Тіло Христове

Сергій Жадан
Наші історії й наші міста охороняють нас від неприємностей та негараздів, варто лише відчувати цю дивовижну топоніміку, серед якої нам випало жити.

Ми носимо з собою наші сюжети й історії, ми пам’ятаємо про них, час від часу ділячись ними зі своїми друзями, приятелями, чи випадковими подорожніми, які трапляються нам у наших мандрівках. Ми легковажимо цими історіями, не вбачаючи в них жодного підтексту, ми забуваємо їх і перекручуємо, мовляв, все, що сталося зі мною, стосується лише мене, моєї пам’яті й моєї фантазії.

Ми схильні недооцінювати власний досвід і переоцінювати при цьому літературу. Ми довіряємо телеефіру та газетам більше, аніж власним спогадам, ми наперед знаємо, що нічого важливого й вартісного з нами статися не може, оскільки про все важливе й вартісне вже давно знято фільми жахів. За цією легковажністю та неуважністю мені бачиться просте й здорове сприйняття життя, розуміння механіки життєвих процесів як чогось пластичного й відрегульованого, чогось такого, що проганяє венами нашу кров, не даючи їй зупинятись та охолоджуватись.

Саме тому я завжди з такою завороженістю полюю на всі ці історії нашого великого перебування на цій примхливій території, визбирую й відсортовую всі ці епізоди любові й зневіри, хроніку кругової оборони та наступу на всіх напрямках. Щоправда, потім багато хто не вірить, ніби все це відбувалося в реальності. Ну, але що таке реальність, аби вірити їй без надання доказів, самі подумайте.

Є в мене давній приятель Жиба, старий загартований бас-гітарист, наділений, як більшість бас-гітаристів, твердими переконаннями та легкою вдачею. Знаю я його сто років, і за ці сто років із нами встигло трапитися безліч історій (і це не враховуючи гри на бас-гітарі): то ми з ним погубимося на стадіоні, так що вибиратися звідти доведеться на швидкій допомозі, то опинимося на відкритті якоїсь виставки, звідки доводиться виносити художників, то я зустріну його перед цілодобовим магазином, з усіма можливими наслідками, то він зателефонує мені серед ночі, аби перепитати, чи не мені він дзвонив учора, о такій самій порі, а якщо не мені – то кому тоді? Одним словом, насичене інтелектуальне життя.

Ось нещодавно знову його зустрів.

- Як справи? - питаю.

І він розповів мені таку історію.

- Сталася зі мною, - говорить, - історія, ще взимку. Пішов я в гості до знайомого звукача, на студію. А студія знаходиться тут поруч, відразу за банком. Там ще двір прохідний, знаєш? – питає мене. – Подзвонив йому, цьому звукачеві, напередодні, вночі. Приходжу. Бачу – тачка його стоїть, всередині якісь концертні костюми. А адреси точної я не знаю, ти розумієш? Пам'ятаю лише, що за банком. Було це після свят, так що незрозуміло – хто працює, хто ні, але людей навколо немає. Ну, думаю, потрібно стукнути тачку, сигналізація спрацює, звукач на сигнал і вийде. Давай бити тачку. Сигналізація не спрацьовує. Натомість із банку вийшов охоронець, підозріло подивився, запитав що я роблю, кудись зник. О, думаю – потрібно подивитися, чи машина гаряча, щоб зрозуміти як давно він приїхав. Лізу, значить, під тачку, починаю мацати вихлопну. Холодна, як ніч. Вирішив зателефонувати звукачу.

- Стоп, - перебив його я, - а ти що, раніше зателефонувати не міг?

- Ну як, - здивувався він, - я ж спочатку думав стукнути тачку, щоби спрацювала сигналізація. Так же простіше, розумієш? І ось дзвоню йому, ти де, питаю. А він каже, я вдома. Свята ж усе-таки, каже, тачку, каже, ще три дні тому на роботі залишив, мене на таксі й привезли, сам не міг. А ти, каже мені, краще вали звідти, тому що там охорона, мало що подумають. І тільки він це сказав, як з-за рогу вивалився міліцейський бобік. Я перебіг двір, проскочив вулицю, завернув за банк, пірнув у двори, вибіг на сусідню, заспокоївся, йду, раптом бачу – знову вирулюють, прямо на мене. Що робити? Забігаю в магазин (а я там уже брав того дня), говорю продавщиці – слухай, випусти мене через чорний хід, втечу – одружуся з тобою. Вона за свої шістдесят такого не чула, тому випустила. Вискочив у двір, пробіг за гаражами, через арку вийшов на світло. Дивлюся, вони стоять на перехресті, не знають, куди їм. Думаю, потрібно перечекати. А тут костел. Забіг туди, сів. Попросили скинути кепку. Сиджу, слухаю. Аж тут відчиняються двері й заходить цілий гурт дітлахів, на перше причастя. Урочистий момент, можна сказати. Ну, там я і просидів. А коли вийшов, уже стемніло, і вулиця була порожняя, так що можна було йти додому. А так більш нічого цікавого.

А від себе я дописав – і доки він ішов, вечірніми вулицями снував печальний мінтовський патруль, на своєму бобіку, зупиняючись при кожному освітленому ліхтарі, й зазираючи до кожної спорожнілої підворітні. І патрульні вилазили з теплого салону, розуміючи, що сьогодні їм так і не вдасться заламати цього зухвалого невідомого, який так ловко обвів їх довкола пальця, дорвавшись до якихось потаємних комунікаційних каналів міста й отримавши своє персональне причастя. Тому що наші історії й наші міста охороняють нас від неприємностей та негараздів, варто лише відчувати цю дивовижну топоніміку, серед якої нам випало жити. Густий сніг летів донизу й падав на мінтовські кашкети, засипаючи патрульних, поєднуючи їх із небом, притискаючи їх до землі.

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

Семечки

В цій країні важко жити, якщо ти не любиш її громадян, якщо ти відокремлюєш себе від них, висловлюєш їм якісь незрозумілі вимоги, висуваєш якісь претензії, вимагаєш від них політичної свідомості та моральної стійкості.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції