Стійка порцелянова статуетка

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Вона мені недавно подзвонила. Ні, все не так. По-перше, зовсім не недавно, а досить-таки давно – ще в січні. По-друге, ніяка не «вона», а Юлія Тимошенко. Я йшов у темряві раннього вечора вулицею Шевченка у Франику – і раптом дзвінок з незнайомого номера.

Зустрітися того разу не вийшло через мої систематичні роз’їзди. «Я б сама приїхала до Франківська, -- говорила вона. – Але ви ж, мабуть, знаєте – вони посадили мене на підписку».

Тепер вони взагалі посадили її.

Я хотів запросити її на свій концерт у грудні, на київську прем’єру «Абсенту». Здоровий глузд не хотів миритися з цим судово-кримінальним абсурдом, і вірилося в те, що вони таки зламають об неї зуби. Хоч насправді здоровий глузд мав би підказувати протилежне: поведінка пітбуль-тер’єрів не піддається логічним критеріям, у них «мертвая хватка», з якою вони й самі потім уже нічого вдіяти не можуть. Їх пре відчуття здобичі, вони неадекватні.

І все ж я чомусь до останньої хвилини перед вироком 11 жовтня уявляв її на грудневому концерті в залі консерваторії. У квітні вона ж була в нас на «Аперитиві» -- навіть і без мого запрошення, просто їй було цікаво, от вона й купила собі квитка у перший ряд.

Пам’ятаю, як сильно це вразило всіх моїх польських друзів. Як один із них, відповідаючи на запитання тележурналістки, казав, що заздрить українцям, коли політики такого рівня приходять на такі концерти.

Не треба нам заздрити, Томеку.

Ще пам’ятаю, як наш оператор Пйотр (він саме знімав документальний фільм про «Аперитив-тур») розповідав: «Там будуть цілком фантастичні кадри: поки ти підписуєшкнижки, вона стоїть неподалік спокійно і сумирно, схожа на порцелянову статуетку, виховано чекає своєї черги, ніби студентка перед заліком. І це ж один із найбільших політиків вашої країни!».

Я не надто поділяв ці захоплені слова. Мені завжди здавалося, що спокійне чекання своєї черги, особливо в черзі по автограф після концерту, це нормально. Та й взагалі я ніколи не ділив публіку на простих людей і віпів. Головне, що їх усіх об’єднує і що найцінніше в них – вони ще хочуть ходити на інакші концерти, читати українські книжки. Ну, подумаєш, прем’єр-міністр, чи там уже колишня, яка різниця. Знайдуться ж обов’язково й такі, що скажуть: це вона піарилася. Еге ж, піарилася, це точно. Усі ми тільки й робимо, що піаримося. От лише піар, як і магія, буває різний – білий і чорний. Попіарся тут, у цій країні блатняка і попси, на альтернативній музиці!

Десь відразу після того, як вона стала прем’єром узимку 2005-го, було опубліковане інтерв’ю, в якому вона згадала, що старшокласницею любила слухати «Джетро Талл». Я тоді ще подумав: «Ну ось, нарешті. Нарешті уряд країни очолює людина з добрими музичними смаками. Конфуцій сказав би, що ми врятовані».

Конфуцій однак помилявся б.

Адже потім почалися всі ті загравання з нашою зрадливою попснею, всі тіцілування з Пугачовою. «От бачиш, -- констатував я для себе самого з гіркотою, -- бачиш, до чого призводить виборчий популізм. Це коли любиш «Джетро Талл», а цілуватися мусиш – тьху! – з Пугачовою. І все тільки для того, аби сподобатися найширшим верствам населення». На тлі загальної гризні помаранчевих між собою все це шоу монстрів і безконечна сердечна реклама витоптали в мені будь-які симпатії.

Я не збирався пробачати їй передвиборних плакатів (тільки для Донбасу), де вона радісно рукостискалася з Путіним. Та що там плакати! Ніхто ж ніколи вже не полічить, скільки мільйонів голосів вона втратила через оте горезвісне підсміювання на тему мазурика! От я чомусь упевнений: не зрадив би їй у ті хвилини інстинкт – і вона б відповіла щось на зразок «Вибачте, тут щойно образили президента моєї країни, я не можу продовжувати цей брифінґ», і гордо вийшла би, тріснувши дверима – і, їй-Богу, перемогла би потім на виборах. Але вона цього не зробила й лише підсміювалася, катастрофічно примножуючи в цей момент леґіони своїх ненависників-противсіхів.

У другому турі я все одно проголосував за неї як за менше зло. Тоді було модно говорити, що зло меншим чи більшим не буває. Перші ж тижні т. зв. «нової влади» довели, що ця красива фраза є всього тільки красивою фразою. Більше зло увірвалося до Києва, як муравйовські банди. Воно як зло виявилося настільки більшим, що про менше вже мимоволі думаєш з любов’ю та ностальґією. О, де ти, дороге наше менше зло? Повернися.

От вони впаяли їй сім років, і про це ж так страшно думати. А мені з голови все не йдуть кадри з Пйотрового фільму. Як вона терпляче дочікується своєї черги з книжкою в руках, одна з багатьох, відвідувачка концерту. Там є такий момент, якийсь 25-й кадр чи що, коли раптом чітко бачиш її миттєву самоту і беззахисність.

І так хочеться її звідти визволити.   

_______________________________________________________________________________________________

Читайте також:

За ґратами

Чому все-таки тюремна субкультура Америки та її різноманітне бандюганство було й досі є чи не головним джерелом натхнення для стількох прекрасних поетів та музикантів. І чому в нас, на всіх цих неозорих, ще досі радянських, нивах, воно, бандюганство, породжує лиш монстрів і покручів.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 15
  • ашір ашір 18 жовтня, 09:02 Згоден 6 Не згоден 1 готова була сприйняти цю статтю агресивно з усіх позицій. мовляв, ага, варто було їй походити на його презентації - і заспівав. і всяка така гидота. дочитала. передумала. все це дуже логічно, все відповідає звичайній людській природі. Десь нагадує вірш Чубая про кульбабиних дітей. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції