Суть життя, сіль землі

20 травня, Стамбул, фінал Кубка УЄФА. "Шахтар" – "Вердер". Що нам добре, то німцю – смерть...

...Був собі такий французький футболіст – Лебеф. Непоганий, узагалі-то, оборонець. Але не більше того. Проте на чемпіонаті світу 1998 року йому пощастило зіграти кілька матчів і Лебеф цілком заслужено приміряв золоту медаль. Трішки пізніше, граючи за "Челсі", цей товариш міг дозволити собі, скажемо так, неодноразово порушувати спортивний режим. Але на обґрунтовані претензії лондонського клубу він завжди відповідав щось на кшталт "Мене це не обходить. Я – чемпіон світу. А ви – ніхто".

Певна річ, довго в Лондоні він не затримався, проте раціональне зерно в його словах таки було, бо незважаючи на не надто зірковий статус, завдячуючи радше випадку, ніж закономірності, Лебеф зіграв за Францію у вирішальних матчах і здобув чемпіонський титул. І титул той – на все життя. Навіть попри те, що через чотири роки цей футболіст, як і його колеги по збірній, став уже екс-чемпіоном. У той же час можна довго згадувати більш відомих і заслужених футболістів і клубів, котрі, на жаль, так і не змогли пробитися до рангу вибраних...

Так ось, цим довгим вступом я хотів висловити усього лише одну просту істину: можна вік прожити і вважатися майстром своєї справи і в той же час залишатись ніким. Без Золотої Зірки Героя Радянського Союзу, "Оскара", Пульцерівської премії чи хоча б Кубка УЄФА. Бо саме подібні регалії дають перепустку до клубу обраних. Так, знаю не гірше вашого, що перепустки ці часом випадають не тому. Не тим. Не тоді. Не так. Але то вже інша історія. Яка, як правило, турбує більше архіваріусів чи невдах. Загал же зазвичай носить на руках тільки переможців.

Ось і в донецького "Шахтаря" нарешті з’явився шанс проторити собі шлях до вузького кола "революціонерів". Гірники вперше в своїй історії зіграють в фіналі континентального кубку. І нехай цей трофей трішки втратив першочерговий статус та звучність, для Донбасу і загалом України він звучить не гірше, ніж гімн Ліги чемпіонів для Манчестера чи Каталонії. І я дійсно вірю Срні та Рацу, котрі майже в унісон заявляють, що для них матч у Стамбулі – головний поєдинок життя.

Зазначте, це кажуть не Кучер, Гай чи П’ятов, для яких "Шахтар", будемо відвертими, межа можливостей, а футболісти, корті реально можуть перейти до табору якогось континентального гранду. Тобто, чи не вперше за останні роки донецький "Шахтар" об’єднав в одне єдине ціле всі свої "гуртки за інтересами" та діаспори. Всі як один футболісти команди та тренерський склад – від посереднього виконавця до зіркового – хочуть одного: виграти трофей, який дозволить їм, попри все інше, спокійно згадувати слова Лебефа, насолоджуючись своєю винятковістю.

І чи не вперше в практиці гравців та тренерів донецької команди дійсно не надто турбують розміри гонорарів за ймовірну перемогу. Донецькі фіналісти чудово усвідомлюють, що бонуси за переможного рахунку будуть обов’язково, проте цього разу статусний бік справи таки вищий за паперові купюри і вони ладні їсти землю насамперед за себе, за свої виняткові шанси, за свою перспективну обраність.

Про президента донецького клубу з цього приводу багато говорити немає сенсу. Для Ріната Леонідовича єврокубок – не тільки справа всього життя, давня мрія-забаганка, а й останній, він же єдиний штрих, якого йому бракує для беззаперечного домінування на рідних теренах і притлумлення комплексу молодшого брата в закритих європейських клубах та ложах. Простіше кажучи, Ахметов вдома спокійнісінько може, даруйте, запхнути за пояс Суркісів сумами бюджетів, зарплат, трансферів та премій, що практикуються в його клубі, не кажучи вже про "глянцеві" забаганки донецького олігарха. Однак "перебити" залізобетонні аргументи (Кубки Кубків, Суперкубок) динамівських керманичів він по-справжньому може тільки подібними важковаговими доводами. Яких все ще немає.

Подібні перспективи відкриваються перед президентом "Шахтаря" і в Європі. Незважаючи на достоту високий статус "Шахтаря" як чемпіона України й постійного учасника групового турніру Ліги чемпіонів, багатий та пізнаваний Ахметов для власників всіляких "Баварій", "Міланів" чи "Реалів" залишається поки що звичайнісіньким голосом із "гальорки". Щоб стати хоча б приблизно рівним, йому потрібен Кубок. І він, певна річ, за ціною не постоїть.

Як і його "Шахтар". Бо, повторюсь, на кону значно більше, ніж перемога в матчі чи турнірі. На зеленому сукні – суть життя, сіль землі. Шанс, якого, за великим рахунком, у донецького клубу та його президента вже може й не бути.

Це для німців Кубок УЄФА – лише Кубок УЄФА, срібна важка посудина з химерним барельєфом. Певна річ, за неї вони боротимуться, впиратимуться, рватимуть жили за себе й того хлопця. Власне, це вони роблять завжди, в змаганнях будь-якого рівня і значення. Вони звикли до такого. Їм не треба цю перемогу, цей Кубок демонструвати у елітних саунах чи занедбаних шахтах, їм він непотрібен як факт/аргумент політичної боротьби чи покращення демографічної ситуації. Їхніми іменами навряд чи назвуть вулицю в Бремені, сквер в Кельні чи копальню в Гельзенкирхені. Програвши, вони не похоронять мрію, а вже найближчим часом знову будуть в змозі сперечатися за якийсь європейський трофей. Це – їхній рівень, їхня кров, їхня сутність, їхнє розуміння, їхнє життя, врешті решт.

У нас інша мораль і релігія. І зовсім інше сприйняття рубіжності, значущості. Я не кажу, що це гірше чи ліпше, я просто хочу зазначити, що дві візуально схожі своєю безшабашністю команди вирішуватимуть практично полярні цілі, де для однієї поразка значитиме майже смерть, а для другої – лише інший бік життя.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: