Тіні забутих предків

Час вимиває з суспільного організму ідеологію, лишаючи там лише корисні звички та набуті роками виживання інстинкти, від чого суспільний організм наповнюється якщо й не впевненістю, то принаймні надією.

Цього року збіглося, здається, все – і спільний для всіх Великдень, і очікувані бюджетниками травневі свята, і поминальна неділя, і день солідарності трудящих: календар розтягнувся й вибухнув, витворивши дивовижно безкінечну часову й просторову порожнину, яка загрожує не закінчитися вже ніколи. Бо хто захоче повертатися в цехи та офіси після цих розмірених теплих днів, після всього цього строкатого православно-пролетарського загулу, після гарячого сонця й коротких травневих дощів.

За цим цікаво спостерігати. Цікаво відслідковувати, як громадяни намагаються сумістити в своєму приватному та суспільному житті різні світоглядні та геополітичні концепції, як вони з року в рік поєднують великодню службу з шашликами на футбольних майданчиках, а закупівлю стратегічних запасів спиртного з обов’язковими відвідинами цвинтарів.

В такі дні стає зрозумілим, що країна насправді нікуди не рухається і суспільство зовсім не змінюється, воно просто всотує в себе, мов губка, все нові й нові ідеї та виклики, чекаючи й поєднуючи, приймаючи й не заперечуючи, погоджуючись і відсторонюючись. І при цьому – завжди маючи щось собі на думці, завжди дотримуючись якоїсь своєї правди, котра рідко збігається з правдою політичної доцільності чи економічної кон’юнктури. Час вимиває з суспільного організму ідеологію, лишаючи там лише корисні звички та набуті роками виживання інстинкти, від чого суспільний організм наповнюється якщо й не впевненістю, то принаймні надією.

Цікаво також спостерігати, що відбувається в місті. Як передсвяткова метушня виливається в натовпи, котрі вибираються до церков та супермаркетів, як потому ці натовпи блукають запиленими передмістями в пошуках бодай якоїсь галявини, придатної для святкування. Як дими від святкових багать здіймаються поміж гаражів, кіосків та комунальних підприємств, віщуючи про настання свят та сумирні наміри городян долучитися до природи, навіть якщо під природою мається на увазі місце для вигулу псів. Згодом ті ж таки натовпи заповнюють собою навколишні цвинтарі, скуповуючи перед тим яскраво-ядучі паперові квіти на кінцевих зупинках підземки. Святкові дні набувають печальної піднесеності, обличчя чоловіків виглядають дещо втомлено, обличчя жінок – урочисто, хоча чоловіки в цій ситуації виглядають більш природно.

На Перше травня місто виглядає взагалі порожньо: студенти роз’їжджаються по домівках, офіси безнадійно зачинені, автівок стає значно менше, і ти раптом помічаєш, як багато іноземних студентів ходить вулицями. Що зрозуміло, адже вони нікуди не їдуть – ні на дачі, ні на городи. Звідки в них дачі, звідки в них городи? Їх лишають у місті напризволяще, наче малих дітей, яким довіряють уже достатньо для того, аби не тягнути з собою, проте недостатньо для того, аби потім не повернутись і не перевірити, чи не згорів часом будинок. Ось вони й нипають вулицями, не маючи чим займатись, доки місцеве населення перейняте своїми святковими виправами та ритуалами.

Хоча найцікавіше на свята, звісно, не в центрі. Націкавіше – на передмістях. Саме туди протягом цілого поминального тижня з’їжджаються мешканці спальників, котрі за великим рахунком і переїхали до міста з цих містечок та колишніх слобод, і міщанами є лише в першому поколінні, і ще не забули цього запиленого повітря містечкових вуличок та тривожну прохолоду сільмагів, наповнених нікому не потрібними консервами. І розбиті автобуси розвозять цілі родини по найближчих населених пунктах, до навколишніх цвинтарів, оскільки потрібно всіх відвідати й усіх згадати.

Це дивне відчуття – все це зовсім не нагадує місто, хоча стоячи посеред вулиці якого-небудь селища міського типу, ти навіть бачиш білі хребти харківських мікрорайонів, але тут уже зовсім інший світ, і зовсім інші порядки: і населення одягається попростіше, і суржик стає все відчутнішим, іноді взагалі збиваючись на таку-сяку державну мову, і реклами немає (ну, справді, не рекламувати ж бутіки в приватному секторі), і вітаються з тобою на вулиці якісь зовсім невідомі люди, просто так – за звичаєм, і це не те щоби розчулює, але й не насторожує.

А вже на цвинтарях, де на могилах можна вичитати стільки дивних українських імен та прізвищ, які у реальному житті трапляються чомусь надзвичайно рідко, вони, всі ці міщани, ходять і відшукують своїх рідних та близьких, переповідаючи молодшим сімейні історії, і нагадуючи старшим якісь давно забуті деталі. Мені здається, це дуже важлива річ, оці їхні приїзди на цвинтар, їхнє намагання хоча би раз на рік демонструвати хай не повагу, але принаймні інтерес до того, які прізвища носили їхні родичі. Ясна річ, жодного культу предків, жодного закорінення в історію роду та відновлення генеалогічних дерев. Але все одно – щось людське й симпатичне, що завжди дивує у співвітчизниках: порозуміння між собою, пам’ять про мертвих, любов до живих.

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Мій Ворошилов

Ось Ворошилов і далі намагається проникнути за напівпрочинені двері, розуміючи, що саме за ними знаходиться щось найважливіше, чого нам усім тут, по цей бік, бракує. Така собі метафора, можливо дещо сумнівна.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: