Свистуни Шустера

Юрій Винничук© УНІАН
Зачовгана дурня з репертуару Вітренко це те, що росіяни, українці і білоруси – „братья”. Я не знаю жодної нації в Європі, яка б заявляла, що ще якийсь народ для неї братній. Нема народів-братів. На усій земній кулі нема.

Не знаю, як вас, а мене остання „Свобода” з Савіком Шустером трохи дістала. Вже не дивує, що в студії бачимо одні й ті самі писки. Щовечора на манежі Портніков або Кошкіна. Таке враження, що інших журналістів в Україні просто нема. Хоча Кошкіна після того, як оприлюднила сфальсифіковані матеріали щодо отруєння Ющенка, взагалі не мала би в порядному товаристві з'являтися. Є ж якісь норми журналістської етики, чи нема?

Знову бачимо Іріну Бєрєжную, яка над своїм бюстом та зачіскою попрацювала довше, ніж була на передачі, Володимира Яворівського, який прокидається від сплячки лише тоді, коли це стосується інтересів божественної Афродіти, а ще „морального авторитета” Віталія Коротича. Чому саме він? В Україні сотні пишучих письменників, а запрошують лише одного та й то з Москви, і то не пишучого. Таке враження, що Савік підбирає гостей за національною приналежністю. То хто з нас ксенофоб?

Інша ознака деяких гостей: тупість. Коли звучать відверто образливі для будь-якої нації вислови й звинувачення, так звана демократична братія відбувається якимись яловими і пустопорожніми фразами. Їх кусають, а вони дзявкають, махаючи ввічливо хвостиком, або глибокодумно мовчать. Особливо пікантно, коли ці типажі починають розшаркуватися перед опонентом, а точніше перед політичним супротивником: „Я вас дуже поважаю, але...”, „Я вас теж дуже поважаю, але...”

Так і хочеться гавкнути: „Кого ти поважаєш? Оцього брехуна? Кого ти називаєш спеціалістом? Недоука? Маркшейдера?”

На останню програму запросили до студії такого собі Свістунова, добре відомого у Львові провокатора, який зі своїм „Русскім блоком” ніколи не набрав на виборах більше нуль цілих два десятих. Що такий маргінал робить у студії?

Але зробили йому честь, запросили. Для чого? Щоб почути фантазійні небилиці? Що в Криму 85% русскіх і 15% татар? А куди ж поділися українці? Або стару пісеньку про те, що колись в Галичині жили русскіє. І ніхто з присутніх не спромігся заперечити, що „русскіє” і „русини” – це дві великі різниці. А третя різниця – теперішні русини, за яких так Свістунов уболіває разом із кремлівськими паханами. Але коли за самовизначення закарпатських русинів борються свістунови, то я можу спати спокійно.

Та що ми чуємо далі? Дають слово кримському осередкові „Русскава блока” і ті городять уже таке, що тут без психіатра не розберешся: „Мєня аскарбляєт (!) украінскій язик, как амаральний (?!), каторава я нє магу убрать (???)”.

Яким чином може мова „аскарблять” і як її треба „убірать”, нам відомо. Мабуть, так, як „убіралі” її на Кубані. У 1920-тих роках там видавали понад півсотні українських газет і журналів, у кожній станиці діяла українська школа, кадри для якої постачав цілий педагогічний інститут. Була велика когорта українських письменників, діяли театри, концертували хорові й танцювальні ансамблі. Але у 1932-33 комісари влаштували голодомор, усе це позакривали, мову заборонили, непокірних розстріляли або вивезли, усіх насильно переписали москалями та ще й прізвища поміняли. Таким чином, між іншим, і з Горбача став Горбачов. Не дивно, що під час війни кубанські та донські козаки пішли помагати німцям. А зараз ми чуємо з Кремля, що голодомор був не тільки в Україні, але й... у Росії. От тільки голод на Поволжі відбувався у 20-тих роках, а в 30-тих його там не було, а репресована і виголодніла Кубань не Росія.

Але повернімося в студію. „Раді тєми украінско-русскіх атнашеній я прілєтєла с Харькава”, – радісно повідомила Інна Богохульская. А колись заради Коротича і Євгенія Євтушенка, вона відірвалася від улюбленої „сєльодачкі с лучьком” (про це вона повідомила у студії). Не знаю чим цього разу закусювала полум’яна Інна, але її словесні розряди чомусь не знайшли гідного опонента. Чого вартував такий зачовганий аргумент щодо України, як багатонаціональної держави, на тій лише підставі, що у нас живуть представники 135 націй і народностей!
Та в будь-якій країні Європи, окрім деяких балканських, живе не менше, а то й більше представників різних народів. Візьмімо, наприклад, Францію, де африканців та азійців уже понад 10 відсотків. Можна не сумніватися, що представників самих лише африканських народів назбирається там зо дві сотні. Але що з того? Якщо десь і функціонують мусульманські школи, то не за державні гроші. І нікому у Франції язик не повертається проголошувати себе багатонаціональною державою, а тим більше множити кількість державних мов.

Потому мадам Інна взялася витлумачити, звідки у нас стільки проблем. Виявляється, усе це тому, що ми „страна сложенная”. То й що? А яка страна нє сложенная? Румунія, Угорщина, Польща, Болгарія? Італія й Німеччина ще в позаминулому сторіччі складалися з самих лише клаптиків. А хіба Росія не складена?

Інша не менш зачовгана дурня з репертуару Вітренко це те, що росіяни, українці і білоруси – „братья”. Я не знаю жодної нації в Європі, яка б заявляла, що ще якийсь народ для неї братній. Геть усі сусідні народи воювали між собою, в тій чи іншій мірі асимілювали сусідні терени, захоплювали, повертали, знову захоплювали. Про яке братерство мова? Самі образи. Болгари ображені на македонців, а серби на чорногорців, хорватів і босняків за те, що ті від них відділилися. Чехи – за те саме на словаків. Словаки – на чехів за те, що не поділилися Моравією, чехи – на поляків за Шльонськ, угорці – на румунів за Трансільванію, румуни – на болгар за Добруджу, італійці – на французів за Корсіку, а на хорватів за Істрію, німці – на поляків за Вроцлав і Щецін, іспанці – на французів за Піренеї...

Нема народів-братів. На усій земній кулі нема.
А якщо когось і можна назвати братнім народом українців, то хіба австрійців. Ці гарні хлопці відкрили у Львові та у Чернівцях університети, мови не тільки не забороняли, а й самі вивчали, а архикнязь Вільгельм Габсбурґ став полковником Січового Стрілецтва, узяв собі псевдо Василь Вишиваний і вірші писав українською. Таке українофільство братам-росіянам, звісно ж, не сподобалося і у 1948 вони викрали його з Відня та запроторили у Сибіряку. У той час, як брати-росіяни за все ХІХ сторіччя дозволили один-єдиний український журнал „Основа”, який проіснував лише два роки, то в Західній Україні під австріяками видавалося понад дві сотні періодичних видань. Брати-росіяни забороняли українські школи, вивозили патріотів на Сибір, а брати-австріяки не тільки школи дозволи, а ще й конституцію прийняли і дозволили селюхам у баранячих кожухах виступати у віденському парламенті. А коли у 1914 російська братня армія вступила в Галичину, то першим ділом позакривала усі видання і школи, а в читальнях „Просвіти” влаштувала конюшні.

Якими б складними не були у нас стосунки з поляками, але вони не влаштовували голодоморів, не знищували цвіту нації. І якщо якийсь бовдур у відгуку на мою попередню публікацію написав, що ніби поляки зганяли українців з тротуарів, то Бог йому суддя. Мені, як авторові кількох книг з історії Львова, це чути просто смішно.

Але чому на оті всі дурниці, які лунали з вуст русифікаторів ми не почули аргументів Яворівського? Він що ходить туди демонструвати свої костюми? Моральний Коротич тільки й видав, що „ми сковані одним ланцюгом, але Західна Україна скована іншим ланцюгом”. Ага, як песики біля будки.

Але що тут нарікати. Після того, як ми довідалися, хто і як інструктує нашого свободолюбного Савіка перед черговою передачею, то зрозуміло, що переможцями у всіх подібних дискусіях вийдуть маргінали, брехуни і провокатори.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 36
Вибір редакції