міській стіні, як раптом всі ці провулки та квартали набувають цілком інакшого вигляду, дозволяючи тобі слухати власний голос і власне серцебиття.

І ще така річ. Є категорія громадян, які є принциповими противниками цього фестивалю. І ось мені здається, що позиція цих громадян, котрі провадять справжню партизанську війну, псуючи вуличні картини та замальовуючи логотипи спонсора, виглядає доволі непереконливо.

Ну, звісно – на всі зображення потрібно отримати дозвіл, зрозуміло, що все це не має нічого спільного з графіті, та й патронат Харківської міської адміністрації далеко не в усіх може викликати ентузіазм, проте мені видається, що "вуличні партизани" не помічають головного – "StreetArtFest" справді не вкладається в формат офіційної культурної політики міста, він виламується звідти, за рахунок свіжих ідей та несподіваних ракурсів.

І отримання дозволу в цьому випадку жодним чином не позначається на тому, що саме ти хочеш зобразити. Більше того – замальовуючи ці картини, ти насправді мало чим відрізняєшся від тих, хто лишає написи на стінах харківських модернових садиб. Яким би партизаном ти при цьому не називався.

_____________________________________________________________________________

Сергій Жадан / Фото: ТСН.ua
Читайте також:

Вигадуючи велосипед

Потреба визначеної естетики – ким би ти не був, скільки б ти  заробляв, якщо не останній лох – купи собі тачку. А вже залежно від того, яку саме тачку ти зможеш собі купити, й будуть тебе позиціонувати.

Повʼязані теми:

Наступна публікація