Історія з грифом секретно: Тарас Боровець. Отаман, загублений у часі

Історія з грифом секретно: Тарас Боровець. Отаман, загублений у часі

Володимир В’ятрович

В архіві СБУ збереглися цікаві агентурні повідомлення від жовтня 1940 до травня 1941 року, за якими методи розбудови Боровцем підпілля може відтворити навіть сучасний читач, не кажучи вже про чекістів.

Історія може бути добрим вчителем у житті окремих особистостей чи спільнот, допомагаючи їм уникнути помилок попередників. Але при цьому історія може захопити ревного прихильника так сильно, що він не бачитиме сучасності і не буде спроможний творити щось принципово нове в майбутньому. Спроби повторити минуле, навіть героїчне та тріумфальне, часто виливаються у фарс і трагедію. Тому найбільшими досягненнями в політиці можуть похвалитися ті, хто добре знають історію, здатні засвоїти її уроки, але водночас готові до творення нового, адекватного своєму часові.

У минулому України можна віднайти чимало прикладів для обґрунтування цієї тези. Один із них — життя та боротьба Тараса Боровця, надзвичайно цікавої та яскравої особистості. Він мав усі притаманні архетипу українського героя риси — відважний, часом аж до авантюризму, без перебільшення полум’яний патріот, готовий до самопожертви, харизматичний лідер, здатний вести за собою. Саме таким змальовували борця за свободу українські народні пісні та думи, так його бачили автори історичних романів та наукових розвідок. Тарас Боровець спробував втілити цей архетип у життя. Проте Україна в роки Другої світової війни була не найкращою сценою для такого експерименту, тому він не міг не завершитися трагедією.

Боровець належав до тих людей, про яких кажуть, що вони самі створили себе. І справді, у хлопця з багатодітної родини, народженого в поліському селі, шансів реалізуватися в житті було небагато. Проте він рішучо вийшов поза рамки, якими, здавалося б, назавжди мало бути обмежене його життя. Скрутне матеріальне становище родини не дозволило Тарасові отримати доброї освіти, тож гроші він почав заробляти важкою фізичною працею каменяра. Напевно, саме ця робота навчила юнака наполегливості, здатності вперто і послідовно продовбувати собі шлях у житті. У результаті він став власником великої каменоломні, в якій навіть замовляли матеріал для пам’ятника маршала Юзефа Пілсудського.

Проте амбіції Тараса Боровця виходили далеко поза рамки успіхів у бізнесовій сфері — його цікавила політика. Коріння цього — у великій любові до історії та минулого свого народу.

У 1934 році він уперше стає об’єктом зацікавлення спецслужб. В інформації польської розвідки про дії ОУН Боровець фігурує як особа, яка продавала в Рівному українські пропагандистські видання, зокрема книги «Історія України». «Зібрані за цю літературу кошти, — читаємо в польському документі, — мали поповнити фонд ОУН».

Якими були стосунки Боровця з ОУН у міжвоєнний період? Однозначно відповісти на це питання важко. Сам він у спогадах заперечує причетність до наймасовішової націоналістичної організації міжвоєнного періоду. Хоча, можливо, стверджував це під впливом наступних конфліктів з ОУН в роки війни. Документи польської розвідки та НКВД свідчать: Боровець належав до Організації, і саме через ці зв’язки згодом потрапив до табору для політичних в’язнів у Березі Картузькій. Ймовірно, він бодай деякий час був членом ОУН.

Проте структура з чіткою ієрархією та суворою дисципліною виявилася надто тісною. Його ідеалом була навіяна історією козацька вольниця чи принаймні боротьба повстанських отаманів 1920-х років (у повідомленнях спецслужб ідеться про те, що Боровець читав книги «Отаман Хмара», «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського). Тісне переплетення минулого та сьогодення помітне в багатьох його кроках і чи не найкраще — в обраних псевдонімах. В історію він намагався увійти під такими відомими іменами минулого, як «Байда», «Гонта», «Кармелюк», і врешті залишився в ній як отаман «Тарас Бульба».

У спогадах Боровець представляє себе як того, хто був покликаний відродити Українську Народну Республіку. Майбутній отаман зі справжнім пієтетом ставився до цього періоду української державності. Можливо, тому, що завершальні акорди боротьби за УНР відбувалися в нього перед очима, в роки дитинства. Адже саме на Волині готувалися Перший та Другий зимові походи, які мали бути реваншем українців у боротьбі з більшовиками, саме тут восени 1921 року формувалася Українська повстанська армія на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. Тут згодом жило багато учасників перших визвольних змагань, з якими міг зустрічатися юний Тарас.

Після початку Другої світової війни він спробував втілити мрію в життя — стати відроджувачем УНР. У спогадах Боровець багато розповідає про контакт, налагоджений із президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, про уповноваження та навіть плани, які він отримав для розгортання повстання з відновлення Української Народної Республіки. Проте сучасні історики ставлять під сумнів інформацію, що Боровець отримував повноваження від президента УНР і тим паче те, що останній затверджував план повстання.

Тарас Боровець у підпіллі, 1940 рік
І не тільки тому, що поки не виявлено документів на підтвердження цих тез, але й тому, що уряд УНР в екзилі на той момент вже навряд чи був спроможний на такі серйозні кроки. Після смерті Симона Петлюри активність діячів еміграційного уряду УНР різко впала, вони швидко перетворилися на далеких від українських реалій еміграційних політиків, утримуваних спочатку польським, а згодом німецьким урядом. Тому не могло бути й мови про збереження якихось підпільних структур цього уряду на території УРСР до 1939 року. На теренах, окупованих Польщею (у Галичині і на Волині), їх теж не могло бути, бо поляки вважалися союзником УНР.

Тож для повстання, яке нібито мав розгортати Боровець, не існувало жодної організаційної бази. І Андрій Лівицький як досвідчений та обережний політик прекрасно це розумів. Очевидно, знав це і Тарас Боровець, але така ситуація його не лякала. Він вважав, що зможе розбудувати структуру підпілля УНР, від керівництва якої потребував лише можливості бути його представником. Не бажаючи приєднуватися до розгалуженої підпільної мережі ОУН, Боровець міг почати творити нову власну мережу без жодної прив’язки до УНР. Зрештою, так і сталося, але вивіска «УНР» легітимізувала його дії передусім у власних очах, а також тих, кого він долучав до роботи.

Таким чином він ставав не просто опозиційно налаштованим до найбільш сильної української групи, а й представником старшої відносно ОУН течії визвольного руху, та ще й освяченої екс-державним статусом. Слабкість еміграційного керівництва стала для Тараса Боровця перевагою: з одного боку, він отримав можливість використовувати бренд УНР, з іншого — мав розв’язані руки щодо своїх дій, яких практично не мав потреби ні з ким узгоджувати. Тож озброївшись такими можливостями, Боровець у серпні 1940 року нелегально повертається на рідну Волинь для розбудови підпільної організації УНР.

Відсутність досвіду масштабної підпільної роботи обернулася тим, що вже через півтора місяця після повернення Тараса Боровця НКВД не лише знав про спроби будувати мережу, але й мав у ній власних агентів. В архіві СБУ збереглися цікаві агентурні повідомлення від жовтня 1940 до травня 1941 року, за якими методи розбудови Боровцем підпілля може відтворити навіть сучасний читач, не кажучи вже про чекістів. В одному з таких повідомлень від 19 жовтня 1940 року читаємо: «Боровець агенту про себе розповів, що прибув із міста Грубешева для створення УНР-івських повстанських загонів на теренах Східних областей України».

Дуже швидко чекісти перейшли від спостережень до арештів, намагаючись придушити в зародку створення нової антирадянської організації. Під час допитів чекісти з’ясували прізвища семи її членів, чотирьох із них заарештували. Тарас Боровець, який розшукувався НКВД до останніх днів радянської влади у червні 1941 року, зумів уникнути арешту і залишився на волі. Після нападу Німеччини на СРСР почався його зоряний час, а мрії, які давно плекалися ним, були як ніколи близькими до здійснення.

Продовження історії отамана “Тараса Бульби” – наступного четверга.

__________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом “Секретно”. Бабин Яр: пам’ять і політика

На думку керівництва Союзу, замордовані у Бабиному Яру не заслуговували на пам'ять: адже – це євреї, яких після війни прийнято було називати "безродними космополітами" і "агентами міжнародного капіталізму", це українці - "буржуазні націоналісти та колаборанти", це військовополонені - "зрадники батьківщини.


Повʼязані теми:

Наступна публікація